Xx – ст., це один з найкращих творів світової літератури про життя селян. У центрі розповіді – історія родини сільського багатія Мацея Борини, його стосунків з сином Антеком, що покохав молоду дружину батька, красуню Ягусю



Скачать 12.06 Mb.
страница1/45
Дата31.10.2016
Размер12.06 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   45


Роман Владислава Реймонта (1868-1925), видатного представника критичного реалізму в польській літературі кінця-XIX– Початку XX – ст., це один з найкращих творів світової літератури про життя селян. У центрі розповіді – історія родини сільського багатія Мацея Борини, його стосунків з сином Антеком, що покохав молоду дружину батька, красуню Ягусю.

Письменник показує страшну владу землі в буржуазному суспільстві , яка руйнує сімї, калічить характери, вбиває кохання, перетворює розумного, бережливого господаря в експлуататора-куркуля.

ТВОРЕЦЬ СЕЛЯНСЬКОГО ЕПОСУ
Роман-епопея Владислава Реймонта «Селяни» належить до вершинних явищ світової літератури і стоїть в одному ряду з такими епохальними досягненнями художнього генія, як наприклад, «Над Німаном» Ожешко, "Fata Morgana" Коцюбинського, «Жерміналь» Золя. Роман Реймонта чи не найширше охопив і змалював трудові будні селян, їхню психологію, побут, звичаї, спілкування, вивів на загально-людську орбіту духовного життя цілу громаду сільських типів і характерів. Що ж до розв'язання загальнолюдських проблем — твір Реймонта певною мірою навіть перегукується з «Тихим Доном» Шолохова у тій його частині, де змальовується селянський побут.

Тетралогія «Селяни», над якою Реймонт працював близько десяти років, була підсумком тривалих творчих пошуків письменника, художнім наслідком його багатого життєвого досвіду на тернистому шляху сина багатодітного костьольного органіста із глухого польського села до вершин світової культури й мистецтва.

Владислав Станіслав Реймонт народився 7 травня 1867 р. у с. Кобелє Вєльке, Лрдзінського воєводства, в родині, де захоплювалися музикою і літературою, де шанували історичні традиції, які передусім пітримували два брати матері — учасники польського повстання 1863 р.

Незважаючи на бажання батька, хлопець не захотів учитися на органіста і 1880 року виїхав до Варшави й розпочав навчання в кравецькій майстерні, що належала чоловікові найстаршої сестри. З дому, де на той час народилася одинадцята дитина, розраховувати на матеріальну допомогу не доводилося, і хлопець прагнув якнайшвидше стати на самостійний шлях. Завершуючи навчання «по кравецькому цеху», молодий Реймонт дедалі більше захоплювався театром, драматургією і літературою. Це захоплення було таким великим, що 1884 р. він вступає до мандрівного театру, з яким об'їжджає весь край, грає на сцені другорядні ролі і... зазнає великих матеріальних нестатків. Його листи до рідних рясніють проханнями про допомогу грішми й одягом, він розуміє свою невлаштованість і безпорадність, але покинути театр не має сили. Ось рядки з листа до найстаршої сестри: «А тут біда в повному значенні цього слова, така біда, що, виїжджаючи з Озоркова, я змушений був за шість карбованців заборгованості за квартиру її прожиток залишити всі речі — від штанів, які подарував мені брат, аж до білизни. Одне слово, залишився без нічого, навіть без надії, що коли-небудь матиму таку суму...»

Мине ще довгих десять років поневірянь і важкої праці, доки мандрівний артист стане відомим письменником. За цей час він змінив кілька професій, мав намір учитися на ксьондза, землеміра, навіть піти до монастиря чи одружитися з багатою нареченою; він зближується також із спіритуалістами (що гуртувалися навколо Варшавського психологічного товариства) і виконує ряд їхніх доручень, пов'язаних із виїздами до Варшави, Відня, а згодом (1894) і до Лондона та Парижа. Найдовше (1891 - 1893) Реймонт працює дрібним службовцем на залізниці. В цей період він захоплено збирає і записує народні пісні, легенди, повір'я, анекдоти, вивчає селянські звичаї і свята, характер праці і суспільних відносин на селі. Саме «в людях» Владислав Реймонт, подібно до М. Горького, проходив свої «університети». В цих життєвих випробуваннях він зазнав голоду і нестатків, але ніщо не могло зупинити його на шляху до мети.

1893 р. він кидає роботу на залізниці і вирішує поїхати до Варшави. «Чекають на мене злидні, важка праця і багато інших «приємних» речей, але, незважаючи ні на що, йду, кидаюся головою вперед, у життя, щоб здобути все», - писав він до брата. Двадцяти шестилітній Владислав Реймонт, вийшовши 3 грудня 1893 р. на перон головного вокзалу Варшави, мав у кишені кілька карбованців, цілу валізу рукопиcів та трохи білизни, загорнутої в газету... Поселився Реймонт на приватній квартирі, де жив у тісній кімнаті разом з каменярем, кравцем і шевцем. Писати доводилося вечорами в костьолі, жити — надголодь... Спочатку його охоплювало зрадливе почуття невпевненості, він боляче реагував на різкі напади критиків, на те, коли йому повертали рукописи з в'їдливими відгуками, на погорду рецензентів із столичних журналів, але досить швидко звик до всього цього і почав наполегливіше шукати контакти з журналами, насамперед з людовським «Глосем», з просоціалістичним «Пшегльондем тигодньовим», з прогресивними журналами «Правда», «Мисль», нарешті, з «Тигоднікем ілюстрованим», у якому друкувалися провідні польські письменники часу — серед них Г. Сенкевич, Б. Прус і Е. Ожешко. Чи не найбільше своєю програмою, головним пунктом якої була теза про селянство як основу нації, молодому письменникові був близький «Глос» (до речі, в цьому періодичному виданні людовців друкувався також І. Франко).

Співробітники журналу — Юзеф Потоцький (Мар'ян Богушевич), Ян Людвик Поплавський — поставилися до молодого письменника досить прихильно: їм імпонували його радикальні погляди, а також те, що він проголосив реалізм своїм творчим принципом. Журнал протиставляв культуру селянства шляхетській культурі, вважав, що без селянства неможливе завоювання незалежності країни, проголошував демократизацію суспільства на основі рівності і свободи. Тож не дивно, що до журналу «Глос» тяжіли молоді письменники демократичних і соціалістичних переконань, серед яких Реймонт почував себе в своїй стихії. «Якщо і маю тут подібних до себе, то тільки в «Глосі»,— писав він до брата з Варшави 20 лютого 1895 р.,— це Жеромський, Грот, Дигас, Остоя, зрештою, це наша ватага, яка не вигукує гасел, а йде і діє як злагоджене ціле».

В іншому листі, ділячись своїми враженнями від Італії і захоплюючись чудовими римськими архітектурними ансамблями, він відверто виголосить тезу про перевагу природи над мистецтвом: «...там (у Римі.— Г. В.) я зіткнувся віч-на-віч з весною. Квітнув бузок і магнолії, а над травами й квітами дзижчали бджоли, співали соловейки в зелених зарослях... Я — дикун, в цьому я переконаний, визнаю, і тим відвертіше признаюсь, що надаю перевагу природі над мистецтвом. Та перша... так впливає на мене, можливо, тому, що діє всією своєю величчю і відразу промовляє до всіх моїх помислів та почуттів» (лист від 25 квітня 1895 р.).

Реймонтові не імпонували тогочасні модерністські й декадентські догми про протиставлення суб'єктивних відчуттів об'єктивній дійсності та їхні гасла «мистецтво для мистецтва». Майбутній автор «Селян», а також близькі йому Дигасинський, Запольська, Ланге, Оркан ніколи не відступали від канонів класичного польського реалізму, хіба що іноді, прагнучи до «вдосконалення», вони вдавалися до елементів натуралізму — надто детальних описів об'єктивної реальності героїв та їхнього оточення, втрачаючи при цьому почуття міри. Однак головних ознак реалізму — типізація життєвих явищ, соціальна природа суспільних подій і характерів — Реймонт не зрадив ніколи.

Засвоєння досвіду європейських письменників-реалістів, а особливо французьких (Бальзак, Стендаль, Флобер, Золя), допомагає Реймонту уже в перших друкованих оповіданнях 1892—1893 рр. стати на тверді реалістичні позиції, використати власний життєвий досвід. Герої цих творів здебільшого розчаровані у житті інтелігенти, що шукають розраду в середовищі селян, у єднанні з природою. Порівняно з міським моральним брудом, продажним коханням, нещирістю відносин («Віч-на-віч», «Зустрів») трудові будні селян, немудрі розваги молоді — наприклад, катання саньми на різдвяні свята — здаються героям чимось принадним, загадковим і величним («Франек», «Щасливі»). Водночас у таких оповіданнях, як «Томек Баран», «Сука», «Смерть», «Завірюха», молодий письменник розповідає про страшні події в житті села — як дочка виганяє старого батька серед зими з хати на вірну смерть, як замерзають у лісі двоє селянських сиріт. Герой однойменного оповідання Томек Баран, наймит,— він утратив роботу й ніде: ні в ксьондза, який виголошує з амвона проповіді про любов до «убогих», ні в поміщика, який розводиться про «вольність люду польського», ні в куркуля, який удає з себе благодійника,- не може знайти порятунку й мусить годувати своїх дітей... здохлятиною. Опубліковані в різних журналах, ці оповідання були видані 1897 р. окремою збіркою «Зустріч».

Повернувшись після мандрів по Європі до батьківського дому, у 1895 р. Реймонт пише свій перший великий роман «Комедіантка», в якому відбився його власний тяжкий досвід мандрівного актора. Головна теза твору — показ згубного впливу капіталістичного міста на людську особистість, занепад мистецтва в умовах буржуазного суспільства.

Обдарована чуттям прекрасного, вольова й наполеглива Янка Орловська рветься з провінційної глушини до кращого життя. Вона кидає батьківський дім і пристає до бродячої трупи. Людина, думає вона, може знайти щастя в мистецтві — воно облагороджує почуття, породжує високі бажання, нові ідеали... Але чотиримісячне перебування в трупі розвіює сподівання Янки. В атмосфері інтриганства, заздрощів, постійних злиднів і легкої слави нездар артисти найменше думають про «високе мистецтво».

Щирий гуманіст і знавець життя, Реймонт пояснює жалюгідне животіння театру тим, що буржуазія не здатна оцінити справжнього великого мистецтва, що на сцені вона шукає розваги, показу розпусти, комедіанства. Для буржуазного глядача артист — не людина, піти на сцену — означає опуститися на суспільне дно. Ось чому молодий талановитий драматург Глодовський з такими величезними труднощами домагається постановки своєї п'єси з життя селянства: в його п'єсі виступають справжні, живі люди зі своїми інтересами і громадськими запитами, а буржуа-обиватель хоче бачити селянина екзотичною лялькою, яка лише співає й танцює. Роман «Комедіантка» — історія морального краху, якого зазнала його героїня, закінчується спробою Янки накласти на себе руки. Безпосереднім продовженням «Комедіантки» є двотомний роман «Ферменти» (1896).

...Врятована друзями від смерті, Янка повертається до батька — начальника залізничної станції — й знову потрапляє в ненависне їй оточення людей, які ведуть беззмістовне, паразитичне, потворне життя. Протягом певного часу вона ще намагається протестувати, борсається, не знаючи, де шукати порятунку, виходить заміж за сина розбагатілого селянина, що вірно любив її всі роки, а далі впадає в апатію, грузне в болоті буденщини, стає «господарчим інвентарем» свого чоловіка, тепер уже поміщика.

Автор «Ферментів» спочатку дещо ідеалізує вихідця з народу Анджея Гжесікевича, намагаючись показати його, як «основу суспільності», позитивний ідеал, якому належить майбутнє. У Анджея є те, чого бракує м'якотілим аристократам: прагнення до повноцінного життя, селянська кмітливість, наполегливість у досягненні мети. Матеріальний добробут дав йому змогу здобути освіту, відкрив шлях до вищих духовних цінностей. Здавалося б, Гжесікевич мав прагнути до духовного збагачення, та Реймонт показує, що в дійсності все виявилося інакшим. Селянський син Анджей, прибравши до рук батькове господарство, стає типовим поміщиком, дбає насамперед про визиск і збагачення, і його зовсім не тривожать «високі питання».

Навіть схвально зустрінуті критикою перш: друковані твори Реймонта не додали молодому письменнику віри у власні сили. 14 липня 1894 р. він писав до брата: «Вбачають у мені талант, а я... просто в себе не вірю. Часом мене огортає якийсь страх... бачу і відчуваю свою нездатність, знаю про своє неуцтво». Не був він вдоволений також і романами «Комедіантка» та «Ферменти». Тим завзятіше він працював, обмежуючи себе в усьому.

Наступною помітною віхою у творчості Реймонта був роман «Земля обітована» (1896), присвячений показові життя промислового міста Лодзі. Саме в цей час (1896—1899) у Польщі розгортався масовий страйковий рух, що охопив Лодзь, Бєлосток, Домбровський басейн і Варшаву. На арену виходила нова, здатна до боротьби сила, і зрозуміла річ, що цікавість до життя робітничого класу з боку громадкої думки повсякчас зростала; про це можна судити хоча б з того, що тогочасна польська видавнича спілка Гебертнера і Вольфа уклала контракт з молодим письменником на написання роману про сучасну Лодзь. Реймонт із запалом узявся до праці і, перебуваючи то в Парижі, то в Лодзі, то в батьківському домі (у селі недалеко від міста), протягом 1896—1898 рр. написав роман, який поставив його в число найпопулярніших польських письменників. Реймонт реалістично змалював нужденне життя робітників, нелюдські умови їхньої праці, жахливу експлуатацію трудящих, голод, злидні і безробіття. Газета «Кур'єр цодзєнни», де восени 1896 р. розпочалося друкування роману, відразу ж здобула тисячу нових передплатників — як на ті часи число досить помітне...

Не чекаючи закінчення «Землі обітованої» (останні частини передано до друку 1898 р., а книжкове видання роману вийшло в наступному, 1899 р.), та ж спілка 1897 р. підписала з Реймонтом контракт на ще один роман — про життя селян.

В «Землі обітованііі» Лодзь уявляється письменникові велетенським містом-спрутом, через який «порожніли села, гинули ліси, виснажувалася земля, втрачаючи свої скарби, висихали ріки... а воно (місто.— Г. В.) все всотувало в себе і своїми потужними щелепами розчавлювало, пережовувало і людей, і речі, і небо та землю й давало натомість купці вибраних мільйони, яких вони не здатні були спожити, а всім іншим — голод і злидні». Уже перші розділи роману дають уявлення про це величезне задимлене місто з його важким смородом і брудом вулиць, облупленими будинками, грізним, настороженим гуркотом машин. Реймонт ненавидить це місто, яке стало «землею обітованою» для купки мільйонерів, справжніх грабіжників з великої дороги. Він відтворює аморальне обличчя промисловців, брудні засоби їхньої наживи, буржуазну конкуренцію, спустошливу й огидну владу грошей.

Характерною особливістю польської промисловості того часу було засилля іноземного капіталу... Дешева сировина й не менш дешева робоча сила приваблювали сюди англійських і французьких банкірів, німецьких промисловців, які разом з єврейськими і польськими капіталістами наживали мільйони. Не дивно ж, що в романі письменника-реаліста господарями «землі обітованої» виступають представники різних національностей. Тут і німці — Бухгольц, Баум, Мюллер, і євреї — Мельденсон, Грюнспан, Цукерман, і англієць Муррей, і поляки — Боровецький та Травін-ський. Кожному з них Реймонт віддає належне, отож роман складається з ряду дрібних оповідань і нарисів про розбійницькі засоби наживи, взаємну ненависть промисловців, раптове піднесення одних і несподіване падіння інших фабрикантів.

Чимало уваги письменник приділяє «королю» Лодзі — Герману Бухгольцу. Свавільний і підступний, він заради нових капіталів іде на злочин, переступає через трупи своїх жертв, зловтішно споглядаючи горе й злидні робітників. Це типовий змій-удав, знайомий нам із бориславського циклу творів Івана Франка. Він живе з крові й сліз своїх підданих. Жінку, чоловік якої загинув на фабриці, Бухгольц наказує викинути на вулицю, «як собаку разом із щенятами», тільки за те, що вона прийшла по допомогу. Коли машина розчавлює робітника, прикажчики Бухголь-ца передусім жалкують за товаром, що, залитий людською кров'ю, стає непридатним для продажу.

Не кращі від Бухгольца й інші капіталісти. Величезні прибутки, що їх вони одержують, не приносять їм, однак, щастя. Всі вони раби своїх мільйонів, раби випадковостей буржуазного ринку. Вчорашні темні люди, досягнувши величезних багатств, зовні набувши лоску цивілізованих людей, в душі залишилися варварами, потворами, мавпами, що переймають манери аристократії, яка, вироджуючись, сходить із суспільної арени. Так, Мюллер, маючи розкішний палац, в якому без будь-якого смаку розставлені дорогі меблі й полиці аж тріщать від величезної кількості навіть не розрізаних для прочитання книг, живе в брудному приміщенні, ходить у засмальцьованому одязі. Йдучи до театру, жінки мільйонерів начіплюють на себе стільки коштовностей, що вистачило б для ювелірного магазину. І поруч з усім цим — розпуста, розклад сім'ї, родинні сварки, неофіційне узаконення проституції.

Якщо старше покоління фабрикантів і капіталістів свою духовну порожнечу заповнювало злочинами заради збагачення, то молодше,— незважаючи на відносну освіченість і краще виховання,— цю порожнечу заповнює розпустою. «Золота молодь», яка збирається в палаці Шаї Мельденсона, проводить час у цинічних витівках і жартах, у пустопорожніх теревенях. Письменник підкреслює, що це пересичення й духовне виродження буржуазії було грунтом, який живив занепадницьку, декадентську літературу.

Такий вигляд мають у романі капіталісти німецького та єврейського походження. Змальовує Реймонт і польську буржуазію. Спочатку начальник одного з відділів фабрики Бухгольца, а потім і сам власник фабрики, Карл Боровецький так само досягає чималих прибутків. За походженням шляхтич, зовні культурний, освічений, типовий світський лев, як його називають дами з«вищого товариства», він поступово, зусиллям волі «викидав із свого життя все, що мало сліди почуття, несвідомого пориву до загального добра,— все, що могло заважати йому нажити капітал і спокійно втішатися життям».

Жадобою до збагачення, експлуатацією найманої робочої сили Боровецький не поступається навіть перед Бухгольцем. Він радіє розоренню дрібних підприємств, зростанню безробіття. Непристосовані хай гинуть!.. Сам же Боровецький показує виняткові «здібності до життя». Використавши посаг своєї нареченої (яку потім покинув, одружившись з донькою мільйонера), вдаючись до всіляких шахрайств (зокрема навіть і щодо своїх коханок — жінок багатіїв), він наживає великі капітали і почуває себе цілком безпечно в суспільстві, де людина людині вовк.

Проте слід наголосити й на тому, що в цьому творі виявилась водночас і певна світоглядна обмеженість письменника, що реалізм Реймонта у змалюванні польської буржуазії непослідовний: у кінці роману людиноненависник Боровецький, після того, як згоріла його фабрика, розкаюється в своїх попередніх вчинках, проклинає своє минуле; робітників зображено здебільшого класово несвідомими: вони хоч і невдоволені, але покірно несуть тягар щоденної тяжкої праці. Лише зрідка стихійно виникають підпали підприємств, а також розправи над капіталістами за особисту образу, як наприклад, помста машиніста Малиновського фабрикантові Кеслеру за збезчещення доньки.

Роман викликав шалену бурю в пресі, особливо запеклими були бої між німецькими і польськими періодичними органами у самій Лодзі. Полеміка із сфер літератури переміщалася в сфери економіки і політики, оберталася навколо питань національної польської промисловості і ролі в ній іноземного капіталу.

Літературна критика засвідчувала появу видатної творчої індивідуальності, пророкувала авторові провідне місце не лише в польській, а й у світовій літературі. У листах і висловлюваннях Реймонта цього часу, особливо в реагуванні на критику, відчувається впевненість у своїй силі. «Було на мій твір кілька рецензій великих і добрих,— так що на решту не звертаю уваги. А втім, тільки тепер розпочинається боротьба. Перших кілька років були одні лише похвали — і це не могло тривати довго. Зараз наступає другий період, який буде значно триваліший: період уїдливості, полеміки і вигадок! Але й це мине і тоді побачимо, хто переможе. Зрештою, починаю любити боротьбу». (Лист до брата від 25 березня 1899 р.)

...Слідом за «Землею обітованою» Реймонт, весь час працюючи над основним твором свого життя — романом «Селяни», видає кілька збірок оповідань і невеликих повістей, в яких висвітлює окремі сторони життя польського народу в період наростання революційної ситуації у царській Росії («Осінньої ночі», 1900; «Справедливо», 1900). Цікавою є гумористична повість «Із щоденника» (1903), спрямована проти польського міщанства. Письменник висміює в цьому творі міщанську затхлість Кракова й дає убивчі характеристики модерністам, називає їхню базгранину маячнею хворих із божевільні, примарним світом, «в якому ходять голі істоти і плинуть потоки гліцерину під фікціями абсолюта».

Проте суспільно-політичні погляди Реймонта, як, зрештою, і його творчість, були позначені певними суперечностями, непослідовністю. Яскравою ілюстрацією Цьому можуть бути його твори, що з'явилися внаслідок революційних подій 1905—1907 рр.,— «На грані», «Я убив», «Я чекаю», «Кладовище», «Із конституційних днів».

Захоплено зустрівши революцію, Реймонт сподівався, що вона нарешті зітре з лиця землі капіталістичне місто з ненависною фабрикою — символом несправедливості, егоїзму, золота і насильства («Кладовище»). Він розумів, що революція розхитує основи самодержавства, що царизм стоїть на грані життя й смерті, що народи Росії рвуть кайдани і ніщо не стримає їх на цьому шляху («На грані»). У творі «Із конституційних днів» змальовано події 1905—1906 рр. на вулицях Варшави. Ненависть повсталого народу до гнобителів, натхненні заклики, збройні сутички з військами, боротьба партій, егоїзм ситої буржуазії, яка вдається до іноземних багнетів, щоб урятувати свою шкуру,— ось чим жила польська столиця в ті дні. Але головне для Реймонта — це здобуття у вирі подій 1905 р. національної незалежності Польщі, за що проливало свою кров не одне покоління його співвітчизників. З великим піднесенням показує він боротьбу варшавського пролетаріату, який вийшов на демонстрацію, співаючи пісню «Червоний прапор». Реймонт захоплений пролетаріатом, він поділяє його ворожість до буржуазії, а проте не може зрозуміти керівників демонстрації, що закликають до боротьби під гаслом пролетарського інтернаціоналізму.

Дрібнобуржуазна ітелігенція, нездатна до кінця перейнятися ідеями революційного пролетаріату, опинилася на роздоріжжі. Ця відсутність чіткої перспективи згодом привела Реймонта до творчої кризи. Але сталося це пізніше. В роки піднесення і поразки першої російської революції Реймонт активно працює, в цей період він завершує свій найкращий твір — чотиритомну епопею про польське село, яка стала не лише підсумком довгих творчих шукань самого письменника, а й вершиною, що її досяг польський критичний реалізм кінця XIX — початку XX ст. в змалюванні життя трудящого селянства.

Як відомо, І. Франко — безпосередній учасник польського літературного процесу — не раз зазначав, що всевладний вплив шляхетської ідеології на суспільну думку тривалий час заважав польським письменникам правдиво зобразити трудящий люд, особливо селянство, його прагнення до свободи. Вихід у 1886 р. повісті Б. Пруса «Форпост» Франко вважав поворотним пунктом польської літератури в бік зображення соціального антагонізму на селі. Його прогнози справдилися: в 80— 90-х роках передові польські письменники — Е. Ожешко, Б. Прус, М. Конопніцька, Я. Каспрович показали народ як силу, з якою треба рахуватися.

Тетралогія Реймонта «Селяни» — своєрідна енциклопедія життя польського села на зламі двох сторіч. У ній ми бачимо селянина з його працею і турботами в усі пори року — під час оранки, сівби, жнив; під час свят, розваг; ми бачимо його, коли він поминає померлих; бачимо на різдво і у Великдень, у піст і у храмове свято; самотнього або в колі сім'ї; найчастіше — у місцях масових сходин, скажімо, на досвітках, у корчмі, в костьолі, на ярмарку, в суді, на весіллі, на хрестинах і т. ін. Масові сцени, як правило, чергуються з детально виписаними характеристиками головних героїв та із змалюванням їхніх господарських інтересів, інтимних і родинних стосунків.

Село Ліпці нараховує понад сорок дворів, люди тут добре знають одне одного, і всі вони з тої чи іншої нагоди змальовані письменником. Тут показано не тільки всю верхівку села,— таких, як війт, солтис, ксьондз, мельник, коваль, органіст, Борина, Домінікова,— а й знедолених, що змушені поневірятися по чужих людях: наймичку Ягустинку, служку при костьолі Амброжія, нещасного наймита Кубу, безбатченка пастушка Вітека, жебраків Агату й сліпого діда з собакою-поводирем... У романі також важливе місце відведено ще одному героєві — природі, що живе, страждає, змінюється разом із людьми. Часом вона є лейтмотивом важливих подій, які відбуваються в Ліпцях; часом підсумовує їх, як це ми бачимо в самому кінці роману, коли ганебна розправа з Ягною супроводжується страшною грозою, а потім, коли життя села знову повертається у звичну колію, наступає спокійна, давно жадана сонячна днина...

Подібно до того, як невідступно змінюються пори року, як після дощової осені наступає сувора зима, а грайливу весну змінює жарке літо, так і в селянина є свої, заповідані предками, обов'язки, ритм і послідовність у праці, яких він не має права ні змінювати, ні порушувати: землю треба засіяти, сіно скосити, хліб завезти до комори, худобу доглянути. Все, що випадає з цього одвічного коловороту, слід або перебороти або усунути. Це закон життя, невблаганний, як смерть, і перед ним усі селяни рівні — від багатія до наймита. Інша річ, що не всі однаково користуються наслідками своєї праці, що село лихоманить від суперечностей,— передусім, соціальних,— за даних політичних умов вони аж ніяк не можуть бути залагоджені.

Звичайно, ми не можемо не схвалити альтруїстичних жестів незвичайного пана Яця,— адже він то допомагає поставити хату старому Билиці, то придбати корову безмаєтному Шимеку, коли той починає будувати собі нове житло на пустирищі; не можемо без співчуття читати сторінки роману, присвячені заходам Роха по відродженню забороненої царизмом польської школи, по організації допомоги під час сівби потерпілим родинам, але ні дії першого — народолюбця, ні дії другого — християнського соціаліста не можуть змінити ситуацію докорінно: на життя села в цілому вони мало впливають. Хоча непокоять і лякають царських посіпак так само, як і люта бійка за ліс.

Охоплюючи величезний за масштабами життєвий матеріал, автор виявив неабиякий хист, дотримуючись економії у засобах його відтворення, досяг гармонії у змалюванні різноманітних масових сцен, де людські постаті не втрачають своєї індивідуальності, уміло подав на сторінках твору численні відомості етнографічного й фольклорного характеру (новели-розповіді Роха, пісні, легенди, звичаї й обряди), зі знанням справи показав виробничі процеси, що займають левину частку життя селянина, яскраво змалював його дозвілля тощо.

Зосереджуючи всю свою увагу на мудрій взаємодії людини з природою, творячи розлогий народний епос, Реймонт включає весь могутній потік цього матеріалу в змалювання справді епічних народних характерів, пристрастей, уподобань.

Уже на перших сторінках роману Реймонт виступає як справжній представник критичного реалізму, змальовуючи гострий соціально-психологічний конфлікт, у який поступово втягується все село з його строкатою становою й економічною структурою. Власне, в описі перших трьох днів ми бачимо класичну зав'язку, в якій знайомимося майже з усіма персонажами, з розстановкою сил, що мають зійтися у смертельному поєдинку за землю — основу існування й духовного життя селянина. Спочатку село показане з «пташиного лету» — очима одного з «батьків села» — ксьондза: як воно розміщене, де ліс, де поле, де став, де сади; ми дізнаємося про те, як живуть найбагатші господарі. Ми чуємо голос запопадливої Ганки — то вона підганяє наймитів; чуємо ущипливий голос Ягустинки, яка знає все чи майже все про село,— її злого та дотепного язика боїться кожен; бачимо першого в селі господаря Мацея Борину в хвилину горя, коли в нього конає корова; згодом ми довідаємося, що старий Мацей удівець і йому потрібна нова господиня в домі.

Повідомивши про все це, Реймонт створює знамениту симфонію осені, потім розгортає події далі. Кожна з частин тетралогії не лише оповідає про нову пору року, а й висуває на перший план якусь нову подію, новий конфлікт, нових героїв, яких у цей конфлікт втягнуто. Для «Осені» це буде історія одруження Борини з Ягною, для «Зими» — історія кохання Антека і Ягни та колотнеча між батьком і сином, для «Весни» — історія патріотичної праці Роха в умовах, коли вся чоловіча половина населення Ліпців потрапила під слідство, і т. д.

Як правило, в основі всіх цих конфліктів, які виникають на селі,— майнова нерівність, що була джерелом страшних селянських драм. Найбільші багатії села — Мацей Борина й Домінікова тримають своїх уже дорослих дітей в умовах демаш-нього деспотизму, не наділяють їх землею, боячись втратити її. Шимек Пачеський майже до тридцяти років покірно ніс на своїх плечах усю господарську й хатню роботу, нарешті не витримує зажерливості й жорстокості матері, мало не вбиває її і тікає з дому на клапоть заорендованої в поміщика кам'янистої землі. Домінінова занапащає свою єдину доньку, віддавши її заміж за набагато старшого від неї першого господаря на селі Мацея Борину. Кривава суперечка точиться в хаті Борини між батьком і сином за шість моргів землі, записаних Мацеєм на Ягну. Серед зими Борина виганяє з хати свого сина Антека з жінкою й дітьми. Ягустинка відписала землю дітям, а тепер мусить заробляти собі в багатіїв на кусень хліба, бо діти вигнали її з дому, і т. д.

Хоч письменник часом намагається показати і спільні інтереси усього села (боротьба за ліс, за національну школу), однак на першому плані стоїть розвінчування рекламованого націонал-шовіністами солідаризму, бо що ж може бути спільного у Мацея Борини з його наймитом Кубою, який увесь свій вік працював на хазяїна й помер на роботі? Хіба ж можуть безземельні халупники, що за мізерну натуральну платню працюють на Борининім чи то мельниковім полі, бути задоволені своїм нужденним становищем?

Центральною фігурою першої частини роману виступає Мацей Борина — перший господар у Ліпцях, як його називають односельці. Він використовує дешеву працю своїх наймитів і халупників, тримає сільську бідноту в постійних боргах. Головна його турбота — примножити своє господарство й земельні володіння. Одружуючись із Ягною, Борина радіє, що п'ять моргів її землі межують з його полем і що його наділ буде тепер іще більший. До бідняків він ставиться з погордою, як до нероб і гультяїв. Егоїзм і черствість поєднуються в нього із мстивістю. Він ладен знищити рідного сина, щоб тільки зберегти престиж «зразкового сім'янина». І водночас Реймонт наділяє Мацея низкою позитивних рис: на селі Борину поважають, до нього звертаються за порадою, цінують його думку, він — працьовитий господар, Борина навіть очолює селян у збройній сутичці з двірськими людьми поміщика за громадський ліс. Правда, Мацеєві й тут передусім ідеться про особисті вигоди: якщо ліс залишиться за селянами, то він на цьому виграє більше, ніж ті сільські глитаї, що за його спиною домовилися продати громадське добро.

Образи сільських глитаїв відзначаються соціальною загостреністю — це мельник, Плошка, Домінікова, Боринин зять коваль, а також війт. Мельник витягує з бідноти все, що тільки може, війт найменше думає про громадські справи — він п'яниця і розпусник, бере хабарі. Поряд із сільськими багатіями змальовано й ксьондза. Реймонт показав сільського пастиря з усіма властивими йому рисами здирника і скнари. Повчаючи з амвона людей бути моральними і доброчесними, картаючи тих, хто зазіхає на чуже, сам він живе за рахунок найманої праці, а вночі, шепочучи молитви, крадькома пасе своїх коней на чужій конюшині.

Вовчі закони наживи в соціально розшарованому селі нищать найкращі людські почуття, вбивають найсвітліші поривання до краси і світла, витруюють духовність навіть у таких сильних натур, як Антек чи Ягна, що народжена для добра і краси.

Антек Борина, коли батько вигнав його з хати і він опинився у злиднях, зберігає незалежність думок і вчинків, нікому не дарує найменшої образи. Його пристрасне, непогамовне кохання до Ягни ламає усі усталені на селі норми поведінки і з погляду моралі є злочином (зв'язок сина з мачухою), але воно є свого роду викликом, протестом проти сірої, одноманітної буденщини. Антек, за неписаними, але твердими законами, стає нетиповим для селянського світу і, як порушник звичного способу життя, неодмінно має за це поплатитися.

Проте цього не сталося: успадкувавши батьківське майно, він, за логікою залізних законів, що керують селянським світом, став таким самим, як і його батько,— черствим, нелюдяним. Реаліст Реймонт зрештою доводить, що у сварках з батьком, з цілим селом Антеком керували не якісь там вищі гуманні погляди, а власні амбіції, егоїзм, вражене самолюбство. Навіть Ягну він кидає, віддає на поталу знавіснілій юрбі. Антек не здатний на самопожертву: побачивши, як усе село, за намовою органістихи і війтихи, чинить страшну розправу з Ягною, він не знаходить у собі сили заступитись за неї. За цими ж законами живе і його дружина Ганка. У злиднях вона добра, привітна і чуйна, в багатстві — егоїстична, байдужа до людського горя. Показуючи, що дрібнобуржуазна мораль вбиває в людському серці добро, Реймонт тим самим розвінчує будь-які ілюзії щодо доброчинності «міцного господаря» — форпосту національного процвітання, як це уявлялося різним ліберально-буржуазним польським партіям.

Самотньою зіркою спалахує і гасне в цьому темному світі красуня Ягна. Чесна й безпосередня як у своєму піднесенні, так і у своєму падінні, обдарована від природи вродою і розумом, вона весь час стихійно прагне до світла, до щастя. Вона якось ніби виростає з уявлень і народних легенд про чарівну красуню як уособлення добра, кмітливості й принадності. Вона сама могла б вирізати з кольорового паперу всіх тих героїв нетутешнього чарівного краю, який постає перед нею з розповідей Роха. Подібно до того, як розбурханий вітром ставок не може злетіти в небо, безпорадно пінячись хвилями, так само і Ягуся зі своїми пристрастями, шалом, фантазіями не може вирватися з обмеженого і потворного світу.

Але Ягна не активна натура. Вона пасивна, податлива і, тільки спізнавши на собі тепло чиїхось добрих і дбайливих рук, може давати життя, дарувати щастя. «Як ця свята земля, була Ягусина душа — і таїла в собі незвідані глибини, хаос сонних мрій — неосяжна й несвідома власної сили, могутня й безвільна, без бажань і прагнень, мертва й безсмертна. І як цю землю навесні, скоряв її кожен вихор, обгортав і колисав, і ніс, куди хотів...»

З глибокою симпатією змальовано в романі сільську бідноту, наймитів і халупників. Куба, який тяжкою працею примножує багатство Борини, протягом цілого свого життя не почув теплого слова, поневірявся і за мізерну платню працював на інших. І все-таки мріяв про кращу долю. Куба не позбавлений громадських почуттів: з гордістю розповідає він про свою участь у повстанні 1863 року. Помер він так само трагічно, як і жив. Реймонт змальовує його смерть на тлі бучного весілля Борини, показуючи тим самим страшну прірву, яка лежить між наймитом і господарем. Лише бездомний сирота Вітек до останньої хвилини не залишає Куби.

Навіть глухе, далеке від промислових міст польське село Ліпці заворушилося під впливом революційних подій 1905 року. Кривава сутичка за ліс, боротьба за польську школу, відмова селян узяти участь у гасінні пожежі в маєтку, масові арешти серед селянства,— все це типові явища для того часу. Проте Реймонт не поєднує стихійних селянських виступів з організованою боротьбою робітників, не показує у «Селянах» участі міського пролетаріату в організації і керівництві біднотою та її виступами проти поміщиків, як це, наприклад, зробив М. Коцюбинський у повісті «Fata Mograna».

«Селяни» є вершиною художньої майстерності Реймонта. Якщо в ранніх творах письменника історія головного героя потопала в масі дрібних епізодів, сцен та випадкових постатей, що зникали так само раптово, як і з'являлися, то в романі «Селяни» всі численні персонажі, головні й другорядні, виступають з властивими саме їм манерами, поведінкою, жестами, особливостями мови. Композиція роману струнка і викінчена. В перших двох частинах («Осінь», «Зима»), розгортаючи дію в двох планах — в особисто-родинному (стосунки Мацея Борини і Ягни, «злочинне» кохання пасинка і мачухи) та в громадському (боротьба селян з поміщиком за ліс), Реймонт завершує її розмовою сина з батьком, якого смертельно покалічив лісник,— у їхніх словах уже немає злоби, в них бринить тепло, співчуття і взаєморозуміння. Цей епізод є водночас і розв'язкою напруженої дії двох перших частин. У двох інших («Весна», «Літо») розповідь весь час обертається навколо боротьби Ганки за володіння господарством Борини, а також показано поступове переродження Антека в «міцного господаря». І як контраст — дедалі наростаюча загроза розправи з Ягною, яка порушила одвічні устої села. Розв'язкою стає варвар­ська наруга над Ягною і, як наслідок, повернення села в «нормальну» колію життя.

Поділ роману на частини відповідно до пір року підкреслює зв'язок селянина з природою, з землею, яка впливає на характер героїв, регулює їхні бажання, часто керує їхніми вчинками. Селянський рік, сповнений праці, тягнеться від урожаю до урожаю — і тому не дивно, що саме з осені починає свою розповідь письменник. Він чудово описує природу, яка живе і діє разом із селянином, розмовляє з ним потоками світла, тіней, щебетом птахів, подувами вітру, цвітінням трав, колосінням хлібів. Селянин розуміє найменші зміни в природі, придивляється до них, з покоління в покоління вивчає світ навколишньої природи. Реймонт глибоко розкриває високу культуру народу, переповідає легенди і казки, пісні й повір'я, виступаючи як досвідчений етнограф і вчений-фольклорист.

Після «Селян» Реймонт написав ще ряд творів. Одні з них ніби продовжують історію Ліпців на початку імперіалістичної війни і німецької окупації («За фронтом»). В інших розповідається про життя інтелігенції («Мрійник», «Вампір»),

Багато років праці Реймонт присвячує історичній трилогії «1794 рік», яка складається з романів «Останній сейм Речі Посполитої» (1913), «Nil desperandum» («Не впадайте у відчай», 1916) та «Збройне повстання» (1918). На цій трилогії позначився вплив історичних творів С. Жеромського («Попіл»), В. Оркана («Кост-ка Наперський»), а також історичних романів Г. Сенкевича. Реймонт з великою силою змальовує масові сцени народного протесту проти польської аристократії — зрадників вітчизни, показує готовність польського народу боротися за свою свободу. Але водночас письменник не зміг розібратися в складних суспільно-політичних подіях 1794 p., коли польські правлячі кола свідомо йшли на угоду з урядами трьох сусідніх держав, щоб урятувати себе від загрози внутрішньої революції.

У свідомості загалу читачів, а також тогочасних письменників Реймонт залишився насамперед автором «Селян» — найзавершенішого свого твору. Е. Ожешко писала до нього 19 січня 1909 p.: «Як куля земна тримається на атлантах, так на Ваших плечах тримається польська література». У «Селянах» найяскравіше виявилися і найкращі риси реалізму письменника, і глибоке осмислення ним життєвого матеріалу, і буйна уява, і величезна працездатність. «Реймонт,— зауважує польська дослідниця Е. Коцувна,—,працював так само багато, як один з найвизначніших його попередників — Густав Флобер. Він завжди намагався побувати в тих місцях, де живуть і діють його літературні герої. Він подорожував разом з ними, відвідував їхні батьківські краї, ходив тими самими вулицями... Відомі навіть анекдоти про самозабуття Реймонта під час праці. Втікав він тоді від усіх, уникав родичів і приятелів, ніби ворогів, мовчав, курив цигарки і писав. Опис Ягниного весілля довів його до такого стану знесилення, що треба було викликати лікаря. Приїхавши, лікар був здивований, бо за кілька днів перед тим бачив свого пацієнта у найкращому стані... Він знав вдачу письменника й тому тихо, але досить грізно запитав: «Що ви такого знову накоїли?» — Реймонт ледь помітно всміхнувся і сказав пошепки: «Танцював. Три дні танцював на сільському весіллі».

Після перекладу німецькою мовою (1909) селянська епопея Реймонта з'явилася в перекладах угорською, іспанською, шведською, англійською, французькою та іншими мовами світу.

Ше в кінці минулого століття Реймонт став відомий і в Росії. У російському перекладі його романи й повісті друкувалися окремими книжками, а також у «Собрании сочинений», здійсненому в період 1910—1912 років. Окремі його оповідання, перекладені українською мовою, також з'явилися ще за дореволюційних часів. Тоді ж вийшов у світ і авторизований переклад «Селян», який належав другові І. Франка — Михайлові Павлику.

Ще в 1909 році роман «Селяни» одержав премію Левенталя, пізніше — Миколи Рея від Польської Академії наук (1917), а вже через рік зарубіжна преса заговорила про висунення письменника кандидатом на Нобелівську премію. Та минуло ще чимало років, перш ніж Реймонт цю премію одержав. Це сталося 13 листопада 1924 p., тобто за рік до смерті письменника — 5 грудня 1925 р.
Григорій Верес
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   45


База данных защищена авторским правом ©bezogr.ru 2016
обратиться к администрации

    Главная страница