Сапеги в дослідженнях української історичної науки



Скачать 146.37 Kb.
Дата09.05.2016
Размер146.37 Kb.




Валентина Гуріна,

провідний бібліотекар Рівненської державної обласної бібліотеки


Сапеги в дослідженнях української історичної науки

(на прикладі джерел з фонду Рівненської державної обласної бібліотеки)
Протягом мало не цілих двох століть Велике князівство Литовське було «державою й українського народу, було тою спільною будовою, де досить мирно та спокійно жили поруч себе народи литовський, український і білоруський», – писав український історик Д. Дорошенко [1, с. 104].

Впродовж довгого часу українські і білоруські землі входили до складу єдиної держави: спочатку Великого князівства Литовського, пізніше Речі Посполитої та Російської імперії, тому в історії багато спільного: визначні події, історичні особи, цілі династії, життя і діяльність яких пов’язана з обома народами.

Одним із найбільш впливових і знатних є рід Сапег, представники якого за понад пів тисячолітню історію свого існування широко розселилися по теренах давньої Речі Посполитої та сусідніх держав, дали початок цілим лініям та гілкам. Сапеги (Сопіги, Сапіги, Сапєги) належать до, загалом, невеликого числа шляхетних родів, легендарна та документальна історія яких сягає XVI-XVIII ст.

Мета цього дослідження – дати короткий огляд літератури із фонду Рівненської державної обласної бібліотеки, що містить відомості про родину Сапег. Пріоритетом в даній бібліографічній розвідці будуть видання сучасних українських дослідників, які відкривають нові невідомі факти історії роду Сапег і тим самим поглиблюють відомості про їхню діяльність на території українських земель.

«Енциклопедія українознавства» [2] подає відомості про Сапег як «білорусько-литовський магнатський рід (з 1700 – князі Рим. Імперії), який у 16-18 вв. займав високі державно-військові посади у Великому князівстві Литовському і в Речі Посполитій і володів великими земляними маєтностями, після Радзивілів найбагатший і найвпливовіший на Литві рід. В історії України відіграли ролю: Іван, писар, згодом маршалок Великого князівства Литовського, воєвода витебський і підляський, засновник м. Кодень, перший з Сапіг, що перейшов на католицизм; Лев, канцлер литовський, воєвода віленський і Великий литовський гетьман, керівник роботи над третім Литовським Статутом; Андрій займав різні військові пости в Литві й недовгий час був воєводою київським; Лев Казімір, підканцлер литовський, власник маєтків на Чорнобильщині, учасник боротьби проти Б. Хмельницького; Ян Павло, гетьман Великий литовський, брав участь у битвах проти козаків, москвинів і шведів; Лев, спершу на російській службі, через участь у повстанні (1830-1831) мусів емігрувати до Галичини, де став політичним і економічним діячем, домагався скасування панщини в Галичині; Адам, галицько-польський діяч, у 1860-х рр. домагався автономії Галичини» [2, с. 2709].

Не можна не згадати фундаментальні праці як дореволюційних, так і радянських істориків-науковців, якими може скористатися користувач нашої книгозбірні у пошуку інформації про Сапег. Це такі відомі джерела як «История государства Польского» Г.С. Бандтке [3], «Большая Энциклопедія» під ред. С. Южакова [4], «Энциклопедичесий словарь» Брокгауза і Єфрона [5], «Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комиссиею для разбора древних актов, Высочайше утвержденною при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе» [6], «Курс російської історії» В. Ключевського [7], «Биографии российских генералиссимусов и генерал-фельдмаршалов», «История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства» Д.Н. Бантиш-Каменського [8; 9] та ін.

Огляд цих видань свідчить, що історики лише фрагментарно і, нерідко, тенденційно висвітлювали окремі аспекти з історії життя і діяльності шляхетської еліти взагалі, і окремих її представників зокрема.

Історіографія дорадянської Росії звертала увагу на зраду шляхтичами Російської імперії, різко засуджувала їх дії, а польські дослідники, навпаки, виправдовували прагнення еліти цієї нації до відродження державності Речі Посполитої та відновлення свого високого становища у різних сферах суспільного життя.

«Денаціоналізовані», «полонізовані», «зрадливі», «ренегатські» – ось такими непривабливими постають верхи українського народу з побіжних згадок про них на маргінезі радянської історіографії» [10, с. 3]. Цей період історії позначений впливом тоталітарних ідеологій, за якою історія новоприєднаних до Росії земель викривлялася в угоду великодержавному шовінізму. Русифікація окраїн імперії стала важливим політичним спрямуванням, що передбачало систему заходів по знищенню історичної пам’яті, своєрідності їх національно-державного розвитку. Відбувається штучний розподіл українського наукового простору на радянську та діаспорну історичну науку. Інший погляд на історію висловлювали українські дослідники-емігранти.

Україна дістала таку можливість лише із здобуттям незалежності 1991 року, коли, як зазначає український історик Д. Яневський, відкрилась «таємна історія таємної України в таємних радянських архівах» [11, с. 15]. Пізнання минулого, в силу багатьох причин, розвивалося нерівномірно, на його карті залишалося багато «білих плям», серед яких можна виділити і історію шляхетських родів, їхній вплив на соціально-економічний та культурний розвиток краю. Вітчизняні науковці, спираючись на архівні джерела, дослідження авторів української діаспори, намагаються достовірно висвітлити малодосліджені сторінки української історії. Якщо донедавна науковці вивчали життя та діяльність переважно відомих, «знакових» постатей роду, то на сучасному етапі з’являється інтерес до інших представників родової аристократії, в контексті яких прослідковуються зв’язки з родом Сапег.

В ході пошуку інформації у фонді Рівненської державної обласної бібліотеки щодо досліджуваної теми, виявлено ряд видань вартих уваги: «Русское дело в Северо-Западном крае» через призму історії магнатських архівів Сапєг та Радзивіллів у XIX ст.» В. Ульяновського [12], «Родоводи волинської шляхти XV – першої половини XVII ст.: реконструкція родинних структур: метрдологія, методика, джерела» І. Ворончука [13], «Історія Теофіпольщини в документах архіву князів Сапєг і Яблоновських : збірник документів і матеріалів» за редакцією І. Стасюка [14], «Архів Сапєг як джерело для вивчення генеалогії та землеволодіння феодальної еліти Південної Волині XVI ст.» В. Собчука [15], в яких широко використовуються архівні документи і матеріали, зокрема, і з архіву родини Сапег.

Новими підходами у висвітленні поставленої проблеми вирізняються також праці відомих українських дослідників Н. Яковенко, Н. Полонської-Василенко.

Монографія Наталі Яковенко «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.» [10] «в цьому контексті виглядає як перша спроба зробити історію української провідної верстви предметом дослідів пострадянської історіографії в Україні» [16, с. 166]. Свою книгу автор починає зі звернення до читача, де намагається відповісти на можливе запитання фахівців і нефахівців: «А хіба в нас була своя шляхта?», в якій «обґрунтовує конечність і нагальність вивчення історії української еліти, ділянки цілком занедбаної в попередні роки, коли постулювалося завдання вивчати історію народних мас» [16, с. 167]. Справляє враження стиль дослідження і виклад матеріалу, вдале поєднання джерельного (джерелознавчого) та історіографічного підходів до вивчення проблеми. Авторка ґрунтовно знає архівний матеріал і зазначає, що «підмурок цієї праці становлять декілька рукописних комплексів. Це насамперед архіви тих державних канцелярій, котрі вподовж досліджуваного періоду стосувалися Волині і Центральної України, а саме: канцелярія Великого князівства Литовського (до 1569 р.); Руський відділ у складі Коронної канцелярії (після 1569 р.); власне, сама Коронна канцелярія (після 1569 р.). У кожній із цих канцелярій відклалися відповідні архіви урядово-адміністративних книг, використані в нашій праці: Литовська метрика, Руська, або Волинська, метрика і Коронна метрика» [10, с. 10]. Характеризуючи інші рукописні джерела, використані автором з фондів Центрального Державного Історичного Архіву України, слід виокремити і родинні магнатські архіви Сапег. Багатими на документи досліджуваного в цій роботі регіону є зібрання відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. Йдеться в першу чергу про такі фундаментальні комплекси, як рукописні матеріали бібліотеки Оссолінських, а також актовий матеріал із родинних архівів Сапег та інших. У цілому в книзі подано історію формування та розвитку шляхетської верстви в Україні від кінця XIV століття через зрушення часів Люблінської унії 1569 р. до періоду Хмельниччини. Оскільки представники роду Сапег є невід’ємною частиною української еліти того історичного періоду, то згадки про них відслідковуються у всіх розділах. Аналізуючи особливості правового і звичаєвого статусу панського прошарку, автор ставить питання, «чому в Україні не утвердилися родини такого рангу, як, наприклад, литовсько-білоруські магнати Радзівіли, Гаштольди, Сапєги, Ходкевичі та ін.?» На думку Н. Яковенко, «причина криється в тому, що потужність українських князів набагато перевищувала реальну роль князівської групи Білорусі і Литви» [10, с. 184]. Також автор відводить місце аналізу майнових статків і землеволодінь родини Сапег на території Київського воєводства. У монографії присутні генеалогічні схеми князівських родів, простежуються шлюбні зв’язки між родинами аристократичної верхівки.

Унікальною працею є двотомна «Історія України» Н. Полонської-Василенко [17], в якій дослідниця також не обійшла увагою добу Великого Литовсько-Руського князівства. Дану проблему вона розглядала крізь призму української історії, чимало уваги приділила вивченню Литовських Статутів, привілеїв, якими користувались різні українські землі. В контексті цього на сторінках своєї книги авторка досить часто згадує діяльність тих чи інших представників княжого роду Сапег.

До наукового обігу вводяться нові матеріали з історії даного роду, з’являється інтерес до «другорядних» членів родової спільноти, про що свідчать розвідки із збірників і періодичних видань сучасних українських авторів Ю. Мицика [18], І. Чорновола [19; 20], І. Кондратьєва [21], Л. Тимошенко [22] та ін. Зокрема, молодий історик І. Кондратьєв присвятив свою працю «Любецька шляхта за старостування Павла Сапеги (друга половина XVI ст.)» окремому періоду діяльності одного з представників роду Сапег – Павлу. У своєму доробку автор відзначає вплив його особи на розвиток м. Любеча, що було північними воротами Київського воєводства, і робить висновок, що «протягом 50-60-х pp. XVI ст. мало місце певне піднесення Любецького замку та його військовослужбової спільноти, пов'язане, перш за все, з активною діяльністю любецького старости П. Сапеги» [21, с. 27].

У низці статей І. Чорновола «Князь Лев Сапіга – перший маршалок Галичини» [19], «"Червоний князь". Адам Сапіга» [20], «Невідомий претендент на український престол (до історії роду князів Сапіг з Більча Золотого)» йдеться про Лева і Адама Сапег та їхній вклад у розвиток Західної України, зокрема, Галичини.

Досить цікавими є праці історика Д. Яневського із серії «Таємна історія таємної України в таємних радянських архівах» [11], який піднімає важливу тему, зауважуючи, «що ми, українці, залишаємося народом, який окремі масиви своєї культурної спадщини не сприймає, відкидає, заперечує» [11, с. 15]. Автор відзначає роль запровадження у дію нового Статуту Великого князівства, який вперше в європейській історії, за висновком сучасних дослідників, здійснив «спробу проголошення політичних прав і простих людей, затвердив повну демократію і, фактично, сформував підвалини правової держави. Відкривши передмову, прочитаємо слова, які до сьогодні відсутні в конституціях більшості держав світу: «метою правової держави є охорона прав і свобод її громадян. Написав ці слова чоловік, ім’я якого знають хіба деякі історики. А ім’я його мало би бути відомим всім і кожному. І бути записаним золотими літерами на скрижалях історії нашого народу і це ім’я – ЛЕВ САПЕГА.» [11, с. 15].

Про його роль у житті тогочасної України свідчить і стаття Л. Тимошенко «Два листи Іпатія Потія до Лева Сапеги» [22]. Пропоновані листи, написані Іпатієм Потієм 1612 р. до Лева Сапєги, яскраво ілюструють тодішній стан уніатської церкви і дають кілька нових штрихів до боротьби уніатів з православними. У листах простежується доволі складне становище уніатської церкви та її митрополита, коли після сейму 1607 та 1609 pp. польський уряд змушений був зробити поступки православним. В обох листах уміщено цінну інформацію щодо боротьби І. Потія проти світського патронату, зокрема, в аспекті державно-судового регулювання справ руської церкви. Так, вважаючи, що 32-й артикул III-го розділу Литовського Статуту (1588) не зовсім правильно інтерпретують члени Головного трибуналу, він звертався до Л. Сапєги з проханням посприяти його виправленню. Цікавими є постаті сучасників, з котрими спілкувався І. Потій, та їх участь у вирішенні проблем руської церкви, але «на першому місці знаходиться, зрозуміло, Лев Сапєга, великий канцлер литовський, якому митрополит дякує за постійну увагу і допомогу: на сеймах, у справах єпархії і парафій, при вирішенні буденних справ (наприклад, згадуються прохання І. Потія щодо купівлі церковного одягу)» [22, с. 105]. З листів бачимо також, що канцлер удавався навіть до матеріальної підтримки окремих ченців, зокрема тих, що схилялися до Слоніма. Слід підкреслити, що підтримка Л. Сапєгою уніатів не залишалася непоміченою: двічі дякували йому за це папи римські Климентій VIII (5.04.1603 р.) і Павло V (9.06.1606 р.). Отже, і через епістолярну спадщину відомих українських діячів, ми дізнаємося про діяльність тих чи інших історичних осіб.

Важливою віхою в історії України є період національно-визвольного руху українського народу середини XVII століття, пов'язаний з битвою під Берестечком 1651 року, в якій активну участь брали Сапеги. Ця подія є предметом дослідження багатьох як відомих українських науковців, так і рівненських краєзнавців. Вагомим внеском є праця І. Свєшнікова «Битва під Берестечком» [23] і робота рівненських науковців В. Виткалова та Т. Пономарьової «Берестецька битва 1651 року мовою документів: за матеріалами наукової спадщини І. К. Свєшнікова» [24], багаті на архівну і документальну інформацію. Особливістю дослідження В. Виткалова і Т. Пономарьвої є те, що згадана подія розкривається за допомогою значної кількості архівних джерел – офіційного листування польської та української керівної верхівки, листування приватних і урядових осіб, численних щоденникових записів, донесень, зізнання полонених (з обох боків) тощо, тобто дають можливість відтворити як саму битву, так і події навколо неї. Період, узятий до розгляду і відображений за допомогою епістолярної спадщини, є досить коротким у часі і обмежується переважно 20 квітня – 31 липня 1651 року. Проте відгомін цього протистояння прослідковується на матеріалах історіографії наступних 350 років – другої половини XVII-XX століть.

Основу тексту складають джерела, зібрані відомим українським істориком-археологом Ігорем Кириловичем Свєшніковим в архівах Любліна, Вроцлава, Кракова, Варшави, Гданська, Львова, Києва, Москви та інших містах й упорядковані авторами. «До основного корпусу документів (листування) додано цікаві матеріали, розшукані І. К. Свєшніковим, а саме-хроніки, літописи (як українських – Г. Грабянки, Самовидця, Ф. Сафоновича та ін., так й іноземних авторів), фрагменти указів російського царя Олексія Михайловича; відповідні статті трактатів (зокрема, Білоцерківського), договорів, що дають можливість співставити різні точки зору не лише на окремі постаті, події тощо, але й скласти більш-менш повну уяву про саму битву, її роль у національно-визвольному русі українського народу 1648-1657 pp. під проводом Б. Хмельницького» [24, с. 13].

У тексті книги широко використано сторінки спогадів, автобіографій, зокрема шляхтича белзького воєводства, великого канцлера литовського Альбрехта Станіслава Радзивілла та його родича, відомого воєначальника Богуслава Радзивілла, а також праці істориків-сучасників битви, які надали можливість відтворити і розширити уяву про загальну ситуацію у ворогуючих таборах напередодні битви, а також серед більш широкого загалу і Польщі, і українських теренів, визначити моральні приорітети учасників, зафіксувати образи найбільш відомих ватажків цього протистояння очима сучасників. І ще однією особливістю запропонованої книги є те, що майже кожен документ, введений до обігу, підтверджується посиланням на декілька джерел, що засвідчують факт знаходження або самого документа, або його копії, чи посилання на джерело, звідки взято інформацію. Це робить такий документ абсолютно достовірним.

Варто відзначити спробу авторів вперше зібрати в одному виданні відомості, з посиланнями на достовірні джерела, про участь представників роду Сапег – підканцлера литовського Леона-Казимира, воєводи вітебського Павла та Христофора в Берестецькій битві. В цьому гарним помічником є іменний покажчик, в якому є аж двадцять шість посилань на прізвище Сапега.

Певний інтерес для читача мають і матеріали, пов'язані з відтворенням взятої до розгляду події в усній народній творчості, що складають окремий невеличкий розділ. Прикметно, що «подканцлер Сапіга» був відомий широким верствам населення, оскільки його згадують в пісні «Дума козацька о Берестецьким звиченстві 1651 31 іюля» [24, с. 328].

В 1991 році Рівненською державною обласною бібліотекою виданий анотований бібліографічний покажчик «340 років Берестецькій битві» [25], в підрозділі якого – «Література про учасників Берестецької битви» – наведено більше десяти посилань на джерела, в яких міститься інформація про представників роду Сапег.



Здійснений огляд видань засвідчив, що історія становлення та дослідження зазначеної проблематики знаходила досі фраґментарне відображення, тому проблема залишається актуальною, оскільки досі не створено синтетичної праці, присвяченої вивченню історії роду Сапег та визначенню персонального внеску «знакових» постатей роду у розвиток культурного життя України означеного періоду.
Список джерел

  1. Дорошенко Д. I. Нарис історії України / Д. І. Дорошенко. – Львiв : Свiт, 1991. – 576 с. – (Пам'ятки істор. думки України).

  2. Енциклопедія українознавства : словникова частина. Т. 7 / гол. ред. В. Кубійович. – Львів : Молоде життя, 1998. – 395 с.

  3. Бандтке Г. С. Исторія государства Польскаго. Т. ІІ / Г. С. Бандтке ; пер. с польск. – С.-Петербургъ : Въ типографіи Императорской Російской, 1830. – 522 с.

  4. Большая Энциклопедія: словарь общедоступныхъ свЂдЂній по всЂм отраслямъ знанія / под. ред. С.Н. Южакова. – С.-Петербургъ, 1904. – Т. 17. – 794 c.

  5. Энциклопедический словарь / изд. Ф. А. Брокгаузъ и И. А. Ефронъ. – С.-Петербургъ, 1900. – Т. XXVIII (56). – 496 с.

  6. Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комиссиею для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском Военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. – К., 1864. – 908 с.

  7. Ключевський В. Курс російської історії : ч. 3. / В. Ключевський. – К. : Рад. шк., 1939. – 329 с.

  8. Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России: от водворения славян в сей стране до уничтожения гетьманства / Д. Н. Бантыш-Каменский. – К. : ЧАС, 1993. – 656 c.

  9. Бантыш-Каменский Д. Н. Биографии российских генералиссимусов и генерал-фельдмаршалов: [В 4 ч.] / Д. Н. Бантыш-Каменский. – Репринт. Воспроизведение изд. 1840 г. – Пушкино : Изд. Об-ние «Культура», 1991. – Ч. 1-2. – 268 с.

  10. Яковенко Н. М. Українська шляхта XIV – до середини XVII ст. : (Волинь і Центральна Україна) / Н. М. Яковенко. – К. : Наук. думка, 1993. – 416 с.

  11. Яневський Д. Таємна історія таємної України в таємних радянських архівах / Д. Яневський // Час і події. – 2012. – № 5. – С. 15.

  12. Ульяновський В. "Русское дело в Северо-Западном крае" через призму історії магнатських архівів Сапєг та Радзивіллів у XIX ст. / В. Ульяновський ; Ін-т укр. археографії та джерелозн. ім. М. С. Грушевського НАН України. – К., 1998. – 104 с. – (Студії ; Вип. 1).

  13. Ворончук І. Родоводи волинської шляхти XV – першої половини XVII ст.: реконструкція родинних структур: методологія, методика, джерела : наук.-метод. вид / І. Ворончук. – К. : Вища шк., 2009. – 511 с.

  14. Історія Теофіпольщини в документах архіву князів Сапєг і Яблоновських : зб. документів і матеріалів / [за ред. І. А. Стасюка ; упоряд.: О. О. Дзьобан, Т. М. Гуцаленко]; Львів. наук. б-ка НАН України ім. В. Стефаника, Теофіпольська районна спілка краєзнавців, Теофіпольський від. Центру дослідж. історії Поділля і Південно-Східної Волині Ін-ту історії України НАН України. – Шепетівка : [б. в.], 2008. – табл.

  15. Собчук В. Д. Архів Сапєг як джерело для вивчення генеалогії та землеволодіння феодальної еліти Південної Волині XVI ст. / В. Д. Собчук // Рукописна україніка у фондах Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України та проблеми створення інформаційного банку даних: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., 20–21 верес. 1996 р. – Львів, 1999. – С. 442-445.

  16. Плохій С. Шляхетному роду нема переводу?: (кілька думок з приводу виходу в світ книжки Наталі Яковенко «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.») / С. Плохій // Сучасність. – 1994. – № 3. – С. 166-167.

  17. Полонська-Василенко Н. Історiя України: у 2 т. Т. 1 : До середини 17 століття / Н. Полонська-Василенко. – 3-те вид. – К. : Либiдь, 1995. – 672 с.

  18. Мицик Ю. Із джерел про участь запорожців у подіях «смуты» початку 17 ст. у московській державі / Ю. Мицик // Архіви України. – 2001. - № 12. – С. 21-31.

  19. Чорновол І. Князь Лев Сапіга – перший маршалок Галичини / І. Чорновол // Львів. газ. – 2005. – № 10. – С. 6.

  20. Чорновол І. "Червоний князь". Адам Сапіга / І. Чорновол // Львів. газ. – 2005. – № 16. – С. 8.

  21. Кондратьєв І. Любецька шляхта за старостування Павла Сапеги (друга половина ХVІ ст.) / І. Кондратьєв // Вісн. Черніг. держ. пед. ун-ту ім. Т. Г. Шевченка. Сер. «Історичні науки». – Чернігів, 2004. – Вип. 27, № 2. – С. 21-27.

  22. Тимошенко Л. Два листи Іпатія Потія до Лева Сапєги / Л. Тимошенко // Київська старовина. – 2002. – № 1. – С. 103-113.

  23. Свєшніков І. К. Битва під Берестечком / І. К. Свєшніков. – Л. : Слово, 1993. – 304 c.

  24. Виткалов В. Г. Берестецька битва 1651 року мовою документів: за матеріалами наукової спадщини І. К. Свєшнікова: хрестоматія / В. Г. Виткалов, Т. О. Пономарьова ; Рівнен. держ. гуманітар. ун-т. – Рівне, 2005. – 404 с.

  25. 340 років Берестецькій битві : анот. бібліогр. довід. / Рівнен. держ. обл. універс. наук. б-ка, Обл. краєзн. музей, Обл. орг. укр. т-ва охорони пам’яток іст. та культ., Обл. краєзн. т-во, Т-во укр. мови ім. Т. Г. Шевченка «Просвіта», Обком компартії України ; упоряд. К. В. Краєвська. – Рівне : Ред.-вид. від. обл. упр. по пресі, 1991. – 182 с.


На примере источников из фондов Ривненской государственной областной библиотеки сделан обзор изданий, содержащих информацию о княжеском роде Сапег. Анализируется литература 19 – начала 20 века, особое внимание акцентируется на изданиях современных украинских историков и ривненских авторов.

Ключевые слова: библиография историческая, источниковедение, род Сапег, история 16-19 вв.


База данных защищена авторским правом ©bezogr.ru 2016
обратиться к администрации

    Главная страница