Пригадати все. З циклу. «Жизнь замечательних людей»



Скачать 228.53 Kb.
Дата01.05.2016
Размер228.53 Kb.




Пригадати все.

З циклу. «Жизнь замечательних людей».


Передмова.
Писати передмову до твору, не завжди потрібно. Але в цьому випадку без пояснень не обійтись. Бо якщо ви прочитаєте цей твір без пояснень, то може здатись, що це якась дурня і такого в житті ніколи не може статися. Але як виявляється, таке цілком можливо і справа тут ось в чому.

Якось я ходив до своїх сватів, треба було щось спитати. Сваха пригостила мене кавою, та бачу, а вона хоч зі мною розмовляє, а ні, ні, та в телевізор і подивиться. Я й сам по трошку став звертати на нього увагу. Не зрозумівши про що там йдеться, перепитав про це сваху. Серіал той йшов майже цілий день, тому звичайно було важко зрозуміти події що в ньому розгорталися. Перед тим як розповідати мені сюжет, сваха розсміялася від душі. Жінка вона розумна і таку дурню за звичай не дивиться, а тут вона саме поралась на кухні, тому робить було нічого як просто щось слухати.

Сюжет цього фільму, був не те що не банальним, а я навіть сказав би що дуже оригінальним та непередбачуваним, для нормальної людини.

Дві дівчини, дуже схожі одна на одну хоч і не близнючки, якось так примудрились, що одночасно потрапили в автокатастрофу. Після неї, вони знову ж таки обидві, і це геніально, втратили пам'ять, амнезія називається. Так теж іноді трапляється, особливо в Індії та Бразилії, там в вочевидь з кліматом щось не так. В лікарні їх переплутали, тут правда нічого дивного не має, там і ліки іноді плутають кому які давати, а щоб дівчат сплутати, так це зовсім просто. Та головне вони були такі схожі, що після «виписки» їх забрали в чужі родини. Як так вийшло що рідні батьки їх не розпізнали, сказати дуже важко. І тепер, по сценарію, вони живуть кожна в родині іншої, де їх приймають як рідних. Та що безумовно теж дуже оригінально, що родини ті мають різний достаток. Це для того щоб був конфлікт, та була можливість показати характери. Отаке кіно, як каже моя теща. – Ти ось подивись, яке ж воно «жизніне».

Ось і я, теж вирішив такий сценарій написати. Хоч мабуть ні, спочатку просто синопсис до нього, до такого собі, дуже вже «жизніного» кіно. Може його теж екранізують, а чим чорт не шуткує. Хтось же те все зняв, а потім ще його і продав.

Чому саме синопсис, бо…


- (….. синопсис отличается полным отсутствием прагматизма, то есть разъяснения внутренней связи между событиями предыдущими и последующими, без каких бы то ни было элементов так называемой исторической критики…) Словник.


Дуже вже той «синопсис», підходить до будови мого подальшого твору. По перше немає ніякого зв’язку між подіями, навіть не шукайте, а тому не потребує ніяких логічних пояснень чому саме так сталось і так написано. А що саме головне, немає ніяких елементів історичної критики, і оце вже точно.

Пригадати все

З циклу

«Жизнь замечательних людей»



Синопсис для «жизніного» кіно.

Пропозиція зробити саме так, була

схвалена усіма, в тому числі собакою.

Марк Твен.

«Чоловік, що розбестив Гедлиберг»

Серія перша.

Пробудження.

Саміт Голів Держав, цього разу вирішили проводити не в Ялті. Та хоч і не в «Біловезькій пущі», але десь недалеко від неї, а саме в лісі на кордоні трьох великих держав. Справа в тому, що народи держав учасниць саміту сказали, причому отак дуже сердито, - « … Все. Баста хлопці. Хвате транжирити народно - державні гроші.». Тому завжди слухняні до вимог свого народу президенти, вирішили не сперечатись з гегемоном, зайвого бензину не палити, а зібратися десь посередині, ну щоб всім однаково було їхати.

Президент братерської, а тому як і має бути в таких випадках, дуже лагідно - ворожнечої держави, переїхав кордон зі сходу.


  • Семенович. – звернувся президент братньої держави – сусідки, до водія свого «Мерседесу». – Тут неподалік мої старі друзі «Байкери» зустріч організували. Давай заскочимо, я «соточку» потягну, навіть закусювати не буду, так рукавом утрусь і все. Воно до речі майже по дорозі, тому бензин зайвий палити не будемо. А ще. Візу ж мені всього на три дні відкрили в цю державу, це тобі не «Шинген». То коли ще попаду сюди, невідомо.

  • Так, а кортеж як?

  • А що кортеж. Кортеж хай їде далі. Ну щоб не помітно було. Хай скажуть іншим президентам, - Що я зараз вже приїду… Я не далеко… Я ось, ось… Я скоро буду. Ну дуже вже мені хочеться на класні «моцики» подивитись, там такі «Байки» будуть. Ого – го.

  • Ну як скажете. – погодився Семенович. - Я дорогу до речі навпростець добре знаю, я тут колись прапорщиком служив, ще в тій, в радянській армії. Ох і дівчина в мене в селі не оподалік була. ОООО…

Мерседес, круто звернув з дороги і полетів лісом. Майор ДАІ держави господині саміту, який не очікував такої зміни маршруту, а тому стояв майже посередині другорядної дороги, з переляку взявши під картуза відлетів на узбіччя. Він з кінофільмів знав про таку стратегію охорони президентів, як швидка зміна маршруту, тому великого значення тому не надав.
З іншого боку лісу, з заходу, в напрямку місця проведення саміту теж їхав схожий мерседес.

  • Люда. Ти мені в який карман, кульок з льодяниками поклала? – Питав в слухавку стільникового телефону, президент держави господині саміту, - Як забула? Президенти держав приїдуть, треба буде хлопців пригостити, а в мене немає нічого. Ти що? Вона забула!!!... Ну та ладно. Борисович!! - Крикнув президент своєму водію - А ну давай мотнемось десь у місцеве «Сільпо». Зверни трошки з маршруту. Візьми мені кілограм «Барбарисок», тільки «Рошенівських» не бери, хай йому біс, в мене від них такий карієс, що аж зуби ломить. Купи АВКовських. Ні, ну це ж треба… Вона забула. Теж мені «Пєршая леді». А на що я буду кредити міняти, та ціни на газ зменшувати. Політика штука серйозна… Воно не підмажеш льодяником, не поїдеш. Все сам, все сам…

- В Сільпо, так в Сільпо. Не буде «Барбарисок», я тоді «М’ятних» візьму, а що вони теж нічого. – сказав Борисович, і машина теж круто з’їхала з головної дороги.

Сержант ДАІ, який теж стояв в метрах в ста за рогом другорядної дороги взяв під картуза, та весело махаючи паличкою, провів машину президента поглядом.

Тепер, по лісній дорозі, на зустріч один одному, на повній швидкості, схожі на бронепотяги, летіли два «Мерседеси» з державними прапорцями на капоті. Вони були майже однакові з виду, бо купляли їх чоловіки, президенти двох великих держав Європи, з гарними природними ресурсами. Купували ж вони їх, в маленькій державі Європи, зі слабеньким природними ресурсами, а головне якою зараз керувала жінка. Якось так виходило.

Чоловіки, що керували саме цими авто, були водіями досвідченими, та з с часом той досвід зник, а на його місце прийшла звичка, і звичка дуже погана. По перше вони ніколи не дивились на спідометр та знаки, бо ДАІ, причому не зважаючи на державу по якій вони їхали, тепер саме віддавало їм честь. Та головне, була в них ще одна більш страшніша звичка, це та, що їздили вони останнім часом завжди посеред дороги. При цьому ніколи не маючи руху зустрічного транспорту, ну ніби оті літаки на злеті.

Тому вже через де який час, на одному з перехресть в темному лісі, всі почули таке.


  • Він що?....?... - Крикнув водій Борисович.

  • Якого ?..... – почувся з іншого «Мерседеса», голос Семеновича.

Але відлуння з лісу, в зворотному напрямку, чомусь принесло.

- От… Блядь… блядь… блядь…


Лісник Михайлович, який до цього просто йшов лісом та буцав мухомори ногами, почув спочатку те що кричали водії, а потім сильний удар. Розкривши рота він швиденько побіг вперед. Такого він ще не бачив. Дві іномарки, лежали в кущах на лісній галявині. Михайлович швиденько обійшов катастрофу, підняв пляшку «Армянського» коньяку, що лежала біля машин, відкоркував її, та швиденько майже одним ковтком випив. Озирнувшись навкруги, лісник стерши рукавом відбитки пальців поклав її чомусь назад, в відчинений багажник, а потім діловито промовив.

  • А хай тепер доведуть.

Обійшовши місце події ще раз та не знайшовши нічого корисного для себе, він став набирати номер.

  • Микола!!! Микола чуєш?.. Тут така справа. Дзвони мабуть до нас в лікарню. Тут дві іномарки з державними прапорцями на капоті розбились. Мабуть п’яні футбольні фанати в Київ на гру їхали.

Карета швидкої допомоги з притаманним справжній кареті скрежетінням, та рипінням, але в вигляді «Узіка – Таблетки» прибула на місце події. Двері « Броне – потягів – мерседесів» відкрили, та витягли з них потерпілих в катастрофі чоловіків.

- Ні чого собі. - Єдине що сказав лісник Михайлович, впізнавши в чоловіках президентів ворожнече – братерських держав, що тепер поруч лежали на галявині.

Настала довга тиша, яку перервав тільки що приїхавший, Головний лікар Михайло Опанасович.



  • Я оце думаю, – випустивши дим сказав лікар. – Мені за що більше грошів дадуть, за те що я «продлю їм життя». Чи за те що навпаки…. – Він замовк та на хвилинку замислився, а потім постукавши носком свого чобота по туфлі більшого на зріст президента, що лежав перед ним і, спитав. – Ну що… Продлівати будемо??!!, - лікар прислухався, - Мовчить!!.

  • Мабуть на світло в кінці тунелю задивився – філософськи додав лісник, і перевів погляд на лікаря.

  • Ви про кредит МВФ?.. Ні, навряд чи він зараз про справи державні думає. Скоріш за все, розпитує у святого Петра, що там в Раю за життя. – усміхнувся лікар.

  • Ага… та тільки чи стане після всього того що він утнув, з ним святий Петро розмовляти. З ним он навіть і… та що там казати.

  • Бачу вони добряче обоє головами вдарились, - лікар відкрив чемоданчик, - треба снодійне вколоти, а то як струс мозку. Та й нам час потрібен, щоб все розміркувати. Ви як? - Він подивився на лісника. – З нами? Хочете грошей заробити?

- Само собою хочу. Я що, на здичавілу в лісі Матір Терезу схожий? – Кивнув лісник.

  • Ну… То тоді, поки що це все гарненько замаскуйте. Щоб ніякого сліду. Якщо що, що. Ну там СБУ чи ФСБ, то скажемо. Думали що це теракт, і дуже боялись його продовження. А що, як де терористи сховались. То ми цих всіх, взяли гарненько і сховали. Я таке в кіно бачив. Ну, а там… Ну, а там видно буде. Як на цьому міждержавне - народному щасті, грошів заробити. Може ще й орден дадуть…

  • Ага, дірку в голові проб’ють, орден туди і прикрутять. Додав лісник. – Ні. Я краще грошима. Медаль я сам куплю, зараз це діло просте.

Карета під’їхала до парадного входу. Входу до ще колись, в часи народної тиранії, досить пристойної Районної лікарні. А тепер, в часи демократії, лікарні сімейного типу. Так, так, саме сімейного типу.

Справа в тому, що в зв’язку з державними реформами в галузі охорони здоров’я, в лікарні була зроблена оптимізація у вигляді великого скорочення. Тому зараз в ній працював, «Урогінекологохірурготерапевт» - Головний лікар Михайло Опанасович. Операційна медсестра – лаборант - няня, з вищою освітою агронома, його дружина Раїса. Водій – санітар – а якщо, що, то і анестезіолог, шваґер головного лікаря, Іван, який легко доводив пацієнта до «безчувственного» стану. І нарешті, завгосп - кухарка – прибиральниця - санітарка – теща Головного лікаря, Степанівна. Отак загалом і виходила лікарня сімейного типу.


  • Цих двох водіїв, в реанімацію – розпорядився Головний лікар. А цих двох, все ж таки Віп – персони. Спочатку роздягніть. Треба добре обстежити їх, а то як я травму якусь і не помітив. Тай спати їм в костюмах буде не зручно. Ще забруднять свої «версаче» об наші лікарняні простирадла. – Він суворо подивився на тещу – завгоспа, і продовжив. - Потім віднесіть їх в дитяче відділення. Там мабуть найчистіше. І одежу лікарняну покладіть поряд, а то як людині «до вітру» схочеться.

  • Простирадла міняти? Чи ні? – спитала теща – санітарка, з сердитим присмаком в голосі, тещі - завгоспа.

  • Цікаве питання. А що, є на що їх міняти? – здивовано спитав Головний лікар.

  • Я простирадла, Михайлівні на курей на тій неділі поміняла, коли до неї з міста зять приїздив. То тепер вже можу назад забрати. – сказала якось ніяково теща – прибиральниця.

  • Так, ми ж тих курей вже з’їли . – Здивувався, просто лікар – зять, а потім додав. – Та краще ви їх поміняйте назад, - сказав він вже наполегливо голосом Головного лікаря.

- Добре. Я ж думаю вона простирадла не з’їла, то я їй скажу що то була оренда, - діловито сказала теща - завгосп.

Санітар Іван, обережно поклав водіїв на ліжка в реанімації.



  • Вони що… Вже все? – показуючи на водіїв, спитав анестезіолог Іван, з нотками в голосі санітара - водія.

  • Ні. Поки що в комі. – Заперечив лікар - терапевт. При цьому вже лікар – хірург, уважно подивився на двох водіїв, що лежали на столі в реанімації. - Сам не справлюсь. – сказав лікар хірург, і вже голосом Головного лікаря додав. – Треба їхати за допомогою.

Найближча за все допомога була на «сопредельній території». З того боку кордону був теж районний центр, тільки вже іншої держави. Та як не крути він був набагато ближче ніж інші, а часу було мало.

- Ти мабуть сідай в «Уазіка» і швиденько туди, а я поки що подзвоню та домовлюсь. І головне, поки на привезеш лікаря сюди, нічого йому не розповідай. – строго сказав Головний лікар.


Через кілька годин, в реанімацію районної лікарні зайшов лікар іншої держави.

  • Доброго дня, Михайле Опанасовичу. – привітався він.

  • І вам не хворіти. Антоне Павловичу. – посміхнувся колега.

  • Що тут у нас? А… Автокатастрофа. – подивився він на водіїв що лежали на кушетках.

  • Та ось потрібна ваша допомога. Тем більше один з них ваш співвітчизник. Сам не прооперую. Важко сказав лікар – хірург.

Через пару годин, все потрібне було зроблено. Лікарі помили руки, та похрумтівши огірочками після горілочки яку принесла завгосп – теща, тепер запалили по цигарочці.

  • Мені Антон Павлович. Ви вже мене вибачте. Потрібна від вас ще одна консультація. І можливо навіть більш головна, чим ця допомога. Тільки якщо можна, щоб поки що без емоцій. Справа дуже вже тонка та делікатна. В автокатастрофі приймали участь ще двоє людей, в них сильних поранень немає, тільки синці на голові. Вони правда ще сплять, бо я вколов їм снодійне. Є знаєте підозра на струс мозку, тому я трошки підстрахувався, хай посплять. – сказав одночасно Головний лікар – терапевт.

Лікарі пройшли в дитяче відділення, де спали дві Віп персони. Михайло Опанасович відкрив трохи штору, і світло впало хворим на обличчя.

  • Ні …. себе, ..…ь. Ето же ….тца - гарно стримуючи емоції, з наголосом на «тца», та з чудовою вимовою старої російської інтелігенції – прошепотів Антон Павлович. – Даааа, протягнув він. – Дійсно справа делікатна.

  • А я вам про що. В мене до вас пропозиція. Переночуйте, якщо можна в мене, а з ранку ви мені знову допоможете. Бо мало там що. Я ще не знаю хто. Та хтось за це все, нам обов’язково заплатить. Хоч правда я не знаю яке буде продовження цієї історії.

Ранок в лікарні був дуже тихим, і це мабуть тому, що ліжко – день в ній був дуже дорогим. Та людина, як до речі і все живе на землі, все одно хворіє, але людина на відміну від тварини як завжди має вибір. Добре вивчивши в Медичній Енциклопедії всі хвороби, мешканці селищ навкруги, як і селищ що були за кордоном, вибрали собі хворобу самі. Всім здалось, що краще за все їм підійде така хвороба як алкоголізм.

Хвороба ця і насправді дуже чудова. По перше, немає ніякої проблеми з діагнозам. Кожна жінка яка йде на зустріч, без всякого обстеження, аналізів, та Узі, легко ставить вам діагноз, причому безпомилково. Немає також проблем з ліками та їх призначенням, зайшов, купив, і через хвилину як «огурец», та й лікуватися до речі, можна як самостійно так і колективом.

Михайло Опанасович, та Антон Павлович, вчора гарно посиділи, тому з ранку, просто - теща вже тричі бігала в погрібник.

А між тим в лікарні, в дитячому її відділені, Віп персони майже разом відкрили очі. Вони довго роздивлялися стелю, а потім перевили погляд один на одного. Президент східної сусідки, хотів спитати президента держави господині саміту. – Хто він такий? Та піймав себе на думці, що як той спитає таке саме про нього, то він не знатиме що відповісти. Президенти потихеньку підвились, та сіли на ліжка, при цьому уважно стежачи один за одним.

«Ні фіга не пам’ятаю…» - думали вони. « Може де в бані були, а може на полюванні. Та нажерлись добряче…» - подумали вони майже одночасно. І оця, остання думка, привела їх до логічного висновку, що вони обоє східні слов’яни, а тому скоріш за все розмовляють дуже схожими мовами.



  • Гм..Гм… - прокашлявся президент господар, та дипломатично, щоб не виказувати що він не пам’ятає хто він такий, спитав так. - Я вибачаюся, а ми де?

  • Де ми? - Інший президент, спочатку ніби потрапив в глухий кут, а потім відповів. – Та як, де? Там де і вчора були.

  • Ну так. - відповів більший на зріст президент. – Звісно, звісно. Там де і вчора були.

Вони замовкли та стали роздивлятися все навкруги, стелю, підлогу, стіни меблі... Палата дитячого відділяння в районній лікарні, була дуже схожа на результат реформ уряду в галузі медицини, і які безумовно сподобались, а головне їх підтримав, я казав сам президент, майже весь народ нашої держави що мешкає в Вінницькій області.

« Дуже схоже на «Санчастину» в якомусь Сізо» - Зробив висновок з побаченого, більший на зріст президент – господар. « Видно і правда вчора гарно погуляли. Нічого не пам’ятаю. Хоч не зрозуміло чому це я зараз «Сізо» пригадав. Звідки ці спогади? Незрозуміло», - він перевів погляд на чоловіка навпроти, – « а це що в біса, за шлімазер. Мутний якийсь фраєрок, по обличчю видно що «Стукач». З ним треба тримати вухо в остро.» - А потім він чомусь в голові став наспівувати пісьню, - «Жиган Лімон, мальчішка сімпатічни. Жиган лімон, с сума своділ отлічніц…»

«Дааа… Ситуація». – думав менший на зріст, президент держави східної сусідки. – «Провал», Ну точно, пригадую… Не помітив горщика з квітами на підвіконні, в вікні другого поверху. З ліва від парадного Так, так. - Тітка Ельза гостила в Берне, Лозане. В неї все гаразд, але вона дуже нудьгує. Тому кожного дня пише листи додому…. - Чи ні. Ні, це не зі мною було… Чи зі мною. Пам’ятаю Берлін. Германія. І чомусь здається що я підполковник. Потім мабуть тортури з використанням психотропних речовин, і ось я тут. Точно, точно… Чи ні, пригадую, щось достаю з портсигара, ковтаю, і випадаю з вікна, прямо на бруківку, «Цвіточна» вулиця… Будинок номер три … Не розбився… Точно.. Не розбився... Ось і запах лікарні в повітрі, нашатирний спирт і таке інше... Зараз зайдуть лікарі - кати.» - Йому раптом, аж похололо все всередині. Він уважно подивився на сусіда. - « Цікаво, а що це за «наседка». Зараз буде прикидатися що свій в дошку, а сам падлюка стукачок. Точно «стукачок», по морді видно. Диви яку мордяку від’їв… гестапівець. Хоч, чого я, Тут немає нічого страшного, я все одно нічого не пам’ятаю. Одне цікаво, в якій ми зараз державі. Зроблю вигляд що я не знаю що я в підвалинах гестапо… Ану ось спитаю його з підвохом, а сам по назві закладу, Лувр там, чи Прадо, Уффіци, чи ще як, зрозумію де є».

- Які б, ви мені музеї запропонували подивитись в вашій столиці ? – посміхнувся, малий на зріст президент зі сходу.

« О почалось.» - Прищурився, більший на зріст президент. - « Він мене що, на знання географії перевіряє. Що я йому Дункан Маклаут, чи ні не так, як там правильно, а Міклуха Маклай… Чи що. Сидимо тут в «Сізо», на «сан часті», як оті два тополі на Плющіхе... Він би мене, ще про поезію спитав. Теж мені Мандель… Мендельштамп» хренів». А в голос сказав.


  • А ви сходіть в краєзнавчий музей. Там чудово. Я там в одній кімнаті, бачив слона складеного з кісток. От де гарна штука. Так що, о то там, про все і дізнаєтесь.

  • Ну так. Справедливо, справедливо… - « Ти диви яка зараза, виплутався. Хитрий гад», кивав розуміючи малий на зріст президент.

Між тим, лікарі вже привили себе в порядок. Вони так приклались до діжки з розсолом, що у Павловича, навіть суцвіття кропу на носі висіло.



  • Ну що колега, перевіримо наших Віп хворих. – запропонував Михайло Панасович.

  • Вперед і з песней. – Весело підтвердив закордонний колега, Антон Павлович.

  • Ні, давайте вже сьогодні без «песні». – запротестував Опанасович. – Хватить вже що ми вчора цілу ніч, моїй тещі «ікс – фактор» показували.

Дійшовши до лікарні, вони ще раз достали по цигарочці, погомоніли, а вже потім пройшли в середину. Відчинивши палату з Віп персонами, місцевий лікар зазирнув в неї.

  • Ого… Павлович. – сказав Опанасович, після того як зазирнувши в двері та посміхнувшись присутнім, він знову витягнув голову назад в коридор. – Ти знаєш що я думаю. Мені здається що в них Амнезія.

  • Та ну, Амнезія. Щось ви швидко діагноз поставили, колега.

  • А я тобі точно кажу амнезія. Наполягав Головний лікар цієї лікарні. - Як би вони пам’ятали хто вони, то нас вже б розстріляли. А бач ні, живі ще. А головне, вони сидять один на проти одного і про щось балакають. От ти собі уяви, як би вони пам’ятали що вони президенти наших держав, стали б вони отак один з одним розмовляти. У них же, як що між ними Бойко чи Міллер не сидить, взагалі розмова не клеїться.

  • Точно Амнезія. – Згідно кивнув Антон Павлович. Є один спосіб перевірити.

  • Який.

  • Хворий на Амнезію не сприймає запахів.

Лікарі наділи білі халати і зайшли в палату.



  • Доброго дня, панове. - привітались лікарі. - Як ви зрозуміли, ви в лікарні.

«А то ми без вас цього не зрозуміли», одночасно подумали, та кивнули, обидва президенти.

- Нам потрібно зробити одну дію для діагностики, то я вас попрошу. – сказав Михайло Панасович, звертаючись до свого президента, бо чужий все ж таки був чужий. – Дія та досить проста. Нам потрібно з’ясувати, які запахи ви відчуваєте.

Він пальцями розім’яв в кишені шматок апельсину, який йому на закуску до ста грамів дали в місцевому буфеті, а потім ті пальці підніс до носу свого, більшого на зріст президента.


  • Що відчуваєте? Це запах чого?

  • Не знаю. - Сказав президент понюхавши та звівши плечі. – Взагалі то приємно пахне. Чомусь новий рік пригадав.

Лікарі переглянулись. Антону Павловичу, теж, і вже досить давненько, кортіло зробити таку процедуру своєму президенту, а побачивши що він нічого не пам’ятає, схотілося ще сильніше. Він швиденько скрутив дулю, і підніс її до носу меншого президента, та спитав.

- А так. Чим пахне?? .. – Єхидно спитав закордонний лікар свого закордонного президента.

- Ну.. Не знаю, але Новим роком точно не пахне. - Відповів малий нам зріст президент.

- Так. Добре, добре. Діагноз підтвердився. – кивнув Опанасович. – зараз я скажу, ні прикажу додав він голосом Головного лікаря, і вам принесуть сніданок. А ми поки що з колегою поміркуємо як це лікувати.

Лікарі вийшли в коридор, і зустріли там тещу – кухарку.


  • Що готувати хворим, - спитала кухарка – теща, у головного лікаря.

  • Так, а що. Як і всім. Вони кажуть що реформа в медицині пішла, то й через їх шлунок вона теж повинна пройти. А головне… - Тут він подивися на тещу так, як дивився на неї всього раз в житі, коли теща віддала йому, чомусь відкриту, трилітрову банку з весільними грошима. – Тому по… ки… що… Поки ми не придумаємо якогось плану… Не треба їм нічого такого казати… Щоб нагадало їм що вони президенти. Зрозуміло??.. - а потім лагідно додав, - Ідіть мамо…

Він уважно подивився на свого закордонного колегу.

  • Хоч. Антон Павлович. Можливо я помиляюсь, може їх розселити по різних палатах. А потім вашому нагадати, хто він є насправді?

  • Та Господь з вами. Ви що? Ні. Ні. Якщо треба, то сьогодні я виставлюсь. Ви кажіть, може могорич який там, чи за ліжко - місце заплатити треба. О… А може страховку треба заплатити, то спонсори знайдуться.

  • Ви знаєте. От страховка оце ви добре сказали, страховка так, дійсно не помішає, треба ви знаєте перестрахуватися. Проблема одна як писатимемо. Ну там буває, від землетрусу, від пожежі. Як? Від дурнів у владі? Чи від президентів… пі… га… Ніяк не можу слово підібрати. Ну… отаке, ну щоб цензурне… ну щоб бланк заповнити. Ось де проблема. А страховка то добре. Дуже добре.

  • Я теж спробував, та не виходить. Може пішли потрошку, - Павлович зробив характерний, міждержавний жест. – Я плачу. А вони поки що поснідають.

  • Годиться. Дійсно, не можна отак швидко такі загально державні питання вирішувати.

Заторохтівши полумисками з чистого, ще радянського алюмінію, в палату заїхала таця на коліщатах, якою керувала кухарка – теща. Вона стала в миски наливати їжу і ставити її на стіл.



  • Мені здається що я таке вже десь бачив. І навіть їв. Якісь такі спогади з’явились. О… На тюремну баланду дуже схоже. - Сказав більший президент, і спитав звертаючись сам до себе. – Звідки я про це знаю? Незрозуміло.

  • Мабуть схоже. – бовтаючись в мисці ложкою, сказав менший на зріст президент, а потім додав. – Я розумію, що з якихось причин нічого не пам’ятаю. Але щоб це їсти, треба щоб мозок взагалі винесло з голови. Як воно до речі називається?

  • Куліш. Дієта номер вісім. – сказала теща – кухарка, а потім теща - завгосп додала, - Цілком збалансована їжа. Ось дивіться. Це ось пшоно, вуглеводи. Ось цибуля, вона не пережарена, а майже сера. Це вітаміни. А головне вода, вода у нас гарна, мінеральна. Ви кажіть, бо якщо що, то я водички ще доллю.

  • Ви що? Ви таким хворих годуєте? Ви клятву Гіппократа давали? – обурився менший президент.

  • Та Господь з вами. Ви що. Я завгосп. Хіба завгоспи взагалі якусь клятву можуть дати? Ні, ну я можу поклястись на «Амбарній книзі»… Хоч таку клятву, ну отого вашого Гіппократа. Казали наш лікар давав. – Кивнула кухарка - теща, - Але він нажаль не куховарить. Та головне що я хочу сказати, медичну реформу робили люди, які таку клятву теж не давали. Це вже точно. - Тут вона раптом схаменулась.

  • Що ж це за держава така. Га? Що отак до хворих та немічних співгромадян ставиться. І яка падлюка там при владі ??. – спитав більший на зріст президент. При цьому менший на зріст президент став уважно дивитися на кухарку, слухаючи що вона відповість.

Та Степанівна, пригадавши наказ зятя, посміхнулась, і взявши тактику депутатів, яких виборці питають про цілком конкретні речі, стала теж «морозитись» і розповідати скільки коштує капуста в цьому році, що вродило на городі, і скільки поросят народила сусідська свинка Дона Бейджа. Тому вже через десять хвилин Віп персони від неї відстали, вважаючи що жіночка трошки той.

В цей час, колеги лікарі сиділи за столом в місцевому барі - генделиці, пили по сто грамів та розмовляли.

- Що робити Антон Павлович? Тиждень я ще їх прокормлю за свій рахунок. А що далі? Вони ж в цілому здорові, як оті бики. Ними ж на весні землю орати можна. – сумно підвів підсумок Головний лікар.
Кажуть думка матеріальна, а випадок, це не помічена закономірність. Та раптом вихід з цієї складної ситуації прийшов, причому сам по собі. Та що там прийшов, він просто вбіг в місцевий «генделик». Оксана вбігла і, голосно, майже з порогу, прокричала.


  • Кума наливай. Як же воно мене, це бісове життя, вже задовбало. – звернулася вона до Олени, що торгувала за прилавком. – Ну. а що? – І вона стала розповідати всім хто був в барі, свою історію.

Треба сказати що в селах де люди один одного знають з дитинства, це річ звичайна, і ніякого подиву не викликає.

– Живемо з сусідкою Свєткою на хуторі, як оті дві дурочки. Ну ще правда дід з бабою Озірні, та баба Мотря теж сама. А воно господарство. А як без мужика? Воно хоч діти вже й дорослі та все одно допомогти треба. Та й так, то тин впаде, то стріха протече.



  • Цікаво, цікаво. – Михайло Опанасович який здаля слухав розповідь Оксани, подивився на колегу. – А чудова ж думка. О це нам щастить, я б сам таке і не вигадав. «Провіденіє» якесь… Оленка! – крикнув він до продавщиці. – Оксанці налий за мій рахунок. А ти Оксанко, як вип’єш підійдеш до нас. Добре? А то в нас тих женихів, так дівати нікуди.

  • Та ти що. – І вона з зацікавленістю подивилась на закордонного лікаря.

  • Та ні… Він що. Ми тобі таких женихів покажемо. «Залюбуешся». – Михайло Опанасович, перевів погляд на колегу. – Ти навіть не уявляєш, як їм там буде добре. Я про президентів. Хутор в бік кордону, то й не зрозумієш що за держава. Мовами різними розмовляють, пісні теж, то ті, то інші співають, тай культура не зрозумієш де ти є. Теле каналів там мало, один чи два. Сусіди тільки про Брежнєва та старе життя і розмовляють, книжки та газети теж старі. А головне свіже повітря, фізична праця, ну все для їх здоров’я, як фізичного, так і психічного. Та ще й, дві такі молодиці. Вони потім, нам тільки спасибі скажуть.

  • Хто? Молодиці? Чи… А ну зрозуміло. – він розуміючи кивнув, - Молодиці це добре. Тепер головне щоб вони згодились.

  • Вони? – перепросив Михайло Опанасович, і показав на Оксану. - Та я тебе прошу. То ти в селі не живеш, і не знаєш як воно ото як господарство та без чоловіка.

Оксана випила чарочку, погомоніла з кумою, та присіла до лікарів.

  • Ну і, що воно там за козаки? Розповідайте.

Михайло Опанасович почав розповідати з далеку, підготовлюючи жінку до головного, але коли дійшов до самої справи то все виявилося набагато простіше, чи то попереднє важке життя, чи оті сто грамів, та Оксана погодилась без зайвих на те прохань. Та більше того, вона сказала що й сусідку Світлану теж довго умовляти не прийдеться, бо та таке в житті бачила . А головне, що за це їм все одно нічого не буде, бо ті як поживуть на хуторі хоч трошки, хоч з місяць, то все одно втечуть з відти, навіть якщо і не пригадають хто вони такі насправді.

  • Та ну, куди ж вони тікатимуть якщо не знають хто вони. – Заперечив місцевий лікар Опанасович.

  • Куди тікатимуть? Я то не скажу куди. Та про це ти краще спитай у останнього Свєтчиного чоловіка, що після тюрми приїхав до неї жити, а як пожив трошки, то сказав, що краще назад, в буцегарню, чим ще місяць такого «інтенсивного землєдєлія».

  • Не вже так важко?

  • Ні не дуже. У Свєтки двойко. Дочка в технікумі в районі, а син той взагалі в столиці, в інституті. Спробуй потягни двох. Ось і крутиться, три корови, це на молоко щоб гроші були, та й поїсти передай. Кури, гуси, качки, в’єтнамці ті хоч молодці, з поросятами допомогли. Тай огороду ще соток двадцять. Так що як думаєш буде вона дуже сперечатися проти чоловіка, та хоч на місяць.

  • От і добре. – кивнув Павлович. - тільки тепер думаю головне, щоб наші хоч з тиждень витримали того «інтенсивного землєдєлія». Ну що пане Михайло Опанасович? Ви наш режисер, ви почали, то кажіть, який там далі сценарій? Що, кому і, з яким виразом на обличчя казати. Спілберг ви наш.

  • Так. - посміхнувся місцевий лікар. - Тут щоб отак кадр змінився, не вийде, тут текст треба, а головне правильний. Щоб такий вийшов, потрібен конфлікт сторін, преамбула.

  • Ого колега, а ви хоч не майстер?

  • Ну так, кожен лікар трошки письменник. До речі Оксано, в вас з сусідкою Свєткою конфлікту ніякого там не має?? Може якась курка не туди забігла, чи корова чужу траву з їла?

  • Та як не має… коли є. Аж два. По перше, раніше як газ вели, ну тоді ще в часи союзу. То щоб на трубі з економити та ту економію пропити. Хлопці газовики трубу до Свєтки через мій двір проклали, так набагато коротше виходить. То тепер вона через мій двір проходить. Ні, мені то вроді не заважає, а сільрада, тепер Свєтці документ не дає на садибу. Кажуть треба ту трубу в обхід пускати. А воно мені треба? Їй газ потрібен, то хай і копає. В мене грошів зайвих немає.

  • Чудово. – лікарі посміхнулися та переглянулися. – Про трубу це дуже добре. – продовжив Опанасович. – А інше ж яке?

  • Та якось Светкін чоловік поставив мені в дворі свій трактор що на паї попав. В них тоді місця у дворі не було. Казав, - хай трошки постоїть, я потім заберу. Чоловік тепер немає, а трактор той стоїть я Світці кажу, - забирай. А вона тільки руками розводить. Трактор той старий і вже давно не заводиться, його як і тягнути то, на частини розпадеться. Та що там казати, він і даром нікому не потрібен, а скандал за скандалом. В мене місце тільки займає.

  • Дуже чудово. Все в тему. – весело сказав місцевий лікар. – Так Оксанко зробимо з ними ось що. – і лікар став тихенько розповідати свій план.

День в лікарні пройшов якось непомітно. Віп персони після обіду, а по розкладу лікарні то був «тихий час», лежали на ліжках та читали принесені тещею - завгоспом, з місцевої шкільної бібліотеки книжки. Вона з полиці взяли їх випадково, навіть не прочитавши назви, тому менший на зріст президент читав « Чук та Гек», а більшому на зріст президенту попались «Мої університети».


Головний лікар, тепер маючи гарний план та гарний настрій, наказав приготувати пацієнтам святкову вечерю. Такою вечерею стала смажена картопля, з купленою в місцевому магазині, пряною тюлькою, та помідорами принесеними завгоспом – тещею з дому. Після куліша на обід, вечеря Віп персонам неймовірно сподобалась, бо їм чомусь здалося що вони такого давненько не їли, а тому аж скучили за таким меню. Прослухавши захоплені промови про вечерю обох президентів, Головний лікар про себе подумав, що дійсно, в Даосі таке вряд чи подадуть, навіть на традиційних «Українські сніданках». По перше, такої пряної тюльки в місцевому Даоському сільпо не має, тай помідори такі як робить його теща, теж знайти там буде складно.

Ніч була спокійною. І як казав філософ, - та потім повинен прийти ранок, і він прийшов і, якраз не дуже спокійний.

Голос збудженої від однієї думки про чоловіка Свєтки, в лікарні почули ще мабуть тоді, коли та смачно видихнула після випитої для хоробрості чарки, ще в себе дома на хуторі, що був за п'ятнадцять кілометрів від лікарні.. Потім його чули, як вона, щось весело розповідаючи Оксані, намагалась перекричати трактор, що віз їх дорогою до головної садиби. А тепер, в лікарні затряслися стоявші давно без замазки шибки. Свєтку, яка тільки тричі офіційно була заміжнею і безліч не офіційно, нетреба було вчити тому, що треба казати чоловіку який чомусь з ранку нічого не пам’ятає.


  • Ну й де, той падлюка? – понесло відлуння по порожніх коридорах лікарні.

Президенти які до цього тихо лежали на ліжках, перевили тіло в положення сидячи. Щось в глибині їх душі, десь там на підсвідомості, підказувало, що зараз не треба себе вести так, ніби вони на підсумковому засіданні в своєму кабінеті міністрів. Свєтка з Оксаною зайшли в палату.

  • Що притихли? - Почала з порогу Свєтка. Вона постукала себе по голові. – Що, ні бум – бум. Не пам’ятаєте?

  • Ми? – разом перепитали президенти.

  • Ні, я!!! – сердито промовила Свєтка. - Додому збираєтесь? Влаштували собі тут Трускавець. Дома роботи не переробиш, а вони лежать книжки читають. – давай Володька збирайся вже. Я ось і одежу принесла. – і вона кинула на ліжко одежу.

  • А ти Вікторе чого сидиш, очі витріщив? На ось твоя одежа. – сказала Оксана і теж кинула одежу.

Жінки вийшли в коридор, а чоловіки, які тепер вже мали своє ім’я, стали переодягатися. Перший не витримав більший президент.

  • Ти Володю теж нічого не пам’ятаєш?

  • Ні бум – бум. Як каже моя дружина. – І Він якось ніяково звів плечі, та подивився в двері що вели в коридор. – А ти?

  • Я теж. Цікаво, як ми тут опинилися? Нічого, вони тепер розкажуть.

  • Давай вже скоріше Ще корову доїти. – закричала з коридору Свєтка.

Малий на зріст президент хотів огризнутись та передумав. Ні, він можливо й не передумав, а просто в глибинах пам’яті відшукував ті слова, які треба казати в цьому випадку, але чомусь не знаходив. Не те що він давно не лаявся, просто йому здавалось що раніше він лаявся якось не так. А оте, - «пора корову доїти», - його зовсім збивало з толку. Більший на зріст президент, в цей час швиденько одягався і навіть посміхався про себе, бо йому вже булло до вподоби те, що як йому здавалось, його дружина була більш спокійнішою.

В новому для себе одягу, та прижмурюючи від сонячного світла очі, президенти вийшли у двір лікарні. Перед ними стояв трактор з причепом в якому сиділи їх нові дружини, а попереду в них було нове цікаве життя, таке життя, якого вони давно не бачили зблизька, і яке не жаліючи своїх сил створили своїм громадянам.



Що було далі спитаєте ви? Не знаю. Хоч знаю але не скажу, бо потім буде не цікаво. А зараз, ви прочитали синопсис до першої серії «жизніного» фільму. Знімемо її, то й напишемо сценарій далі, а поки що, все.


База данных защищена авторским правом ©bezogr.ru 2016
обратиться к администрации

    Главная страница