На книжкову полицю краєзнавців та просвітян Січеславщини



страница7/9
Дата22.04.2016
Размер1.63 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

КОМЕНТАРІ ДО ОПУБЛІКОВАНИХ ХУДОЖНЬО-ДОКУМЕНТАЛЬНИХ ТВОРІВ ПИСЬМЕННИКІВ

Правдиву інформацію про страшні роки Голодомору ми отримали з документально-художніх публікацій українських письменників із закордоння, яким поталанило залишитись живими, створити і залишити для нас художньо-документальні пам’ятки тих страшних часів.

До них відносяться:

Василь Кирилович ЧАПЛЕНКО/ЧАПЛЯ/ з села Миколаївки Новомосковського району, який народився 18 березня 1900 року;

Іван Павлович БАГРЯНИЙ (ЛОЗОВ’ЯГА) з міста Охтирки, Сумської області,

19 вересня1906року народження та інші, а також;

Гаврило Никифорович ПРОКОПЕНКО, який народився в селі Жданівці Магдалинівського району;

та живі свідки тих страшних років, учені, дослідники фактів нищення українського народу, корінні мешканці Січеславського краю.


ВАСИЛЬ ЧАПЛЕНКО/ЧАПЛЯ/

Народившись у нашім краї на порозі двадцятого століття, Василь Кирилович Чапленко/Чапля/ відчув на собі усі негаразди страшних років Голодоморів. З молодих років своїми документально-публіцистичними творами він наповняв історичні прогалини, які обходила комуністична система, за що тричі арештовувався органами ЧК, ДПУ, НКВС як троцькіст, український буржуазний націоналіст.

В оповіданні «Зойк» Василь Чапленко /Чапля/ виразно описав голодну смерть свого батька.

Пам’яті сестри Гапки, яка померла з голоду в 1933 році, в ріднім селі Миколаївці, Василь Кирилович присвятив оповідання «М’ясозаготівлі».

Талановитим пером митця письменник намалював, як Гапчину єдину годувальницю-корову влада обклала такою кількістю літрів здачі молока державі, що для неї самої з дітьми мало що й залишалось. Як сплату штрафу за невиконання плану здачі державі м’яса, Опанас, голова сільради, зі своїми помічниками, вночі, немов злодій, забирає з повітки і саму корову, щоб виконати план М’ЯСОЗАГОТІВЛІ.

Корову в сім’ї вважали другою матір’ю – годувальницею. Чорні очі з докором по-людському дивились на оточуючих її людей, які, взявшись за налигач, витягували її з повітки.

«Захищаючи своє добро, Гапка не витерпіла і закричала:

- Чого ж Ви, як злодюги, вночі прийшли? Щоб люди не бачили?!

Корова, ніби зрозумівши господарку, не хотіла виходити і жадібно мукнула.

Гапка кинулась до корови, обняла її за шию і, обливаючись сльозами, почала цілувати її. Панасові посіпаки відірвали і кинули Гапку прямо на землю, вона долонями вдарилась об мерзлі груддя, аж дух її захопило, і знепритомніла. Через деякий час Гапка підвела голову, роззирнувши навколо безпорадне і голе замерзле подвір’я з вбогою похиленою хатиною посередині. Все, що колись оточувало цю прекрасну українську господу, вона побачила в руїні. Зникла ліса від сусідів, сплетена із лозин вишняку. Пропав паркан, який прикрашав господу і прикривав від стороннього ока таїни її сім’ї. Там, де був паркан, ані пенька більше. І ліса з парканом, і садок – усе пішло на паливо. А зверху на все це дивилося холодне око місяця.»

На грані божевілля Гапка торкає лице рукою, щоб перевірити, чи вона не спить.

Але це був не сон. На неї дивились чорною порожньою діркою відчинені двері повітки, там не було її корови.

«М’ясозаготівлі «є своєрідним вступом до страшної симфонії народного лиха, відтвореної в оповіданні Чапленка «Зойк».

З міста у рідне село приїжджає син. І ось що бачить він у рідній, колись радісній оселі: «В хаті ж було мертво. Це була трупарня. З печі звисали на очіпок жилаві, з чорними п’явками вен ноги: мати….. На припічку ницьма – і теж ноги, як у мертвої, неприродно розхилені – розпатлана в гарячці – сестра… А на підлозі-батько, мавши в головах кожух із сивою, стручковатою вовною, кидалися в смертельній знемозі, як риба на сухому - батько, – і щось їм верзлося момотливо»… Наймолодший брат Максим, з’ївши трохи хліба, «благально, по-дитячому попросив: «Ще дай...».Старший брат, який приїхав з міста, вагається: кому давати – вмираючим батькам, сестрі чи Максимові, що був іще при собі? Він з «не хлоп’ячою силою вп’явся щелепами у вузлик», щоб якось його розв’язати. «Дай, дай! Вони не хочуть! Вони не їстимуть!...», – благає брата, охопивши його коліна. Старший син усвідомлює, що він «єдиний тут оборонець», рятівник родини, але стоїть, розгубившись. «Я звів руки над головою, як перевесла, і втопив очі у криваве море заходу. Там божевільне сонце, як велетенський пухир, наливалось червоною кров’ю, і звідти небо кололось, як кривава рана. Гукнув із усієї сили…». Це і є той крик, що дав назву оповіданню, «зойк мого розпачу» – за словами автора. Його твори є автобіографічними, – батько Василя Чаплі також помер навесні тридцять третього (32).



Василь Кирилович Чапленко 18.03.1900 – 10.02.1990рр.

У п’єсі “Чий злочин?” Василь Чапленко /Чапля/ яскраво висвітив процес примусової колективізації та створення більшовиками голодомору – геноциду в 1932-1933 роках.

У ній висвітлена розгорнута трагедія серед вищого прошарку суспільства.

Тут діє уже інтелігенція, еліта української нації.

Як же вона вела себе, коли масово вимирало українське село?

Андрій РЕЧИЦЬКИЙ – головний персонаж п’єси, направлений у село комуністичною партією для завершення хлібозаготівлі. По ходу дії в п’єсі він, член ЦК К П /б/У, перелицьовується із гонителя у гнаного і сесією НАЙВИЩОГО СУДУ присуджується до розстрілу, і таким чином, спокутує свою вину перед своєю нацією.

Ці та інші документи відомий у світі письменник, український учений, Яр Славутич відносить до класичних творів про голодомор. Вони були одним із доказів для визнання “геноциду” українського Народу ООН в 1986 році в Нью-Йорку США (33).

Управлінням культури Дніпропетровської міськради за пропозицією і наполяганням Михайла Рябцева, автора цих рядків, з метою виконання доручення краєзнавців, Василю Чапленку /Чаплі/ на будинку №102 центрального проспекту міста Дніпропетровська споруджений горельєф.

Миколаївська сільська рада повідомила Рябцеву М., що …«За ініціативою сільського голови Куделі П.Г. і ветеранських організацій, при фінансовій підтримці СТОВ «Злагода» та ТОВ «АФ ім. Горького», ще до відповідного Указу Президента України, у с. Миколаївка було увічнено пам’ять односельчан-жертв Голодомору 1932-1933років.»

Нам невідомо, скільки померлих з голоду на батьківщині Василя Чапленка, але сам факт його творів свідчить про трагедію Голодомору в сім’ї письменника, ім’я якого нам стало відоме із-за кордону, через його твори відомі в усьому світі, але, на жаль не вдома, де він народився і в двадцятих-тридцятих роках минулого століття в своїх художньо-публіцистичних творах висвітлював тему Голодомору. Про це розповідали краєзнавці в сільськім палаці культури 18 березня 2000року в день сторіччя від його народження та в трьох двадцятихвилинних телефільмах на каналах Дніпропетровського телебачення.

Коротенька відповідь краєзнавцю свідчить, що на увічненні пам’яті жертв Голодомору поставлена крапка. На жаль, Павло Куделя, сільський голова Миколаївки, не повідомив, чи складений поіменний список 2/3 мешканців села, які померли голодною смертю в 1933 році, чи впорядковані їх могили, чи навчили ми своїх дітей приходити до них. Мовчання на цих могилах засвідчить вшанування і жалобу лише після того, як


Сільський Голова на повний голос перед усією громадою села згадає усіх односельців, які вбиті Голодомором.

Плекаємо надію, що Миколаївська Сільрада та громадськість складе і видасть друкований поіменний реєстр – пам’ятку земляків Голодомору 1932-1933 років, чи спорудить поіменний меморіал на місці їх поховання.

Помаранчеві, на яких посилаються комуністи та їх прибічники, підтверджують факти Голодомору, відображені в художньо-документальних творах Василя Чапленка.

Настав час нашим діячам культури висвітить ці твори на підмостках театрів, на екранах телебачення та радіо, щоб показати підростаючому поколінню правдиву історію Голодомору в УКРАЇНІ в ХХ-му столітті.


ІВАН БАГРЯНИЙ

Шановні земляки, панове (товариші) комуністи, багатьох із Вас та й більшості учасників помаранчевої революції на світі ще не було, як у 1946 році Іван Павлович Багряний, видатний український письменник, публіцист і громадсько-політичний діяч, удостоєний у 1992 році Державної премії України імені Тараса Шевченка за романи «Сад Гетсиманський» і «Тигролови» (посмертно), писав:... «Візьміть Малу Радянську Енциклопедію» видання 1940 року, розкрийте її на букву «у» і прочитайте в рубриці «УРСР», що там написано, це документ.

А написано там чорним по білому, хоч і дрібним друком, що «Радянська» Україна за переписом 1927 року мала українського населення 32 мільйони, а в 1939 році, цебто по 12 роках... 28 мільйонів.

Всього лише 28 мільйонів! Де ж поділися 4 мільйони людей проти 1927 року?

А де дівся приріст, що за 12 років мав бути щонайменше 6-7 мільйонів?

Разом це виносить яких понад десять мільйонів. Де ж вони поділися, ці 10 мільйонів українського населення? Що з ними сталося в країні «цвітучого соціалізму»?

Я був ще малим 10-річним хлопцем, як більшовики вдерлись у мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кати мого народу. Це було 1920 року. Я жив тоді у дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. Він нагадав мені святих Зосима і Саватія, що були намальовані на образку, який висів під старою липою посеред пасіки.

Аж ось одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина(мого дядька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі закривавлені тіла з пістолів і реготали… Вони всі гидко лаялись, і під старою посеред пасіки грушею, коло ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров’ю. Кров все життя стоятиме мені в очах. Це так починалась «варфоломіївська ніч» в тім селі.

Таких ночей було багато в Україні, й я, маленький, чув, як люди говорили про них з жахом, але не бачив. А тоді побачив. В ту ніч було вимордувано в селі всіх стареньких господарів і священика, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників чека та більшовицького «істреббату». Я не знав, що то було прелюдією до всього мого радянського життя і символом долі, приготованої більшовизмом для цілого мого народу.

Замучили вони мого діда за те, що він заможний український селянин (мав 40 десятин землі) й був проти «комуни», а дядька за те, що він був за часів національної визвольної боротьби – в 1917-1918 роках – вояком національної Української Народної Республіки.

За те, що боровся за свободу і незалежність українського народу.

Іван Павлович Багряний 19.09.1906 – 25.08.1963рр.


Другого мого дядька, що врятувався від смерті втечею, пізніше заарештували й без суду заслали на Соловки (радянське Дахау) на 10 років, потім добавили ще 10 років, і він там загинув.

Пізніше тим самим шляхом пішов і я, і вся моя родина.

Ось так вперше побачив зблизька більшовизм. Це було на світанку УРСР. Цебто України, підгорненої під Радянський режим, колонізованої червоним московським імперіалізмом. Пізніше таким кривавим і жорстоким бачив я його все життя там.

Ось через це я не хочу вертатися під більшовизм.

Я пройшов увесь тернистий шлях зі своїм народом і був живим свідком, де поділися ті мільйони. Того не можна розповісти в короткій статті докладно, але я хочу хоч стисло про те розказати... (34)

З червня 1959 року... «Іван Павлович Багряний, Голова Української Національної Ради..., перестерігав Америку та вільний світ проти всяких більшовицьких підступів…». Пересторогу висловив п. Багряний у своїх свідченнях під присягою, перед очолюваною Френсісом Волтером в Пенсільванії палатною комісією Конгресу в столиці США розсліду неамериканських діянь, відповідаючи на 25 запитань, які відносились до радянської політики.... «Зокрема широко свідчив п. Багряний про радянське фізичне і моральне народовбивство в Україні, віддаючи окрему увагу радянському теророві та переслідуванням української культури й її творців і діячів» (35).

Небіжчик Іван Павлович Багряний повернувся в Незалежну Україну зі своїми художньо-документальними творами і достойно відзначений державою за його заслужений внесок у відродження української нації посмертно.

Ми, його нащадки, повинні докладати максимум зусиль до згуртування усіх верств української громади навколо національної ідеї України.


Але, окрім закордонних письменників, цю жагучу тему вивчали і закарбували багато інших письменників, науковців, краєзнавців.
ОДИН ІЗ ШІСТДЕСЯТНИКІВ

ГАВРИЛО НИКИФОРОВИЧ ПРОКОПЕНКО

6 червня 1922 – 14 червня 2004 років
Так, ніби естафету від старшого покоління тему Голодомору – геноциду українців 1932-1933 років яскраво затаврував і передав для нас Гаврило Прокопенко, який народився і виріс тут, на Дніпропетровщині, через 22 роки після Василя Чапленка /Чаплі/.

Десятирічним хлопчиною він на собі відчув і переніс цей жахливий етап свого життя. Після закінчення середньої школи в ріднім селі Жданівка Магдалинівського району Гаврюша Прокопенко навчався у військово – морськім училищі, брав участь у боях у Другій світовій війні, захищаючи Севастополь. Опісля він кадровий офіцер берегової артилерії ВМФ на Далекому Сході Російської Федерації.

Після звільнення в запас у 1960 році Гаврило Никифорович повернувся на Батьківщину, закінчив філологічний факультет Дніпропетровського національного університету і 13 років викладав українську мову й літературу в міських школах робітничої молоді (36).

Гаврило Никифорович з дружиною Іриною Миколаївною та онукою

Як справжній вчитель, а не заробітчанин, та український патріот Гаврило Прокопенко вивчав історію рідного краю і результати своїх творчих пошуків передавав своїм учням, втілював у свої вірші, які опублікував у декількох збірках, удостоєний честі членства Національної Спілки Письменників України (37).

Тема Голодомору правдиво висвітлена у вірші, написаному ним у 1961 році.


МАРА 33 РОКУ

Наморений день прокульгав і зник

В ріку небуття широку,

В сутінках шепче мені “засни ”

Мара тридцять третього року,

Засни, не тривожся, не думай, спи -

Хіба одному тобі треба,

Ти чуєш як тихо? Мовчать степи,

Німує вечірнє небо.

Хоча й багрянисте, мов кров, отих,

Колись молодих і милих...

Про них, в родинах вже гомін стих:

Давно вони сплять у могилах.

Тобі не підняти їх з чорних ям,

Не дати шматочка хліба,

Нехай же не б’ється журба твоя,

Неначе об кригу риба.

Обставини, мабуть, були такі,

Фатальні та неминучі,

Ото ж і пішли на той світ дядьки,

Дарма що були живучі.

Ну добре, добре! Мовчу, мовчу,

Та бачиш яке тут діло;

В дитинстві не раз од людей я чув,

Що дещо тоді вродило.

Тоді не було бідувань, війни,

Поля сарана не жерла,

Та й люди, здається, не мали вини,

Завіщо ж вони померли?

А місяць тим часом над степом став

І, мружачи око срібне,

Немов насміхався, немов реготав:

Комусь це було потрібно!
МАРА - міфічна істота або предмет, що уявляється комусь, найчастіше в образі злої потворної чаклунки. Цією чаклункою була ганебна радянська система, створена більшовиками під керівництвом Леніна-Сталіна.

Як щирий патріот України,справжній захисник Вітчизни, фронтовик-орденоносець, майор запасу Гаврило ПРОКОПЕНКО приєднав свій голос до шістдесятників, обурюючись негідною позицією можновладців, і через 5 років, в 1966 році написав вірш – клятву пам’яті:


НЕ ЗАБУДУ, НЕ ПРОЩУ

Не забуду, не прощу нічого:

Ні образи, ні малої кпини,

Ні розбою денного й нічного,

Ні сльози, ні крові краплини.

Ні хлібини, ані бадилини –

Видурених, вкрадених, віднятих,

З пожарища жодної вуглини,

Сподівань-потятих, розіп’ятих.!...

Все затямлю; зламану присягу,

Небо чорне від німого крику,

Злиднями зацьковану відвагу,

А відтак-покору без’язику.

Думки, що труїлись навмисне,

Чадом безсоромної облуди,

Мученого слова, болю пісні -

Поки жити буду, не забуду!

Серця невигойної оскоми,

Терну, що не п’яти, душу коле,

Не забуду, не прощаю нікому!

Не забуду, не прощу - ніколи ! (38)
МАРА-33-го. Так митець, щирий патріот – українець Гаврило Прокопенко гіперболізував страшне явище Голодомору, створеного партією більшовиків. На час створення цієї поезії була відсутня кваліфікація кримінальних вчинків комуністів, які сьогодні визначені як «ГЕНОЦИД УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ», тому поет використав слово МАРА - нечисту силу, яка косою голодної смерті знищила понад два десятків мільйонів етнічних українців. Це страшне слово не знайшло місця в новім тлумачнім словнику української мови третього тисячоліття. Найвищий законодавчий орган української України, оцінюючи ганебні вчинки комуністів, запозичив його у древніх греків і своїм Законом вписав у наш, український лексикон, щоб ми пам’ятали вічно і завжди про велику трагедію української нації.

Чималу йоту до цього вклав Гаврило Никифорович, щирий і щедрий український патріот, який усі свої кращі роки прослужив у війську далеко від рідної Неньки-України.

Покохавши росіяночку і народивши діточок, він не забув своєї рідної мови, а навпаки, повернувся на Батьківщину, знайшов у собі сили і мужності знову сісти на студентську лаву для студіювання рідної мови, яку втілював в життя робітничій молоді.

Плекаючи рідну українську мову у своїх віршах, Гаврило Прокопенко створив літературний гурток, в який увійшли інші молоді поети та прозаїки, де втілював у їх свідомість любов до рідного українського слова, яке згуртовує і зміцнює духовність нації. В цім гуртку утверджували свої знання української мови і літератури українські патріоти, які справедливо заповнили місця в лавах національної спілки письменників України. Він розповідав своїм молодим побратимам про ті страшенні роки Голодоморів та масові вбивства мільйонів українців у 20-50 роках двадцятого століття.

Саме під впливом його поетично – публіцистичних творів автор цих рядків понад двадцять років тому почав ретельно вивчати історію рідного краю. Результати дослідження привели до висновку про брехливість комуністичної пропаганди.

Це було понад десять років до появлення на політичній арені Віктора Андрійовича Ющенка, справжнього патріота української нації. Саме він після 2000 року згуртував навколо української національної ідеї українських патріотів і разом з ними впевнено втілює в життя відродження української мови, культури, відкриває правдиві сторінки української новітньої історії. Це ті принципи, які не визнають комуністи – партократи, але їх спонукають більшість громадян України підтримувати позицію В.А. Ющенка.




ЗАВДАННЯ НАЩАДКІВ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ
Цей трактат – відповідь комуністам на питання природи і винуватців найбільшого у світі геноциду української нації, перш за все, і українського народу в тому числі.

Цей трактат-доповнення до підмурку фактів кваліфікації кримінального діяння більшовицько-комуністичної ленінсько-сталінської партії, яка замість каяття намагається паплюжити святу ідею національної пам’яті жертв ГОЛОДОВБИВСТВА мільйонів українців.

Цей трактат – свідчення збереження величі духу нащадків пам’яті зганьблених борців за незалежність України-Вітчизни.

Цей трактат – правочин спадкоємців, які продовжують справу батьків і матерів своїх для зміцнення і розквіту духовного життя, менталітету, української мови, культури, національної єдності, відновлення традицій наших пращурів.

Цей трактат – друкований предмет, який висвітлює об’єкти культурної спадщини, охорона яких є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

На нашу думку, депутати Верховної Ради України переглянуть Закон України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000р., зі змінами 16.12.2004 р. і внесуть добавку в ч.2 Історичні об’єкти культурної спадщини геноциду українського народу1932-1933років» п.2, ст.1. речення.. «…окремі поховання та некрополі, місця масових поховань померлих та померлих (загиблих) військовослужбовців (у тому числі іноземців), які загинули у війнах, внаслідок депортацій та політичних репресій на території України, ...» добавлять словами «ПОМЕРЛИХ ВІД ГЕНОЦИДУ».

Кладовища, знятих з обліку населених пунктів, де під час Голодомору здійснювались захоронення жертв вбитих Голодомором, ми повинні упорядкувати, взяти на облік охоронних об’єктів культурної спадщини.

У відповідності з Законом України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» на кожному такому кладовищі з похованням жертв Голодомору необхідно встановити охоронну гранітну брилу з написом та реєстром прізвищ імен та по батькові померлих та похованих в результаті Голодомору 1921-1923, 1931-1932, 1932-1933, 1946-1947 років.

З участю органів місцевого самоврядування, вчених-дослідників, з широким залученням інтелігенції, студентської, шкільної молоді та громадськості написати і видрукувати пам’ятку по кожному такому об’єкту історичної пам’яті Голодомору в Україні, забезпечити ними місцеві загальні та науково-публічні бібліотеки, школи, включити в навчальну програму місцевих шкіл, вузів, в екскурсійні та туристичні маршрути.

У відповідності до статті; Закону України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» необхідно виділити кошти для видання на державному рівні п’єси Василя Чапленка /Чаплі/ «Чий злочин?» та твори інших письменників. Ввести їх у репертуар театрів та створити кінофільми на тему геноциду. У трагедії Голодомору були мільйони дійових осіб. Кожен із них жив у тій більшовицькій системі. Але люди були різні. Одні виносили рішення про підвищення норм хлібозаготівлі. Інші голови колгоспів роздавали той хліб вночі, щоб якимось чином забезпечити життя селянам.

Зрозуміти всі причини, через які став можливим Голодомор, через який люди ставали катами і жертвами, героями і байдужими свідками, є наш обов’язок не лише перед мертвими.

Це наш обов’язок перед нашими дітьми й онуками, яким жити в Україні. Поки нема такого порозуміння, ми не гарантовані, що таке не може повторитися.


Свій обов’язок перед нащадками виконав Пиріг Р.Я., заступник директора Інституту історії партії при ЦК К П У – філіалу Інституту марксизму – ленінізму при Ц К КПРС, який у 1990 році чесно написав: «БЕЗПОСЕРЕДНЬОЮ причиною голоду в республіці стало примусове з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики. Ця трагедія явилась у результаті злочинного курсу Й.В.Сталіна і його ближнього оточення (В.М. Молотова, Л.М.КАГАНОВИЧА) по відношенню до селянства».

Засуджена безпринципна політика тодішнього керівництва республіки (С.В. КОСІОРА, В.Я. Чубаря) в проведенні хлібозаготівлі… «Доповідаючи Сталіну про стан хлібозаготівлі, КОСІОР особливо наполягав на застосуванні репресій: За листопад і 5 днів грудня заарештовано ДПУ 1230 – голів членів правління, рахівників. Окрім цього, заарештовано бригадирів – 140, завгоспів – вагарів 265, інших працівників колгоспів – 195. При цьому ним же повідомлялось, що викрито і передано до суду 206 групових справ куркульських і антирадянських елементів» (39).

Це інформація доктора історичних наук Пирога Р.Я., одного із авторитетних вчених, комуністичних функціонерів, яка мала величезний вплив на перебудову свідомості комуніста Рябцева М.П., автора цих рядків, який мав особисту з ним розмову з цих питань.

У розмові з ним ми були єдині в тому, що необхідно вживати найрішучіші заходи по перебудові пропаганди з відродження української національної ідеї і зокрема відносно колишніх вищеназваних партійних лідерів, які повинні нести відповідальність за скоєння кримінальних злочинів.

Наша зустріч двох комуністів відбулася за часів радянської влади. З тих пір минуло понад два десятки літ. Ми відзначили 17 років НОВОЇ ЕРИ НАШОГО СУСПІЛЬСТВА.

Але, на жаль, до цього часу в містах і селах України залишились вулиці, підприємства і організації, які носять імена Дзержинського, Жданова, Калініна, Косіора, Леніна, Постишева, Фрунзе, Чубаря, цих катів української нації, що свідчить про нашу неоглядність.

Ми повинні вдивлятися, щоб якомога раніше побачити і бити на сполох, як тільки будуть проявлятися симптоми цієї біди вдома, в Україні і за її кордонами.

Правда і пам’ять про Голодомор мають бути спрямовані не в минуле, а насамперед у сьогодення, в майбутнє.

Світ навколо України переживає все нові і нові тектонічні зрушення.

Важко передбачити, якими будуть його протиріччя через роки.

Українцям потрібно бути готовими й до нових викликів і загроз, навчитися бачити їх тоді, коли вони майже не помітні, Бачити і не мовчати, говорити і діяти, щоб такого не сталося вдруге (40).

Пам’ять про минуле допоможе чи зобов’яже передбачати майбутню загрозу і попередити нас вдруге не наступити наоді і ті ж історичні граблі.



1   2   3   4   5   6   7   8   9


База данных защищена авторским правом ©bezogr.ru 2016
обратиться к администрации

    Главная страница