На книжкову полицю краєзнавців та просвітян Січеславщини



страница5/9
Дата22.04.2016
Размер1.63 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

ПРО СТРАШНІ ГОЛОДОМОРИ СВІДЧИТЬ ЯКІВ ЛЕЛЕКА
У архіві музею Нижньодніпровського вагоноремонтного заводу знаходиться матеріал про вихованця професійно-технічного училища цього заводу Лелеку Якова Олексійовича, 28 квітня 1914 року народження, рід якого пережив декілька Голодоморів.

Автор цих рядків стрівся з Яковом Олексійовичем у березні 1990 року у його квартирі на житловім масиві Комунар (будинок 5а) м. Дніпропетровська. Після цього про долю Якова Олексійовича автор написав краєзнавчий нарис “Балансер”, опублікований на шпальтах заводської газети “Трибуна Кіровця”, №14 (3969), за п’ятницю 13 квітня 1990 року, що свідчить доказом об’єктивності інформації жертв ганебної діяльності комуністично-радянської влади.

Народився Яків Лелека в сім’ї бідного селянина села Варварівки Новостепанівської сільради Новомосковського району Дніпропетровської області.

Його тато – Олексій Артемович Лелека все життя працював у землевласників і під час голоду 1921 року виснажився від недоїдання, захворів і помер від тифу.

Його мама – Ярина залишилась вдовою з трьома малолітніми дітьми.

Довелось Якову замінити тата і з малих літ працювати пастухом.

Восени він пішов у школу і ходив тільки до настання холодів, бо не було в що взуватися. Три роки він був в однім класі. Став переростком. Та невдовзі в селі Попасному, за 15 кілометрів, відкрився робітничий факультет. Та закінчити він його не зміг через нестатки, але йому видали свідоцтво про 6-ти класну освіту. Його призначили помічником колгоспного бухгалтера. Та не сподобалась йому ця робота, його тягло в інший світ. В 1932 році він з мамою вперше приїхав до міста Новомосковська, де його прийняли в агрономічний технікум, з умовою, що, окрім навчання, він буде доглядати за худобою. За це він отримував місце в гуртожитку і безкоштовний обід. Та взимку йому добавили топить ще в 22 грубах. Цього навантаження Яків не витримав і взимку 1933 року повернувся додому. Та в рідному селі він застав голод і холод. Залишатись вдома не було сенсу, це означало приректи себе до голодної смерті. Яків повернувся в м. Новомосковськ.

Йому порадили звернутися в Нижньодніпровську фабрично-заводську школу. Потяг, яким Яків їхав, на полустанку Кирилівка не зупинявся, і він вирішив зіскочити на ходу потяга. При цьому з босої ноги Якова злетіла калоша, в яку він був узутий, і попала під колесо потяга. Яків викинув іншу калошу і босоніж прийшов до прохідної вагоноремонтного заводу.

Люди дивились на нього з острахом.

Та директор школи Костянтин Олексійович Головін повірив йому і прийняв на навчання. Він розпорядився знайти для Якова Лелеки пару черевиків. Але спати йому приходилось їздити на Вокзал.

- Де ви живете? – запитав Якова якось Самійло Львович Генрік, шкільний лікар. Впевнившись в тім, що він безхатній, лікар направив його до коменданта гуртожитку.

Вперше в житті дев’ятнадцятирічному Якову Лелеці прийшлось лягати на білосніжне ліжко. З малих років, в рідній Варварівці, він спав на печі на замурзанім рядні, яким під ранок вкривався, щоб зігрітись. Цей день Яків запам’ятав на все життя. Щасливий Яків вирішив поділитися радістю з мамою. Написав додому листа. Невдовзі лист повернувся з відміткою ”Адресат помер ”.

У розпачі, з листом Яків звернувся до директора школи Головіна К.О., який поспівчував його горю і порадив поїхати додому. За розпорядженням директора Якову на дорогу видали буханець хліба, фунт цукерок і три сухих вобли.

Було літо 1933 року. Яків не пізнав рідного села. Воно було ніби мертве. Рідна хата почорніла. Двері не зачинені, вікна з вибитими шибками. Від побаченого Якову стало страшно. Від сусідів йому стало відомо, що спочатку померла його мама – Ярина, а після неї сестра Галина. Брат Петро збирав кістки, грів їх і гриз, а через тиждень також помер від голоду. Залишився син Галини Володя і її чоловік. Яків віддав їм свій провіант, який вони з жадністю поїли. Незабаром звідкись взялись сільські хлопчаки, які з жадобою жували риб’ячі кістки і навіть луску. Це було прощання з рідними, які через тиждень після цього померли від голодної смерті. У процесі навчання і перші роки праці на посаді слюсаря з ремонту автогальм Яків Лелека брав активну участь у громадському житті колективів, освоїв фотографію, грав на духових музичних інструментах, а згодом став «Балансером», артистом Дніпропетровського цирку вищої категорії оригінального жанру. Під час Другої світової війни за станом здоров’я не підлягав призову на військову службу. Та, незважаючи на це, він домігся призову в армію. Спочатку був музикантом духового оркестру 26 запасної стрілецької бригади. Потім його направили санітаром 27 окремої лижної бригади, стрільцем 940 артилерійського і 541 мінометного полку. І там, на фронті, він не забуває своєї улюбленої професії, своїм талантом надихав солдат на бойові подвиги. Були й інші концерти. При звільненні Польщі, на Віслі, доручили йому сходити за «язиком» в тил ворога. При цьому знадобилось його артистичне уміння і навички володіти тілом, сьоме відчуття. Разом з товаришами він прямо з штабної землянки фашистів витяг з ліжка сплячого офіцера, і доставили командирам полку. За це Якова Лелеку нагородили медаллю «За відвагу», а також «За бойові заслуги». Війну Яків Лелека закінчив у Берліні і брав участь у святковім концерті переможців.

Після закінчення війни він був нагороджений медаллю «За перемогу у війні з фашистською Німеччиною в 1941-1945 роках», а також орденом «Великої Вітчизняної війни».

Знаходячись на відпочинку, Яків Лелека своїми руками створив понад 20 механічних ляльок, які серійно виготовляв Дніпропетровський завод дитячих іграшок.



Світлиночка Якова Олексійовича Лелеки в травні 1945 року в Німеччині.


Тільки зараз можливо було пожалкувати, що захоплення цирковим мистецтвом колись перемогло золоті руки винахідника, єдиного нащадка із української сім’ї села Варварівки Новомосковського повіту, знищеної Голодомором у страшному 1933 році.

А як було в інших селах цього регіону ? *

Заслуговує на увагу дослідження масштабів Голодомору Анатолія Боніфатійовича Джусова, корінного Новомосковця, кандидата технічних наук, комсомольця 1953р., а з 1966 року члена КПРС, до партійного розпаду, яке він закарбував на сторінках своєї праці ІСТОРІЯ НОВОМОСКОВСЬКА, виданої Дніпропетровським видавництвом «Пороги» в 2003 році, подароване автору цих рядків в день відзначення жертв політичних репресій.
_____________________________________________________________

* «На 1 квітня 1922 року в Новомосковську зареєстровано 62 випадки смерті з голоду і один випадок людоїдства. По Новомосковському повіту голодуючих дітей до 4 років – 30260 душ, від чотирьох до 16 років 48873 душі. Дорослих 12295, а всього голодуючих 91428 душ. До 1 травня 1922 року ця цифра збільшилась до 116000 людей.» (с.141)

Таким чином, Анатолій Джусов довів, що в 1922році голодувало не менш 99 відсотків мешканців НОВОМОСКОВЩИНИ - хлібного регіону України.

«… В 1932 році в Новомосковську розпочалось будівництво найбільшого в СРСР жерсть катального заводу… Голод зігнав на будову людей, як із ближніх, так із дальніх поселень. Потік людей збільшився після того, як на будівництві заводу почали видавати хлібні картки. Робітникам основних будівельних професій належало 800грамів хліба на день. Інженерно-технічному персоналу і службовцям – по 500 грамів. На кожного утриманця в сім»ї належало по 300грамів хліба Для тих, хто своєю ударною працею попадав у «відмінники», видавалась «книжка ударника». Вона надавала право отримати в їдальні додатково 50 грамів хліба і стільки ж тюльки в день. На відривному талоні хлібної картки щоденно ставився штамп – «на роботу вийшов». Штампа нема - хліба нема. Хлібний «важіль управління» діяв безвідмовно. Значно ефективніше, ніж партійні лозунги про світле майбутнє, так спрацювала система спеціально спланована і організована найвищим партійним керівництвом СРСР» (с.151-152).

«Зима і весна 1946 року була дуже тяжка. Голод був страшенний. Люди помирали прямо під парканами, на шляхах в пошуках будь-чого їстівного. Опухлі від голоду люди – були звичайним явищем, і нікого це не дивувало. Всі свійські тварини, в тім числі котів і собак – поїли…» (стор.201-202).

Щиро вдячні Анатолію Боніфатійовичу за публікацію правдивого дослідження і оцінку діяльності ганебної комуністичної влади.




ГОЛОДОМОР ОЧИМА ПАТРІОТА УКРАЇНИ ОЛЕКСІЯ – СИНА ГРИГОРІЯ ПИЛИПОВИЧА

МАЛАНЧУКА, ЗАКАТОВАНОГО КОМУНІСТАМИ
По дорозі до місця зібрання до мене підсів ветеран, який назвався Маланчуком Олексієм Григоровичем, 10 вересня 1929 року народження, нащадком безпідставно розстріляного батька.

– А я, краєзнавець, вивчаю історію рідного краю з метою написати пам’ятку родин зниклого села, де родилась наша мама та в 1933 році похований її татусь – Василь Антонович Гостренко, а мій дідусь. Оце і приїхав, щоб знайти будь-кого з очевидців тих страшних часів. Поцікавився біографією співбесідника.

– Мій тато, Григорій Пилипович Маланчук, 1894 – 10.10.1938рр., з села Летня, колишньої Станіславської області, зараз це Дрогобицький район Меденська селищна рада Львівської області, служив у Петлюрівській армії. Під час відступу під натиском червоних частина вояків пішла у Польщу, а тато залишився в селі Нова Чортория Любарського району Житомирської області, де одружився на Цецюрі Марії Дмитрівні, 1892 - 14.11.1970 рр., збудували хату під лісом. Вони, крім мене, народили двох дочок – Явдошечку, 1921року, Аню, 1925 року народження, сина Василя, 1927 року народження.

Голодомор 1933 року ми пережили завдяки жолудям. Восени 1932 року тато домовився з лісником про те, що він не заперечує, щоб ми збирали і заготовляли жолуді для домашньої худоби. Але взимку ми сушили, товкли у ступі жолуді, і мама добавляла їх у тісто при випічці хліба. Окрім цього, вдалось жолудями вигодувати кабана, завдяки його м’ясу і салу наша сім’я пережила голодомор.

Та певно місцевій владі не подобався щирий український патріотизм і те, що тато служив у Петлюри. Земля була передана Зооветеринарному технікумові Її треба було очистити. Під приводом планового переселення нашу сім’ю в 1935 році депортували в село Василівку Солонянського району Дніпропетровської області в садиби селян, які вимерли від Голодомору в 1932-1933 роках. Скільки людей померло у Василівці, не знаю, але було понад десяток вимерлих дворів, в один із яких поселилась наша сім’я. Разом з нами у село Василівку переїхало 5 сімей з Житомирської області, сім’я Похмурко з 9-тьма дітьми з Полтавської області, дві сім’ї Ходуліних – дід з бабою та син з дружиною і дітьми, одна сім’я Новікових із Орловської області, в яких було також по 5-6 дітей. З ними ми навчались у сільській школі, а батьки працювали в колгоспі. Мама на різних роботах, а тато конюхом.

У 1938 році тато та односельці Безун, дяк місцевої церкви, Осадчук, Паламар були арештовані і безпідставно звинувачені в організації антидержавної організації СВУ.

Це була трагедія для нашої сім’ї. Мама поїхала в Дніпропетровськ, щоб дізнатись про долю свого чоловіка.

Їй повідомили, що тата засудили на 10 років, без права на листування. Після цього прямо під тюрмою на вулиці Чичерінській вона народила сина Івана.

Так нашу сім’ю віднесли до ворогів народу.

До нас постійно прискіпувались сільські активісти та колгоспне керівництво.

Під час Другої світової війни ми залишились в окупованім німецькими фашистами українськім краї. Підлягав направленню на роботу один із членів нашої сім’ї. Це була сестра Дуся, але вона була заміжня. Так замість неї в Германію направили сестричку Аню. Після звільнення від німецької окупації мені було 14 років. Працював у кузні молотобійцем, ремонтували сільськогосподарські знаряддя. Весною 1944 року призначили причіплювачем біля тракторів. Невдовзі деяких трактористів забрали на фронт, я вивчив порядок обслуговування і експлуатації трактора і замінив тракториста. Під час прополки був коноводом ручного культиватора. Під час жнив працював на комбайні, розвантажував причіпний візок з соломою, яка збиралась після обмолоту збіжжя. Якось мене заставляли з мамою орати плугом запряженими нашою та сусідськими коровами, які годували нас молоком. Це мене оборювало, і я відмовився працювати, за що на мене голова колгоспу наклав 5 трудоднів штрафу.

Восени 1944 року по рознарядці до колгоспу почали набирати в школу ФЗН.

Мене, 15річного, вирішили направити вчитися на тесляра в Дніпродзержинську школу ФЗН при металургійнім заводі на підставі довідки сільради про те, що мені буцімто виповнилося 17 років. Під час навчання застудив ноги і змушений був повернутись до мами у Василівку. Через деякий час повернувся у школу ФЗН, але професії уже не міг отримати, тому мене направили на розвантаження вагонів з лісоматеріалами.

Згодом мене забрав начальник бази механізації, де я працював учнем кранівника і отримав професійне свідоцтво кранівника баштового крану. Самостійно почав працювати 5 травня 1945 року кранівником на вивантаженні з вагонів металоконструкцій на Дніпродзержинському металургійному заводі. Згодом базу механізації передали в трест Дніпродзержинськбуд. Втричі менше змінились умови оплати праці, і я змушений повернутись в село, де був голод. Їсти дома було майже нічого. Брата Василя забрали в трудармію, сестра Аня поїхала до дядька в Новоросійськ, де голоду не було. Мама залишалась одна з десятилітнім братом Іваном. Тому вирішив повернутися до Дніпропетровська, де поступив навчатися на слюсаря в школу ФЗН Дніпропетровського металургійного заводу. За віком учнів школи був майже однаковий, але мене товариші поважали як досвідченого колегу, який мав досвід навчання в школі ФЗН, мав досвід роботи на заводі, тому мене призначили старостою групи, а при закінченні 6-місячного навчання залишили в школі помічником майстра. Наша група №31 двічі підряд була найкращою в системі трудових резервів Дніпропетровської області. Саме за високі результати навчальної та виховної роботи в 1948 році мене нагородили Почесною грамотою Міністерства трудових резервів СРСР. Після цього мене направили на посаду слюсаря цеху виготовлення товарів широкого вжитку. Через деякий час направили на друге підприємство, де не було забезпечено місця проживання, тому був змушений повернутися на ДМЗ на посаду кранівника будівництва рейкобалкового цеху, де пропрацював до 1955 року. За сімейними обставинами перевівся на металургійний завод у місто Кривий Ріг. Працюючи кранівником на 9-ій доменній печі, у вільний від роботи час брав активну участь у створенні і пропаганді української пісні в хоровім колективі в цеху за місцем роботи. У сімейнім архіві єсть тому підтвердження – дипломи і грамоти з 1963 року в кількості понад 50 штук.

- А чи маєте Ви державні нагороди? запитав у Олексія Григоровича.

- Так. Нагороджений медаллю до 50-річчя від Дня перемоги у Другій світовій війни, Медаллю «Захиснику Вітчизни», відповів Олексій Григорович, пред’явивши документи, і добавив, що у 1967 році секретар парткому заводу об’явив, що мене – Олексія Маланчука – представлено до державної нагороди орденом «Трудового чер


воного прапора».

Через деякий час він запросив до себе і вибачився, бо відмовлено йому в державній нагороді орденом через те, що тато Маланчука був засуджений до покарання за скоєний державний злочин.

За заявою Олексія Військовий трибунал Київського Військового Округу 24.07.1990 року видав довідку № 171 про те, що «Справа по звинуваченню Маланчука Григорія Пилиповича, 1894 року народження переглянута військовим трибуналом 28 липня 1959 року. Постанова від 14 жовтня 1938 року, скасована і справа припинена за невідповідністю звинувачення. За даною справою реабілітований.»

У сімейнім архіві Олексія Маланчука зберігається також Свідоцтво про те, що тато розстріляний 14 жовтня 1938 року.

- Зараз я лишився один із його дітей, і ці документи для мене є найдорожчі тому, що вбачаю, що наш тато був чесною людиною і щирим патріотом і борцем за Незалежну Україну, ще до дня мого народження.

У 1974 році у 45-річному віці отримав право на заслужений відпочинок, але продовжував працювати до 1980 року артистом, на посаді басу академічного хору Дніпропетровського театру опери та балету, поєднуючи співпрацю на посаді кранівника в рейкобалочнім цеху Дніпропетровського металургійного заводу.

Українська національна ідея для мене над усе. Мені болять трагедії народу України. Саме тому в 2003 році, в день 70-ої річниці голодомору 1932-33 років в Україні написав вірша «Голодомор» як спротив підступним комуністам, котрі не визнають його.

Рукопис вірша дарую:


ГОЛОДОМОР
Прийшла біда – і мор, і горе,

Сумують доли і поля,

Людськими трупами покрилась

Рідна Українська земля.


Ні, не хвиля знахабніла,

Не глиба хлинула із гір, -

На Україну навалився

Голодомор, як хижий звір.


Сльозами ріки наповнялись

По цій землі і вздовж, і вшир

Від цього страшного нещастя,

Як той вулкан, здригнувся мир.


Як листя у осінню пору

Вітром по полю понесло -

Осиротілими остались

Сім’я, і місто, і село.

Голодомор змітав, як попіл,

Людей рукою сатани,

Жінок, і стариків, і діток,

Без землетрусів і війни!


І трупи градом землю вкрили,

Річки стогнали на Бугу,

У Бога матері просили,

вигнули коліна, як дугу.


Просила мати: Боже, дай же

Хоч трошки хліба малюкам,

А діти, мов горох, котились!

Сталін сказав: А я не дам!


Стояла довго на колінах,

Її найменший - угасав,

Просив: Матусю, трішки хліба,

Помер, - і, як листочок, впав.

А ті, хто в цьому був повинен -

Правителі і палачі,

Безбожно, гидко усміхались,

Пили і їли калачі.


Ганьба вам! І прокляття вічне

Від бога і живих людей!

Ви землю трупами покрили,

Страхіттям варварських ідей»

(52).

У цій поезії автор підкреслює масштаби голодомору, хижого звіра з рукою сатани, матерів, які хліба для малюків у бога просили, а Сталін сказав: А Я не дам. «В Голодоморі повинні правителі – палачі, яких автор ганьбить прокляттям вічним за страхіття варварських ідей.



Він жодного разу не зрадив національної ідеї України і разом з Ніною Никифорівною, любимою і вірною дружиною, понад двадцять років працюють у школі-гімназії № 66, де керують гуртком «Природа і фантазія». Разом з дітьми вони виготовляють різні ляльки, які неодноразово демонстрували на просвітницьких заходах, на багатьох виставках міста Дніпропетровська, супроводжуючи кожен витвір україномовними віршами. За багатолітню і вагому особисту працю з національного виховання молоді Маланчук Олексій Григорович і Ніна Никифорівна понад 50 разів нагороджувались почесними грамотами та дипломами, а їхні декілька десятків оригінальних виробів заслуговують на створення музею народно-декоративного, прикладного мистецтва. На жаль, вони не можуть утворити постійну виставку своїх творів, бо мешкають у однокімнатній квартирі. Вони плекають надію, що їм колись поталанить розширити житлову площу, на якій їх талант буде представлений для постійної демонстрації з метою екологічного і естетичного виховання молоді, зміцнення української національної культури.


СВІДЧАТЬ ДОСЛІДНИКИ ГОЛОДОМОРІВ
Комуністична пропаганда доклала немало зусиль, щоб вичавити з пам’яті людей страшні факти народовбивства Голодомором, приниження гідності гордих козаків українців до стану рабів. Сьогодні ми знаємо, що комуністи обдурювали людей. А ми вірили їм.

ПАТРІОТИ – ЧЛЕНИ «МЕМОРІАЛУ»

Повірили ми і Лідії Коваленко та Володимиру Маняку, членам Всеукраїнського товариства «Меморіал», історикам, журналістам, які написали і видали Народну книгу меморіал «33-ГОЛОД», в якій вони проаналізували діяльність предків наших і стан нашого сьогодення. Вони критично оцінили те, що ми «жили: з дистильованою історією, знеболеною філософією, з мінливою і верткою, як флюгер, політекономією»(25).

Це дійсно так. Ці важливі аспекти автор акцентував на конкретних фактах власного досвіду.

Патріоти – інтелігенти в своїм науково-історичнім збірнику апелювали до нас, читачів, толерантно, по-християнському, знімаючи полуду з очей наших, документально заповняли чорні і білі плями нашої історії, акцентуючи на тому, що: «...минуле не належить нікому зокрема. Воно надбання нинішнього і грядущого поколінь, тільки залишаючись таким, захищеним від монополізму, воно здатне бути дійовою силою у відверненні нових помилок і злочинів, нових спалахів насильств та збудників до братовбивства... не слід заглушувати розбіжності в поглядах, нехай триває вільне дослідництво, суперечка і діалог між людьми, які або професійно, або на самодіяльних засадах звертаються до нашого минулого.

Головне – не дати цим неминучим розбіжностям перерости в безпринципну дуель самолюбства, марнослівства, в міжусобицю, що відкриває шлюзи забобонам і атомізмам давнього і ближнього минулого. Це відповідає плюралістичним принципам нинішньої пори».

Чи можемо сьогодні ми вірити брехливим комуністам – партократам, які, користуючись толерантністю українських патріотів, намагаються паплюжити святе почуття пам’яті жертв Голодомору?

Ні!


ВЧЕНІ–КОМУНІСТИ ПРО ГОЛОДОМОР
Для порівняння і висновку про комуністичну брехню з вагомим внеском у національне відродження патріотів України - членів меморіалу заслуговує на увагу як негативна російськомовна брошура, видана під егідою Всеукраїнського громадського об’єднання «Інтелігенція України за соціалізм», Г.С. Ткаченка, доктора філософських наук, професора з Київського історичного товариства, під назвою «Міф про голодомор – винахід маніпуляторів свідомістю», яка безкоштовно розповсюджувалась у Дніпропетровську. Передслово до брошури написав Е.Ф. Безрідний, доктор історичних наук, в якім він звинувачує Президента України В.А. Ющенка у відволіканні уваги українського народу від сьогодення та включення в кампанію фальшування історії держави.

Цей учений, апелюючи до пережитого ним відчуття Голодомору, підтримуючи автора, пише: «представляти голод 1932-1933 років як «Голодомор», «етноцид», «злочин проти українського народу», «організоване знищення мільйонів людей» – є не тільки брехня, яка суперечить історичній правді, але й спекуляція на великій трагедії».

Автор брошури Ткаченко, володіючи матеріалом про Голодомор 1932-1933 років, відносить його до міфу як частину «гарвардського спецпроекту », створеного для інформаційно-психологічних диверсій проти СРСР, а опісля Росії.

Аналізуючи опубліковані роботи про Голодомор зарубіжних авторів, він відносить їх до міфу Голодомору. І в той же час факти голоду він відносить до голоду, спричиненого серйозними помилками союзного керівництва і особисто Й.В. Сталіна, якими були:

по-перше, передчасний відхід від НЕПу, що знизило матеріальну зацікавленість селянства в підвищенні сільськогосподарського виробництва;

по-друге, поспішність в об’єднанні селянських господарств з порушенням принципу добровільності, що загострило класову боротьбу та соціальне протиборство;

і втретє – ототожнення з куркулями частини заможних селян, які не експлуатували собі подібних. Їх матеріальний добробут створювався власною працею, і тому конфіскація майна середняка і інші насильницькі заходи по відношенню до нього були помилковими і шкідливими....

Лукавлять вчені – комуністи. Г.С. Ткаченко говорить про міф Голодомору як частину «гарвардського спецпроекту», зарубіжну диверсію проти СРСР, опісля Росії.

При цьому він цілеспрямовано маніпулює свідомістю читача.

Факти подає вибірково, свідомо обдурює громадян України.

Хоч під тиском свідчень самих учасників і очевидців Голодомору він визнає факти голоду 1932-1933 років та називає серйозні помилки союзної влади і особисто Сталіна, проте замовчує масштаби комуністичних злочинів в Україні, не згадує названий І. Багряним, за публікацією «Малої Радянської Енциклопедії», красномовний факт: за переписом 1927 року в Радянській Україні 32 мільйони українського населення,а в 1939 – 28 мільйонів. Г.С. Ткаченко мовчить про те, де поділись 4 мільйони українців та ще природний приріст населення за 12 років - щонайменше 6-7 мільйонів. Він навмисно неправильно інформує громадськість, заперечує жах голоду 1933 року, бо знає, що особи, винні в геноциді, відповідають за міжнародним кримінальним правом.

Фальсифікуючи історію держави, яка зазнала найбільшого в світі геноциду, ігноруючи Закон «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», вчені-комуністи цілеспрямовано гальмують відновлення історичної правди про причини і винуватців трагедії українського народу, усвідомлення ним віддалених наслідків Голодомору, їхній вплив на жалюгідний стан сьогоднішнього села, зникнення сіл з карти України, руйнування духовної культури і етнічної самобутності українців.

Вони нахабно паплюжать всенародно обраного Президента України Віктор Андрійовича Ющенка за його ініціативу усвідомлювати моральний обов’язок перед минулими і майбутніми поколіннями українців та прийняти Верховною Радою Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», що передбачає консолідацію і розвиток української нації, її історичної свідомості та культури.

Для нас ця брошура – пройдений етап комуністичної брехні.

Віримо, що з часом, якщо указані її автори, вчені – комуністи доживуть до більш-менш мирних часів, вони певно будуть жалкувати затраченого часу на створення і видання цього трактату, а ще гірше – буде соромно їхнім нащадкам за недолугість їхніх предків, які таким чином гальмували процес звільнення української нації від комуністичного впливу у всіх сферах життя та НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ ДОРОГОЇ НАМ ВІТЧИЗНИ – НЕНЬКИ У К Р А Ї Н И.

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База данных защищена авторским правом ©bezogr.ru 2016
обратиться к администрации

    Главная страница