На книжкову полицю краєзнавців та просвітян Січеславщини



страница4/9
Дата22.04.2016
Размер1.63 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

СПОГАДИ МАРІЇ ПОЛІКАРПІВНИ ВЕРГІЛЕС
- У 1933 році у моїм ріднім селі Січкарівці був страшний голод, – згадує Марія Полікарпівна Вергілес (Скряга), мешканка вулиці 20 років Перемоги м. Дніпропетровська.

- Все це від колективізації. У селян забрали у колгосп усіх коней, корів, реманент. Люди згодом стали повертати своє назад. Хто не хотів добровільно вступати до колгоспу, того розкуркулювали і забирали все, навіть одяг. У Січкарівці розкуркулили Ткаченка Андріяна, Скрягу Мефодія, Макаренка Артема. Ткаченко Дуня Андріянівна приносила до нас свою одежу для схову на горищі нашої хати.

Марія Полікарпівна також підтвердила те, що в період колективізації комсомольця Дмитра Білика невідомі люди повісили на стовпі біля станції Кільчені за те, що він підтримував голову колгоспу.

- Нашу сім’ю від голодної смерті спасла коняка, з переломаною ногою, яку тато, Полікарп Платонович, знайшли у степу. Кістки майже усі переварили вщерть. Тато навіть копита обсмалили і приготували із них холодець. Окрім цього, ми ходили в поле, де збирали залишки бульб минулорічної вимерзлої картоплі і вимивали з неї крохмаль, змішували його з мишієм і пекли коржі, які ми називали макоржениками.

Голодною смертю вимерла сім’я Голов’ятенка Микити разом з дружиною Горпиною Петрівною і 9 їх дітей. У сусіднім селі Петровському Новомосковського району такого голоду не було.

Після закінчення початкової школи Марія працювала в колгоспі. Але жили напівголодні. Тому у 1938 році дядько Федір Скряга відвіз п’ятнадцятирічну племінницю у домашні робітниці, на Старотроїцьку слобідку м. Дніпропетровська, де вона працювала 2 роки і 6 місяців.




Після цього поїхала до дядька Олексія, який улаштував її мити посуд у їдальні колесопрокатного цеху Нижньодніпровського трубопрокатного заводу. Перед цим 15 років, у манесманівськім цеху цього заводу, працював її тато, Полікарп Платонович, без паспорта.

У період окупації її відвіз у Нижньодніпровськ для відправки на роботу в Німеччину Андрій Коцюба, який при радянській владі був головою Січкарівської сільради.

Після визволення Марія Полікарпівна повернулась у Дніпропетровськ, народила дочку і сина, які виростили для неї чотирьох онуків.

У роки незалежності України отримала компенсацію за роботу в Австрії під час Другої світової війни



СПОГАДИ ІВАНА ШПАКА ПРО СМЕРТЬ БАТЬКА
За природних умов 1932-1933 роки майже не відрізнялись від інших попередніх, а селяни, які обробляли землю, могли прогодувати себе і забезпечити збіжжям інших.

Та, на жаль у цей процес втрутилась радянсько-більшовицька держава, яка об’єднала землю і хліборобів у колгоспи не з метою покращення їх життя, а з метою забезпечення продовольством амбіційні, економічні плани сталінських п’ятирічок у чотири роки.

-У голодний 1933рік помер мій тато, Тимофій Автономович Шпак, – згадує його син Іван, мешканець СМТ Губиниха, Новомосковського району (17).

З голоду померли Андрій Солод і його донечка Марія, а також Віктор Кирилович Губар.


ДОЛЯ СІМ’Ї ЙОСИПА МИХАЙЛОВИЧА СКРЯГИ

Характерним прикладом геноциду українців є доля Йосипа Скряги та його сина Мефодія, 20серпня 1888року народження, уродженців села Січкарівки, центру сільської ради, батька чотирьох дітей і багатьох онуків. Його онук, найменший син Мефодія, Павло(18) та правнук Василь(19), мешканці м. Дніпропетровська, небіжчики, в дев’яностих роках двадцятого століття, розповідали автору цих рядків, що безпідставно місцева влада віднесла до куркулів Йосипа Михайловича Скрягу за відмову від добровільного вступу в колгосп.

Якось у двір до Йосипа Скряги, власника вітряної мельниці, зайшов Голова Січкарівської сільради і повідомив, що до сільради надійшла анонімна заява, що Скряга не увесь мірчук здає державі.

- Цього не може бути, – відповів Йосип Михайлович. – У нас ведеться книга обліку споживачів, у якій записуються всі послуги та кількість змеленого зерна. Людей усіх Ви знаєте і можете перевірити. Окрім мене та сина Мефодія, муку в моїм млині ніхто не меле. Податок і план мірчуку здаю вчасно, на що маю і зберігаю квитанції заготконтори.

Через деякий час виконавець приніс Йосипу Михайловичу запрошення до сільради.

- На Вас надійшла друга анонімна заява, – повідомив Голова сільради Йосипу Михайловичу, людині похилого віку, який користується повагою мешканців в окрузі.

- Ви використовуєте в приватному господарстві найманих робітників, які не зареєстровані в органах місцевого самоврядування, а тому Ви ухиляєтесь від сплати додаткового податку, як на найману робочу силу.

- Цього також не може бути, – відповів Йосип Михайлович. – Під час гарячих сільгоспробіт не до млина. Уся моя сім’я працює на землі, про це неодноразово говорив селянам. Та, на жаль, приходять просять змолоти. В час, коли я знаходжусь у млині, вони замінюють мене біля чепіг плуга чи на лафеті лобогрійки, чи з ціпом молотять горох. За віком і станом здоров’я мені легше працювати у млині, ніж на сінокосі. Всі ці факти у мене записані в журналі обліку помольців. Споживачі певне підтвердять, що вони працювали на моєму полі за власним бажанням і за їх проханням, за одробіток.

А що стосується анонімних заяв на мене, то Вам, пане Голово сільської Ради, рекомендую не задовольнять пасквілянтів. Все життя прожив, на мене ніколи ніхто не скаржився і раптом за такий короткий час аж дві пасквільні цидулки.

- Чому Ви так себе ведете? – обурився керівник сільської Влади. – Який я Вам пан? Що забулись, де Ви знаходитесь?!

- Це я добре пам’ятаю, – відповів щирий українець. – Пане-товаришу називали один одного наші предки, козаки запорожці, бо вони були вільними в Україні. Панами для них були шляхтичі та москалі. Ваша поведінка, як представника Влади у селі, не товариська, а панська. Тому обурюсь Вашим ставленням до пасквілів на чесну людину. Не люблю і ненавиджу підступність і лукавство! Давайте жити дружньо! Не знав старий нащадок козацький, що цю щиросердну розмову буде передано до відома вищих керівників. Згодом з Магдалинівки, районного центру, в село приїхав якийсь Кухар. На цей час тільки створений колгосп «Зоря Комунізму» почав занепадати. Січкаряни подавали заяви про вихід з колгоспу і, забравши своїх коней, волів, корів та іншу усуспільнену власність, повертались на свої земельні наділи. По селу пішли чутки, що на селян, які вийшли з колгоспу, буде накладатися подвійний податок. Для його стягнення з торгів буде продаватись власність боржника. Винні в цьому одноосібники та куркулі. Вони в свій час надавали можливість тягловою силою та реманентом обробляти землю селянам – біднякам. Зараз, у зв’язку з створенням колгоспів, вони не мають можливості, тому і відмовились від надання таких послуг.

На чергових сільських зборах за пропозицією Голови Сільради якогось Кухара обрали головою колгоспу “Зоря комунізму”. Виконавці сільради почали розносити одноосібникам запрошення до Сільради, де Голова сільради разом з Кухарем та уповноваженим районної Влади пропонували писати заяву про вступ до колгоспу усім мешканцям села. Син Йосипа Михайловича, Мефодій Скряга, відмовився від вступу в колгосп і почав сперечатися з районними уповноваженими. Його забрали в район. У Січкарівці з цього приводу зібрали схід селян, на якому прийняли рішення розкуркулити Йосипа Скрягу та його сина Мефодія. На підставі цього рішення у них забрали вітряка – млина, все збіжжя, коней, худобу, навіть курей. За здійснення спротиву колективізації Мефодія засудили, як за кримінальний злочин, до вісімнадцяти місяців примусової праці в радгоспі “Поливанівський”.

Члени сім’ї Скряги Йосипа, залишившись без засобів виробництва, змушені були подати заяву про вступ до колгоспу, де вони отримували одноразовий обід.

Найтяжче випробування дісталось Павлові, сину розкуркуленого Мефодія Скряги.

У школі, де в обід усі діти сідали за стіл їсти, його виганяли із-за столу, як сина розкуркуленого. Якось голодний, з сльозами в очах він сидів під стінами школи під час обіду. Його побачив вчитель Іван Микитович Скряга, шкільний товариш його старшого брата Дмитра. Дізнавшись про несправедливе ставлення до дитини, Іван Микитович наказав кухарці годувати Павла разом з іншими дітьми.

Мефодій Скряга, після відробітку примусової праці, деякий час працював на заводі у м. Дніпропетровську. Та його тягло додому. Він змушений був подати заяву в колгосп, щоб не вмерти з голоду. Одного разу взимку колгоспний бригадир Андрій Фійовий послав Мефодія в степ, до скирти соломи нарізати худобі січки. Та січкарня була стара, жувала, а не сікла солому. Витягуючи жмут соломи, Мефодій похитнувся і віддав руку під ножа. Йому відрізало праву руку. Біля двох місяців він лікувався в лікарні. Його дружину також прийняли в колгосп до свиней, де вона могла взяти і зварити для сім’ї буряка. Згодом її поставили вівчарем. Вона доїла в степу ярок і пляшку молока приносила для малолітнього сина Павла. Не змогли вони вберегти онука Леоніда, сина Дмитра, який від недоїдання у колгоспних яслах помер.

Голодною смертю в 1933 році померли Віктор Кирилович Губар, сват Мефодія, і його менший брат Федот.

Про це також свідчить Ганна Вікторівна ФІЙОВА, мешканка СМТ Іларіонове Синельниківського району Дніпропетровської області.(20)

Мефодій згодом працював у колгоспі на посадах сторожа на фермі, листоношею.

Всі ті, хто виконував ганебні акції розкуркулення, під час німецької окупації залишились в селі живими до звільнення Червоною армією. Мефодій Йосипович стрів окупацію без радощів і печалі.

- Хрін від редьки не солодший, говорив він не оглядаючись, не підлещуючись до німецької влади. – Жив при царській, при більшовицькій, якось проживу і при німецькій.

І тоді і зараз – неволя.

Він не мстив. Але після звільнення від німецької окупації був засуджений до позбавлення волі за сприяння німецькій владі. Про це свідчить надумана підступна хронологічна довідка, яка зберігається в Дніпропетровськім державнім архіві.(21)

У ній задекларовано...” Зрадники Радянської влади Скряга Мефодій Йосипович, Фійовий Петро Варфоломійович почали подавати заяви на Удовика Титка Степановича, Кукузу Сергія Григоровича, Коцюбу Андрія Юхимовича, Кукузу Івана Архиповича та інших. Після цього вони були викликані в жандармерію і взяті на облік. На особливий облік взяли Коцюбу А.Ю., під розстріл, та його відстояли селяни..”

Насправді це була підступна помста більшовицької радянської Влади за їх прихильність до української національної ідеї та незалежної України.

Та указані в підступній довідці надумані жертви вчинків Мефодія Скряги та Петра Фійового, мешканці окупованих сіл були законослухняними для німецької влади. Вони пережили неволю без великих проблем, сприяли і сумлінно виконували розпорядження німецької влади. Коцюба Андрій працював їздовим у колгоспі “Зоря комунізму” і відвозив в Нижньодніпровське молодь для відправки на роботу в Німеччину.

Після звільнення був обраний Головою колгоспу сусіднього села Марівки. Взимку 1944 році мобілізований на фронт і був убитий в бою на території Софіївського району, при звільненні Кривого Рогу від фашистсько-німецьких загарбників.

Удовик Титко Степанович також був мобілізований в армію, після війни повернувся у село, де працював у колгоспі агротехніком, бригадиром городньої бригади.

Кукуза Іван Архипович також після звільнення був мобілізований на фронт, де був тяжко поранений і помер в Дніпропетровській обласній лікарні ім. Мечникова.

Кукуза Сергій Григорович також після звільнення залишився живий, був секретарем Січкарівської сільради, директором сільської початкової школи.

Таким чином, відсутній збиток, на який посилаються автори хронологічної записки як на співробітництво з німцями патріотів незалежної України.

На підставі указаних та інших сфабрикованих документів Фійовий П.В. і Скряга М.Й. в 1943-1944 роках були засуджені до покарання з позбавленням волі.



Доля Скряги М. Й. не відома.


Фійовий П.В. після незаслуженого позбавлення волі повернувся додому, де його чекали дружина Ганна Сергіївна, донечки Марія та Мелашка, син-фронтовик Микола та онуки. При вирішенні питання про призначення пенсії місцеві керівники-комуністи відмовили йому в цьому, посилаючись на те, що перед, цим він не працював у колгоспі(22).

Та обробляючи своїх 0,25 га землі, він вирощував овочі та, отримуючи допомогу від дітей, прожив чесно не один рік і знайшов вічний спокій і похований у рідній землі.

Так за що судили Скрягу М.Й. і Фійового П.В.?

З аналізу обставин, на думку автора, це була помста комуністів патріотам самостійної і незалежної України за непокору духу і відданість українській національній ідеї.

Сьогодні настали часи відродження української самостійної і незалежної держави, національної ідеї і доречно було б переглянути кримінальні справи щодо патріотів України СКРЯГИ М.Й., ФІЙОВОГО П.В. з метою зняття полуди “ворогів народу” і повернення їм святого імені борців за незалежність Батьківщини, рідної України.


  • Пишаюсь своїми дідами та батьками за відданість Україні, – відповів з сльозами в очах Іван Кулак, онук українця, репресованого Петра Фійового.


СПОГАДИ ПРО ГОЛОДОМОР ВАСИЛЯ КОЛІСНИЧЕНКА
За проханням автора цих рядків Колісниченко Василь Максимович, мешканець вулиці С. Ковалевської у м. Дніпропетровську, колишній старший майстер колесопрокатного цеху ВАТ “ІНТЕРПАЙП НТЗ”, неповнолітній “остарбайтер”, якому 15 березня 2008 року виповнилося 80 років, написав свої спогади про голод 1933 року під назвою:

“Г О Л О Д О М О Р“ (23).

“Мені було п’ять років, коли був голод 1933 року. Пам’ятаю, просив у мами їсти. Мама зварила суп з мишію, який знайшла у полі в мишаках. Суп і той ріденький, бо мишію було замало. А ходити в поле забороняли.

Мама каже: – Ось тато приїде з роботи, привезе хлібця і тоді всі разом поїмо.

Тато працював на заводі ім. Карла Лібкнехта у балонному цеху слюсарем. Але мені так хотілося їсти, що я не міг себе стримати і ревів: – Дай мамо їсти, дай мамо їсти.

А мама плаче і мене заспокоює. Але я вискакую з хати, кажу мамі: – я піду ляжу під поїзд.

А жили ми в селі Орловщині Новомосковського району. Вискочив із хати і заглядаю у вікно, чи мама встає з печі чи ні. Бачу сидить мама на лежанці і плаче. А я ще дужче реву. Кажу – піду, піду під поїзд. А потім кричу: – Ось як я виросту, оженюсь, жінка напече пиріжків, буду їсти, а тобі не дам, не дам.

Бачу мама встала, вийшла, взяла мене на руки і стала благати, і я заснув.

Увечері тато приніс хліба, але я спав. А вранці мама дала мені дві долі.

Прийшов якось до нас дідусь, мамин тато. Мами не було вдома, ходила в поле по колоски мишію. Там її схопив об’їждчик, привів до сільради, і її тримали там до пізнього вечора. Дідусь, Харьков Іван Іванович, був голодний і просив у нас щось поїсти, але у нас не було нічого. Він позаглядав по казанах, нічого не знайшов. А в закутку стояла діжка з кислими помідорами. Вони були дуже кислі і такі, що ми їх не їли. Дідусь почав їсти ці помідори, їв їх довго і багато. Потім ліг спочити. Коли мама прийшла і його розбудила, то його на можна було пізнати, увесь розпух, очей не видно, лице блищить як чимось помазане. Мама плаче, каже: – Що Ви собі робите? Ви ж так можете померти. Дідусь пішов додому. А вранці другого дня прийшла його сусідка і сказала, що він помер. У неї помер чоловік, і вона зайшла просити, щоб дід допоміг поховати, а він мертвий.

Поховали їх в одній ямі без труни і без попа.

Бабуся померла першою, за нею дід, а потім дядько Федір, дядько Микита, тітка Федора.

Якось прийшов до нас дядько Гриша, мамин брат, і каже: – Мене сусід Савін пригласив на свіжину. Поклав мені в миску м’ясо, а там дитячі пальчики. Він порізав двох дітей. Одне втекло.

Мій дід по батькові – Денис, був середняком. Мав пару коней, одну корову, качки, кури, і город 1 гектар. При радянській владі одержав землю по два гектари на чоловіка. А їх було 4. Все було б хорошо, та началась колективізація, і рядом неврожай.

Дід не захотів іти в колгосп, його зробили куркулем. Забрали все. Коней, зерно, корову. Баба вмерли першою.

Син Федот опізнився на роботу. Звільнили з роботи і дали так званий «вовчий білет». На роботу по цьому документу не брали (Працював на заводі К. Лібкнехта). Карточки хлібні відібрали. Вмер з голоду. Син Тимофій працював у радгоспі. Уже влітку 1933 року з нового врожаю жита спекли хліба, дали Тимофію хлібину. Він з голоду з’їв півхлібини і помер. Дід ішов до Тимофія. Думав у нього перебути голод, але по дорозі помер. Було йому 51 рік.

м. Дніпропетровськ. 23.11.2007р.


МАТЕРИНСЬКІ ЛИСТИ СИНУ АРСЕНІЮ БАГЛІЮ
Мною впродовж 20 років вивчається історія рідної Дніпропетровщини з метою зняти комуністичну полуду, яку створили більшовики на нашій рідній українській землі. Для цього аналізував опубліковані матеріали, архіви, спілкувався з багатьма громадянами з того чи іншого приводу, публікував краєзнавчі нариси в місцевих часописах.

Як результат краєзнавчої діяльності, за моєю безпосередньою участю встановлено 9 бюстів робітникам-залізничникам, жертвам тоталітарного більшовицького режиму, біля прохідної Нижньодніпровського вагоноремонтного заводу в м. Дніпропетровську.

Серед них пам’ятник БАГЛІЮ Гаврилу Миколайовичу, ім’я якого носить станція Придніпровської залізниці та житловий масив у м. Дніпродзержинську.

У місті Дніпропетровську проживає вдова його сина, Миколи Гавриловича БАГЛІЯ, 02.05.1916 - 13.10.1986 року, учасника Другої світової війни, за що він нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни 2-го ступеня, який зберігається в сім’ї онуків та правнуків.

З їх допомогою був установлений зв’язок з Арсенієм Андрійовичем БАГЛІЄМ, інженером-конструктором Київського заводу “Арсенал”, племінником Гаврила Миколайовича, краєзнавцем, дослідником стародавнього українського роду Багліїв. Арсеній Андрійович киянин, мешкає неподалік від Верховної Ради України і неодноразово гостинно приймав мене вдома. Він подарував свій рукопис про дослідження свого родоводу. Низько кланяюсь цьому істинному патріоту української землі за те, що він довірив мені вивчити листи своєї мами з селища міського типу Любеча Ріпкинського району Чернігівської області, із яких мною зроблені виписки. Це, на мою думку, важливі документи, які об’єктивно допоможуть депутатам та і іншим громадянам України визначитись у своїй помилковій оцінці життя селян у тридцяті роки ХХ століття.

Ці документи були одним із факторів мого ідеологічного прозріння, чи перебудови.

Неоніла Семенівна БАГЛІЙ, мама Арсенія, прожила 95 років в ріднім Любечі. На час мого знайомства з її листами синові виповнилось 75 років, але він зберігає листи мами, довідки про його соціальне походження.

Із документів, написаних секретарем Сільської Ради на арештантськім бланку начальника районної міліції, нам сьогодні відомо, що Арсеній БАГЛІЙ до 15 років був на утриманні батьків, у яких сім’я була із 5 людей, хати, сараю, хліву, корови, коня, півтори десятини орної землі та стільки ж для випасу худоби. Відносився він до середняків, які звільнялись від оплати податку.



Ці довідки послужили Арсенію амулетом від анонімних звинувачень, написаних на нього наклепниками в 1937 році, коли життя його трималось на соломинці. Характерні фрагменти листів матері до сина яскраво висвічують життя селян в ті часи Голодоморів.

Лист 1. 24 квітня 1929р. «Дорогий Сеню. Сумне тобі повідомлення, Тато помер, вічний спокій йому. Його не стало 19, а поховали 20. Бідненький, тяжка була його смерть, яку він чекав 6 місяців у страшенних муках. Ліки не допомогли. Нам гірко жити без нього. Зараз осінь, роботи багато, копаємо картоплю. Від тебе довго не було листів. Хоча б ти там добре улаштувався. Тримайся сам. Допомогти нічим не можу, так як маю 20 карбованців боргу».

Лист 2. Через місяць. «Сеню ми отримали від тебе перші 10 карбованців. Помаленьку починаємо поправлятися після смерті тата. Картоплі накопали 70 мішків, сіємо жито».

Лист 3. 10 січня 1930 р. «8-го отримала твою посилку Спасибі! Чула, що у Вас по карткам відпускають товар. Забирай все, а то нам не вистачає. Дають цукру дуже мало. Бери котушки ниток, мило, сірники, цукор. Приїжджай! Я копчу для тебе окорок. Навчайсь Сеню!»

Лист 4. 20 березня 1930 р. «...Сеню, вчора 19-го отримала від тебе 10 карбованців. Щире спасибі! А то говорять, що Сеня забув тебе, але ні не забув. У Вас у Києві голодно, а у нас є все своє.

Є молоко. На кожний двір наклали по 8 пудів молока, яке переробляють на масло і відсилають за кордон. У нас в селі зараз справи з колективним господарством кепські, почався якийсь бунт. Можливо ми залишимось без хліба. Брат твій Ваня возить гній всю зиму. Тяжко йому. Коня оцінили в 50 карбованців. Дешево. Я жалкую що не продала його восени. Так за зиму нічого на нім і не заробляємо... Сеню у тебе жалування 100 карбованців, нічого, ще можливо жити при такій дорожнечі?»

Як додаток до листа молодша сестричка Ганна пише; ... «І від мене тобі привіт Сеню. Я ходжу в школу і навчаюсь добре. В колектив ми записались. Тільки мама все плаче від думок, що буде погано в колективі. Я беру книжки з скрині і читаю кожного дня. Ваня читати не бажає і мені не дає, а більше всього ходить на вулицю і грається з хлопцями.

БАГЛІЙ Ганна.»

Лист 5. липень 1930р. «... із твоїх десяти карбованців заплатила 5 карбованців за пофарбування хреста, на могилі тата. Вані нічого робити вдома. Все забрали. В колективі возить гній, косить, рубає дрова, а толку мало. Цукру дають ¼ фунта на місяць. Фунт хліба коштує 50 коп.»

Лист 6. 17 вересня 1930 р. «...Заготовила 7 возів сіна, накопала 20 мішків картоплі.

Земля залишилась погана, кращу забрали в колектив. Купила Нюрі черевики за 70 карбованців. Приїжджай додому, візьми картоплі і будеш вдома сам собі готувати обіди.

Платня у тебе маленька. Менше витрачуй коштів на книжки. У нас їх і так нікуди діти.»

Лист 7. вересень 1930року. «... Лист і 10 карбованців отримала. Спасибі! Зараз 10 карбованців не гроші. Нюрі чоботи 50 карбованців, а великі 70 карбованців. Де ці гроші брати, не знаю. Ти працюй на одному місці. Часто змінювати місце роботи не годиться.»

Лист 8. 30 вересня 1930р. «...Візьми бляхи для тертушки, дроту, калоші на валянки. У нас фунт сала 6 карбованців, масло 5 карбованців, гриби 6 карбованців. Нюра добре навчається в 4-ім класі.»

Лист 9. 5 жовтня 1931 р. «... Отримала листівку, посилочку, 20 карбованців грошей. Спасибі! Кажуть що в Петрограді все таке дороге. Я рада що ти їдеш навчатися так далеко. Візьми з собою подушку, одіяло, не голодуй. Пиши вишлемо посилочку.»

Лист 10. 1932 рік. «...Посилаю тобі посилочку, ковбаски та м’яса....А у мене нічого не залишилось. Свиней нема, так як нічим годувати. Корова та 5 курей. З колгоспу дали 25 пудів хліба, та податком обложили. Ваня гуляє день і ніч. У нас хліб 2карбованці 50копійок за фунт. Сеня не одружуйся на київській панночці, щоб потім не везти її до Харкова. Тай голодно зараз. Спасибі за цукерки. Тепер і у нас буде що їсти. Миша поїхав на військову службу на ”ДНІПРОБУД.”

Лист11. 28 лютого 1933 р. “ Спасибі за 40 карбованців. У мене від них нічого не залишилось, так як я заборгувала 100 карбованців Сільраді. Зараз у нас в ЛЮБЕЧІ ГОЛОД.“

Лист 12. 29 червня 1933 р. «...Отримала від тебе 2 посилки і 30 карбованців. Віднесла в Сільраду податок, а ще облігації, страховку. Жити дуже скрутно. Люди помирають від голоду. Хліб 6 карбованців фунт, картопля 2 карбованці за фунт. Ось і наша бабуся певно помре від голоду.»

Лист 13. 3 жовтня 1933р. «...Дали нам жита 10 пудів, Продати необхідно і віддати в Сільраду 100 карбованців боргу. Груш і яблук в нашім саду не має.»

Лист 14. 2 січня 1934р. “...Живу по старому і голодно і морозно. Посилаю тобі масло і сир від своєї корови. “свої яблучка. Вони мерзлі, але ти їх нагрій і з’їж. Порося забили, всього 5 фунтів сала. Живемо без сала. Молока маємо 20 склянок в день.! Склянка у нас в Любечі коштує 50 копійок.

Лист 15. Весна 1934 р. ”...Вчора дали 20 пудів картонки, 5 соток землі. Посадила 2 мішка картоплі. Грошей нема.“

Лист 16. 11 липня 1935 р. “Зайняли кооператори наш двір. Назначили 50 карбованців на місяць.”

Лист 17. 4 серпня 1935р “...Бажаю всього найкращого....”

Лист 18. 8 лютого 1936 р. “...Книжок не присилай. У нас в бібліотеці повно. Купила Нюрі туфлі за 40 карбованців. Зараз життя пішло краще. Здали на культ збір 37 карбованців. Про Ваню пишуть в газетах...”

Лист 19. 13 липня 1936 р. ”...До нас приїжджають дачники, використовують наші будинки ”.

Лист 20. 1 вересня 1936 р. “...Отримала 50 карбованців і книжки. Спасибі! Вчора купила Нюрі пальто за 160 карбованців. Дачники платять за квартиру 15 карбованців на місяць. Я рада, що ти добре доїхав на автомобілі...”

Лист 21. ”.... Ваня ударник. В газету фотографували. В президію посадили, купила Вані чоботи за 150 карбованців, а підошва виявилась картонною. Жаль таких грошей....”

Лист 22. 22 січня 1937р.”... Нема корму для корови. На 100 карбованців купила сіна...”

Лист 23. 17 лютого 1937 р. “...Сидимо в холодній хаті. Дрова 20 карбованців. Віз сіна 80 карбованців. Крупи нема, за хлібом черга....”

Лист 24. 1937рік. “...Податками дуже обіклали. За яблука уторгувала 100 карбованців, а податку заплатила 40 карбованців. Цукор коштує 4 карбованці 60 копійок за кілограм.“

Листи пересічної жінки-колгоспниці, традиційне джерело спілкування з сином дають можливість сучасному поколінню отримати документальну щиру інформацію із традиційного джерела жінки – матері.

- Чому бабуся Баглія вмерла від голоду?

А це тому, що раз на день усім членам сім’ї давали щось поїсти в колгоспі, в школі. А бабуся знаходилась вдома, де не було чого їсти, тому вона і померла.

Листи були адресовані Арсенію Андрійовичу Баглію,18-річному юнакові, який після закінчення Чернігівського професійно-технічного училища приїхав до Києва, де розпочав своє самостійне життя на посаді кресляра –конструктора заводу “АРСЕНАЛ”, одного із велетнів оборонної промисловості. Отримуючи мізерну платню, Арсеній БАГЛІЙ надавав допомогу мамі, сестричкам та братикові, продовжував навчатися і закінчив Київський індустріальний інститут. На посаді інженера-конструктора цьому велетню оборонної промисловості БАГЛІЙ Арсеній із 5О років трудового стажу віддав 37 років, успішно пропрацював на Арсеналі.

Мама сину повідомляє: у листі № 10 за 1932 рік… «Та й голодно зараз»; №11за 28 лютого 1933 року. «Зараз у нас в Любечі Голод.»; №12 за 12 червня 1933 року « люди мруть від голоду,…Ось і наша бабуся певно помре від голоду»; № 14 за 2 січня 1934р. «...Живу по старому і голодно і морозно…».

Для нас ці листи – живий голос селянської жіночки Чернігівщини – свідчать про ті жахливі роки, які об’єктивно підтверджують факти Голодомору в Україні в 1932-1933 роках.

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База данных защищена авторским правом ©bezogr.ru 2016
обратиться к администрации

    Главная страница