На книжкову полицю краєзнавців та просвітян Січеславщини



страница3/9
Дата22.04.2016
Размер1.63 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ ТА РОЗКУРКУЛЕННЯ

селян Новоселівки (Великої Копилови)

як механізм геноциду
Одним із механізмів геноциду була примусова колективізація сільського господарства, яка трагічно вплинула на життя селян. Починалось це з їх ватажків.

У наші часи Катерина Свиридівна Пилипчук та її сестра, колишня власниця будинку №34 на вулиці Магазинній в м. Дніпропетровську, Ганна Свиридівна Орлова, 10 вересня 1912 року народження, ветеран Дніпропетровського комбайнового заводу, (нині небіжчиця), у 1990році автору цих рядків розповідали, що перший голова артілі СОЗ (СПІЛЬНОГО ОБРОБІТКУ ЗЕМЛІ) села НОВОСЕЛІВКИ, де вони народились і виросли, був їхній тато Земляний Свирид Іванович, батько дванадцяти малолітніх дітей. Він був безпідставно звинувачений у розтраті громадського майна, засуджений до позбавлення волі. В тюрмі тато тяжко захворів туберкульозом і після звільнення, через декілька місяців, у 1929 році, помер від тяжкої хвороби. Мама Федора Прокопівна залишилась вдовою з малолітніми дітьми Марусею і Марфушею, які навчались у Січкарівській початковій школі. Під час Голодомору у 1933 році від голоду померла мама, а сестричок у тяжкому фізичному стані направили у Марівський дитячий будинок, де вони померли від дистрофії, як наслідку голоду.

Померла від голоду Палажка, дружина брата Максима. Вона була дуже виснажена,одна шкіра та кістки. Хоронили її молоді чоловіки без труни, обгорнувши рядниною. Коли почали її закидати землею, то піднялася рука небіжчиці, і всім присутнім стало ясно, що вона ще жива. На деякий момент призупинили закидати небіжчицю землею.


  • Вона все рівно помре або сьогодні, або завтра, нам знову прийдеться її повторно нести на кладовище, – сказав молодий селянин, який копав яму і хоронив небіжчиків за розпорядженням голови колгоспу.

  • Хороніть, – махнув рукою Максим Свиридович, чоловік небіжчиці, і її ще живою закидали землею у могилі на кладовищі села Новоселівки. Колгоспник, який закидав землею у 1933 році напівживу Палажку, і її чоловік Максим через 11 років померли від тяжкого поранення, отриманого в бою на фронті з німецькими фашистами у 1944році.

  • Така божа воля.

  • Після тата ватажком артілі Новоселівців став Колісник Сергій Яремович, який також був несправедливо звинувачений у криміналі, засуджений до позбавлення волі. Повернувшись після відбуття покарання, він також помер від голоду в 1933р.

Цю розповідь підтвердила їхня двоюрідна сестра Оляна Семенівна Носенко (Земляна), мешканка вулиці імені Леніна смт Губиниха Новомосковського району Дніпропетровської області. Вона також розповіла, що в 1933році помер з голоду її старший брат Лука, його дружина і їхня дитина. В його хаті жив менший брат Омелько, якого німці спалили в 1943році.

Від голоду в 1933 році помер не тільки Колісник Сергій Яремович, а і його дружина Олена і старший син. Менший син Борис вижив,його забрали в дитячий будинок.

В його хаті жила сім’я Губаря.

Від голоду в 1933 році помер Павло Пашенко, який жив по сусідству з Пашенком Юхимом.

У Новоселівці в1930 роках був розкуркулений Дерев’янко Микита, патріот рідної землі, який висланий до Новосибірська разом зі своєю дружиною, сином Іваном та донечкою Олею.

Не пішли в колгосп, а збулись свого господарства Мусій Земляний, Яків Михайличенко, Трохим Пашенко, які виїхали до Дніпропетровська і поповнили лави робітничого класу. Їхні земельні наділи та добротні, ошатні садиби були передані в розпорядження сільської влади і колгоспів зокрема.



СВІДЧЕННЯ ЖЕРТВИ ГОЛОДОВБИВСТВА

СІМЇ ЮХИМА ПАШЕНКА
Вірив у справедливість більшовицької влади Юхим Пашенко, червоноармієць з дивізії Дибенка, учасник штурму Перекопа в 1920 році.

Саме того року обрадувала його дружина Катерина народженням сина Михайла. В 1922 році народилась донечка Лізонька, в 1925 син Олексій, в 1928 році донечка Марієчка, а в 1930 році син Іван. Плекав надію Юхим, що підростуть помічники і легше буде господарювати. Слава господу Богу, що Катерина має хист швачки і на своїй ЗІНГЕРІВСЬКІЙ, швацькій машині обшиває селян, за помірну плату чи за одробіток, поряд з Юхимом, який день і ніч вештається то в полі, то у дворі біля худоби.

Придбали вони у своє господарство пару коней, корову, реманент.

Відмовився Юхим вступати до СОЗ у, відкинув нову пропозицію до вступу у колгосп. Якось сам упораюсь. А де не зможу, родичі допоможуть, мріяв він.

Та так не сталось, як гадалось.

Відробіток селян на полі та в господарстві Пашенка Юхима за послуги, надані його Катериною, можновладці визнали як використання в господарстві найманої робочої сили і намагалися визнати його куркулем. Та не давало приводу його бідняцьке – патріотичне походження. Тоді місцева влада обклала його продовольчим податком зерна, м’яса, молока, яєць набагато більшим, чим він міг виростити. Не зміг Юхим Алампійович довести несправедливість рішення сільради про підвищення хлібопоставки і був приречений на голодну смерть.

- Мені йшов одинадцятий рік і навчалась у 3-му класі Січкарівської початкової школи, – згадує Єлизавета Шпак, донька Юхима Пашенка, мешканка СМТ ГУБИНИХА, Новомосковського району Дніпропетровської області(14);

- Одного разу, рано-вранці восени 1932 року почала збиратися до школи. Раптом до нашого двору під’їхало дві підводи з молодими людьми. Тато знаходились у хліві біля худоби, а мама готувала сніданок. Молоді хлопці – комсомольці, серед них дві дівчини, з міліціонером і татом зайшли в хату. Один із них прочитав якогось документа, який свідчив, що за навмисне невиконання держаного плану продовольчого податку підлягає арешту все, що знаходиться у власності Юхима Пашенка та інших членів сім’ї. Вони запропонували татові віддати вказані сільгосппродукти та коштовності.

-У мене зараз у такій кількості продовольства немає, – пояснив їм тато, – і прошу скасувати це рішення чи відстрочити його виконання до осені наступного року.

- Та цього було замало і буксири по викачуванні хліба з металевими шпичаками обшукали хату, сарай, клуню, садок, город, забрали все зерно, квасолю, коней, волів, корову, телят, поросят, навіть картоплю. Родичі – дідусь і бабуся, дядько Семен та інші – не могли нам нічим допомогти, бо самим нічого було їсти. Почалось голодування. Тато і мама намагались нас бодай чим підтримати. Не змогли допомогти нам і мамині родичі. Через місяць помер тато Юхим, потім брати Михайло, Олексій, сестра Марія, братик Ваня, а останньою померла мама Катерина із роду Стадників, сусіднього села Голубівки, залишивши мене круглою сиротою. Мене підтримало те, що як кращій учениці, за клопотанням вчителя школи Стряпана, один раз на день у школі мені давали обід.

Інші діти куркулів позбавлялись права на шкільний обід.

Після голодної смерті шести людей сімейної родини сільрада направила мене у дитячий будинок, який був створений при Марівському монастирі. В дитячий будинок цілодобово привозили напівживих дітей дистрофіків, які через два-три дні помирали, і їх складали в дерев’яній коморі на території монастиря. Після цього спеціальна бригада копала канаву і як у кагату складали мертвих дітей, прикривали їх простирадлами і присипали землею. В цій канаві поховано понад сто дітей, школяриків.

У дитячім будинку померли мої односельчанки, сестри сироти Маруся і Марфуша Земляні, яких доставили після смерті їх мами.

Померла моя подружка Марія Шовкопляс із Богданівки, Андрій Семенович Непідбереза з Новомосковська.

Всього в дитячому будинку із 120 дітей залишилось живими 18 дітей, а інші поховані в сестро-братерській могилі кладовища села Богданівки. Особливу турботу відчувала від директора дитячого будинку Борсука Мусія Романовича, від нянь Ніни Донецької та Анастасії Кучеренкової, завдяки їм я вижила. Восени 1933року 4-ий клас розформували і дітей сиріт розподілили по колгоспах, за місцем колишнього проживання. Мене взяли четвертою дитиною на утримання та виховання Федір Григорович та Марфа Іванівна Кириченко, які не мали своїх дітей і виховували трьох дітей сестри Марії Боломси, батьки яких померли з голоду в селі Воскресінці.

Єлосовета Юхимівна не тільки спаслась від голоду, а і народила і виростила синів Анатолія і Миколу та донечку Валю, які безбідно живуть у Дніпропетровську, народили і виховують для неї п’ять онуків і двоє правнуків.


СВІДЧЕННЯ ПРО ГОЛОДОМОР

СТЕПАНИДИ МАКСИМІВНИ ГОСТРЕНКО
Голодною смертю померли в 1933році наш тато Гостренко Максим Антонович та його брат, дядько Василь, Земляний Лука Семенович з дружиною і донечкою, його брат Іван з дружиною, жінка Земляного Максима – Палажка, Пашенко Іван та інші, – згадує Степанида Максимівна Гостренко, ветеран праці Дніпропетровського меблевого комбінату, уродженка цього села (небіжчиця). – Під час голодомору 1932-1933 років хоронили людей, обгорнутих у простирадло чи у ряднину, бо не було дощок для виготовлення труни. Коли спустили у яму охлялу від голоду і без свідомості Палажку Земляну і почали її накривать землею, вона знайшла в собі сили і підняла руку. Присутні при цьому рідні і односельці сказали, що вона ж жива.

- Вона все рівно завтра помре, а мені прийдеться знову з нею возитись, – сказав сільський комсомолець “М” і з мовчазної згоди рідних і близьких зі своїми товаришами загорнув землею охлялу від голоду жінку, Палажку, дружину Максима Свиридовича Земляного і матір їх сина Василя.




МАРТИРОЛОГ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ

СЕЛА ПІДГІРНОГО
(НОВОСЕЛІВКИ – ВЕЛИКОЇ КОПИЛОВИ)

Таким чином, дослідженням жертв примусової колективізації і голодомору в Новоселівці, Січкарівської сільської ради Магдалинівського району, Дніпропетровської області, невеличкому селі із 39 селянських дворів, установлено факти голодомору.

Пропонується мартиролог померлих від голоду в 1932-33 роках:

Гостренко Василь Антонович – дідусь автора цих рядків;

Гостренко Максим Антонович;

Земляний Іван Семенович з дружиною;

Земляний Лука Семенович з дружиною Оленою та донечкою;

Земляна Федора Прокопівна з донечками Марфушею та Марусею;

Земляна Палажка;

Колісник Сергій Яремович, його дружина Олена та син;

Пашенко Іван;

Пашенко Павло;

Пашенко Юхим Алампійович, дружина Катерина, сини Михайло, Олексій, Іван, донечка Марія.

Двадцять дві живих душі,12 чоловіків,10 жінок за один неповний рік залишили святу землю і переселилися на вічний спокій у царство небесне, не віддавши свою енергію на збагачення земних здобутків.

У цім числі померло від голоду вісім дітей, які могли збагатити кількість селян.

Це і є результати ГОЛОДОВБИВСТВА, зорганізованого Радянською владою, під орудою комуністичної партії більшовиків України. Це є кримінальний злочин, за який мусить бути відповідальність.

Окрім цього, під час голоду, в пошуках кусня хліба, покинувши своє обійстя, з села виїхала голодна сім’я Бондаренка.

У хату – пустку, з Січкарівки переїхала сім’я Полікарпа Платоновича Скряги, який відмовився від посади голови і кинув свою печатку на стіл під час засідання правління колгоспу “Зоря комунізму”, – повідомив Іван Григорович Кириченко, мешканець вулиці Героїв Сталінграда, м. Дніпропетровська.


ТРАГІЧНИЙ РЕЄСТР МЕШКАНЦІВ

ЗНИКЛОГО СЕЛА МАЛА КОПИЛОВА
У пошуках мешканців покинутих сіл 25 серпня 1997 року довелось побувати в селі Воскресіньці, зустрітись і поговорити з Вірою Іванівною Боднею, (Кукуза) 16 вересня 1918 року народження, мешканкою вулиці Радянської, с. Воскресіньки, Голубівської сільради Новомосковського району, яка(з її слів) народилась і жила в 1933 році в селі Малій Копиловій, яке перестало існувати з 1971року.

Від Віри Іванівни дізнався, що село Мала Копилова знаходилось на відстані 2-х кілометрів на захід від Воскресіньки, з одною вулицею. По правому боці від Восресіньки знаходились садиби:



  1. Земляного Гната, померли з голоду чоловік і жінка.

  2. Рокотянської Марії.

  3. Митрусенка Филимона Никифоровича.

  4. Томаревського Симона Івановича.

  5. Кукузи Івана Івановича, (сім’я Бодні В.І.) помер, з голоду.
    Дружина Анна Юхимівна (з роду Тюхтіїв) померла з голоду.

  6. Гапона Луки.

  7. Кукузи Семена Семеновича.

  8. Гапона Федора, з голоду вимерла вся сім’я, 6 людей.

  9. Кукузи Степана та дружина його Оришка.

  10. Кукузи Дарії Марківни.

По лівому боці від Воскресіньки знаходилась садиба:



  1. Кукузи Олександра Семеновича.

  2. Земляного Василя.

  3. Рибки Савелія, з голоду померла його дружина Марфа.

  4. Земляного Степана.

  5. Земляного Федора.

  6. Гапона Сергія.

  7. Земляного Петра Петровича.

  8. Митрусенка Івана – з голоду померли батько і син.

  9. Сулими Петра – з голоду померла дружина Варвара.

  10. Кукузи Андрія.

  11. Кукузи Григорія.

  12. Гапона Мусія – з голоду померли батько і син Михайло.

  13. Бісалея Олександра та Химки, розкуркулені.

  14. Кукузи Афанасія – померли з голоду батько, мати
    Вустя і донька Серафима.

  15. Сакій (спекулянт скотом). Це сьогодні бізнесмен.

  16. Земляного Івана.

  17. Фійового Дмитра.

  18. Рокотянського Івана.

  19. Земляного Василя.

  20. Земляного Степана. З голоду померла жінка і двоє дітей.

  21. Рибки Вакума.

  22. Івана(Тарасівського).

  23. Земляного Івана.

  24. Земляного.

  25. Земляного...

  26. Земляного Григорія.

  27. Тюхтія Юхима Юхимовича – розкуркуленого.

  28. Тюхтія Петра Юхимовича – з голоду померла жінка Олександра і син Іван.

  29. Земляного Федора.

Таким чином, установлено, що в цім населенім пункті померло від голодомору 24 людини, серед них шестеро дітей. Всі вони поховані на сільському кладовищі.



СПОГАДИ КОПИЛІВСЬКОГО ОСТАРБАЙТЕРА
На вулиці Орловській міста Дніпропетровська мешкає Бурба Григорій Васильович, 23 квітня 1923 року народження, один із мешканців села Новоселівки, яке знято з обліку у зв’язку з виїздом жителів ще у минулому, ХХ-му столітті. Вітаю його кожного разу на державні і православні свята, і завжди він запрошує мене до себе в гості (15).

На день вшанування людей похилого віку вирішив провідати ветерана Другої світової війни, а на моє прохання він написав спогади про своє життя. Він був найменшим сином сім’ї батька Василя Трохимовича і мами Варвари Аврамівни Сизоненко, корінних мешканців селища Губинихи Новомосковського району Дніпропетровської області. Він добре пам’ятає, як в 1933році до них прийшли «буксири» і вигребли всі харчі, навіть і ті, що були в печі.

Весною 1933 року голодною смертю помер тато, а через декілька місяців мама.

Нас двоє дітей залишились сиротами. Мені на той час було 10 років, а сестрі Парасці 18.Старший брат Федір (1910-1977р.р.) вирішив забрати нас обох у свою сім’ю. Згодом він сестру улаштував на роботу.

У 1936 році брат купив хату вимерлої сім’ї Земляного Свирида у сусідньому селі Копиловій Січкарівської сільради Магдалинівського району Дніпропетровської області і працював у місцевому колгоспі «Зоря комунізму». Після закінчення семи класів Григорій навчався в ремісничому училищі в м. Дніпропетровську. Коли отримав спеціальність токаря, його направили на роботу за спеціальністю в Росію в м. Коломну, Московської області на машинобудівельний завод.

На початку війни 1941 р. повернувся в Україну в село Копилову, яку невдовзі окупували німці.

15 листопада 1942 року отримав повістку і був примусово направлений на роботу в фашистську Германію. Працював в Австрії у місті Грац на вагоноремонтнім заводі.

У 1943 році утік з табору і коли відчув, що мене можуть схопити і заслати в тюрму, пристав до табору-розпредільнику, куди привозили людей із Росії та України.

Прізвище Бурба поміняв на псевдонім Дзюбан. Мене разом з іншими в’язнями направили працювати в камінний кар’єр «Афлінського цементного заводу», і жив у таборі цього ж заводу.

Звільнили нас 9 травня 1945 року, радянські та болгарські війська.

Після перевірки польовим військоматом був призваний в лави радянської армії, де з 9травня 1945року служив на посаді радіотелеграфіста в 322 корпусній артилерійській бригаді, 1663 артилерійськім полку і демобілізувався 11 березня 1947року. Повернувся в село Копилову, звідки мене забрали в Германію.

Працював у колгоспі до 1950 року. Життя в селі було дуже тяжке, тому змушений був переїхати в м. Дніпропетровськ, де працював такелажником –вантажником на залізничній станції Дніпропетровськ; 4 роки токарем метизного заводу; 25 років правильником Дніпропетровського заводу металевих конструкцій; 10 років фрезерувальником Дніпропетровського Агрегатного заводу. Після виходу на заслужений відпочинок продовжував працювати комерційним агентом поштарем, охоронником. Разом з дружиною Марією Лук’янівною народили доньку Тамару, 1948р.н., і сина Станіслава, 1951 р. н. які народили і виховали 4 онуків.

У своїй автобіографії він написав; «В 2008 році мені буде 85 років. Дуже турбують болячки. Гарного життя не бачив і певно уже не побачу».

30 червня 2008 року

ВДОВИНА ДОЛЯ ОКСАНИ ФЕДОРІВНИ ЗЕМЛЯНОЇ
Оксана була старшою донечкою в сім’ї Федора Коцюби із козацького роду селян Почино-Софіївки та Коваленків із сусіднього села Королівки. Служила покоївкою з малих літ у сільського батюшки. Згодом, як підросла, пішла служити покоївкою у панський маєток села Великої Копилови – Новоселівки, де вийшла заміж за Василя Гостренка, народила сина Івана, донечку Явдошечку і красуню – донечку Софієчку.

Жаль, у 1933 р. помер Василь, любий чоловік, залишивши її вдовою, а дітей напівсиротами.

Батька в господарстві замінив син Іван, який зажадав женитись на Катрі Земляній, осиротілій після голодомору. Через рік у них народилась донечка Поля. В хаті стало набагато веселіше і тісніше.

Руку і серце запропонував Оксані вдівець Максим Земляний, брат невістки Катерини. З метою створення сім’ї Оксана з донечками перейшли жити в оселю до Максима Свиридовича, звільнивши хату для молодої сім’ї Івана та Катерини.

Згодом Євдокія за комсомольським призивом виїхала до м. Дніпропетровська, де працювала робітницею рудного двору доменного цеху металургійного заводу. Вийшла заміж, народила двох синів і донечку, отримала квартиру 18м2 в робітничім гуртожитку металургійного заводу в кінці Шляхівки, це сучасний проспект імені Петровського.

Та Друга світова війна внесла свої корективи у сімейне життя.

Прийшов з німецького оточення син Іван, який переночував вдома, а вранці голова сільради арештував його як дезертира і відправив у районний центр Магдалинівку. Більше вістей від нього не було. В повоєнні роки його дружині Катерині повідомили, що він пропав безвісті і призначили їй матеріальну допомогу на малолітню донечку до її повноліття. Проте на меморіальну дошку Захисників Вітчизни, які загинули в боях з фашистами, його прізвища не записали. Це свідчить, що син Іван був підступно знищений сталіністами.

У серпні 1941 року до мами Оксани евакуювалась солдатка, донечка Явдошечка з 3-ма малолітніми дітьми. Це не входило в плани вітчима. Весною 1942 року солдатці з трьома дітьми прийшлось зайняти куточок у кімнаті колгоспного шорника, в хаті колишнього дитячого садочка, для евакуйованих біженців. Згодом, після смерті донечки Софії, взимку 1943 року, Євдокія з дітьми повернулась у хату вітчима. Після звільнення від німецької окупації, восени 1943 року, Максима Земляного військкоматом призвали в армію.

А через рік Оксана Федорівна Земляна отримала повідомлення, що її чоловік Земляний М.С. помер в шпиталі від отриманих тяжких поранень. Так Оксана Федорівна, через одинадцять років, вдруге стала вдовою.

Та втретє засватав її Оліян Кукуза, вдівець з сусіднього села Січкарівки, в голодний 1947р. Оксана Федорівна втретє овдовіла і повернулась до дочки та онуків.

- Щиро вдячна Вам за увагу до мене, але мені буде краще жити з сім’єю донечки Явдошечки, – відповіла Оксана Федорівна, випроводжаючи четвертих сватів.

Повернувся в село її зять Павло, який у щасті з донечкою Явдошкою народили ще шестеро дітей, і, на жаль, невдовзі померли, залишивши сиротами неповнолітніх дітей. Оксана Федорівна знайшла в собі сили об’єднати докупи своїх онуків, дочекатись правнуків і з чистою совістю представилась на 95-ім році свого життя.

Похована вона на кладовищі свого рідного села Почино-Софіївки. Понад двадцять літ минуло з тих пір, як пішла вона від нас в царство небесне, але пам’ятають про неї її онуки і правнуки, які з кожним роком збільшують її родове коріння.

Шановний читачу, подивіться на світлинку цієї щиросердної україночки з козацького роду. Вона розміняла дев’ятий десяток, а її очі, ясна і доброзичлива усмішка направлена в майбуття. Її натруджені і міцні руки свідчать, що вона не дає їм лінуватись і повсякчасно готова до рутинної праці на благо своїх дітей, онуків і правнуків.

Про це свідчить фартушок, яким вона кожного разу плекає свої натруджені пальці. Повсякчасною працею рук та пальців цих Оксана Федорівна перемогла усі 4 голодомори української нації, передала досвід звитяжної праці онукам і підвела своїх нащадків до Незалежної України.

Оксана Федорівна Земляна 15.02.1893-29.04.1989рр.

Помираючи, вона заповідала своїм онукам і правнукам:


  • Знаю, що Ви не вірите в Божу силу. Але упевнена, що Ви незабаром прийдете до Бога, тому і прошу пронесіть з честю, через все життя в своїм серці

ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ ЗАКОНУ БОЖОГО

  1. Я є Господь Бог твій, нехай не буде у тебе інших богів, крім Мене.

  2. Не роби собі кумира і всякої подоби з того, що на небі вгорі або на землі внизу, і що у воді під землею: не поклоняйся їм і не служи їм.

  3. Не згадуй імені Господа Бога твого даремно.

  4. Пам’ятай день суботній, щоб святити його: шість днів працюй і виконуй у них всю роботу, а день сьомий –субота – для Господа Бога твого.

  5. Шануй батька твого і матір твою, і добре тобі буде, і довго житимеш на землі.

  6. Не вбивай.

  7. Не чини прелюбу.

  8. Не кради.

  9. Не свідчи неправдиво проти ближнього свого.

  10. Не жадай дому ближнього твого, не жадай жони ближнього твого, ані раба його, ані рабині його, ані вола його, ані осла його, ані всякої худоби його, ані всього, що у ближнього твого.(16)

Ці заповіді мені відомі від батьків моїх, їх ми вивчали і розповідали в школі на уроках Закону Божого. Ми вірили в Бога Христа, намагались творити добрі діла, виконуючи волю Божу. Добрі діла є виявленням нашої любові, а любов є основою всього християнського життя.

Понад двадцять літ минуло з тих пір, як її не стало, але нащадки онуків і понад чверть сотні правнуків завжди будуть пам’ятати про добрі діла і любов її до Бога і своїх ближніх, яким вона дала життя і присвятила себе добрим справам в ім’я майбутнього. Переживши чотири Голодомори, трьох дітей і чоловіків своїх і залишившись з десятьма онуками, Оксана Федорівна, віруючи в Бога, намагалась чесно виконувати ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ ЗАКОНУ БОЖОГО.

Віримо – її образ залишиться взірцем жінки-матері для нащадків третього тисячоліття.


ГІРКА ДОЛЯ ПЕРШОГО ГОЛОВИ КОЛГОСПУ СЕЛА СІЧКАРІВКИ
Не менше жертв Голодомору було в сусідньому селі Січкарівці, центрі Січкарівської сільради Магдалинівського району Дніпропетровської області.

Про свою юність 1933 року згадує Тимофій Архипович Кукуза, уродженець цього села, мешканець м. Дніпропетровська.

У 1998 році автору цих рядків він розповідав, що по наряду колгоспного бригадира Андрія Івановича Фійового навесні 1933 року запрягав волів у дроги і кожного ранку з своїми товаришами проїздив селом, заходив у двори, з метою підбору і поховання померлих з голоду мешканців села. Хто помер з голоду і кого ховали, Тимофій Архипович не запам’ятав і помер під час створення цієї пам’ятки, не згадавши імен жертв Голодомору.

А чому?


Та цьому в якійсь мірі допомогли інші свідки Голодомору, які підтвердили його слова про масовий Голодомор людей у селі Січкарівці 1933 року.

- Мій тато, Тищенко Євгеній Степанович, уродженець села Миколаївки Новомосковського району Дніпропетровської області, в числі 25-ти тисячників з міста Дніпропетровського направлений в село Січкарівку для створення колгоспу “Зоря Комунізму”, – розповідала Катерина Євгенівна Руденко, мешканка м. Дніпропетровська, екс-завідуюча дитячим комбінатом № 266 Червоногвардійського району, ветеран освітянської праці, автору цих рядків влітку 2000 року, – Весною 1930 року колгоспники почали виходити з колгоспу і розбирати свою худобу і знаряддя праці. Тато змушений був вночі охороняти худобу. Одного разу невідомі намагались забрати худобу з колгоспної ферми, але тато їм перешкодив. Хтось ножем ранив тата в шию. Це сталось з суботи на неділю. Підтримки селян татові не було. В цей день з дніпропетровської школи фабзауча на вихідний приїхав Дмитро Білик, сусід Тищенка Євгена.

З метою підтримки комуніста комсомолець Дмитро Білик проти ночі повернувся на залізничну станцію Кільчень за 8 кілометрів від села, щоб про напад повідомити правоохоронцям обласного центру. Та вранці під двері хати, де знаходився поранений Голова колгоспу Тищенко Є.С., невідомі підсунули папірець з інформацією про те, що комсомолець Білик Митя загинув. Невідомі пошпигали всього, відрізали носа і вуха і повісили комсомольця Дмитра Білика на телеграфному стовпі біля станції Кільчень.

Це означало вбивство з політичних мотивів. Хто скоїв цей злочин, до цього часу не відомо. Тата відправили в Дніпропетровську обласну лікарню ім. І. Мечникова, але через 8 днів він помер. Поховали тата Євгенія Степановича Тищенка, комуніста, поряд з братською могилою комсомольця Дмитра Білика. До Другої світової війни, в день революційного свята 7 листопада місцева влада села Січкарівки організовувала мітинги біля їх могил, а після війни забули, навіть обеліск зник.

Зараз на цій цяточці святої землі селяни випасають телят та кіз.

Чому комуністична організація села забула традицію вшанування героїчно загиблих під час виконання свого службового і партійного обов’язку – комуніста Євгена Тищенка і комсомольця Дмитра Білика?

На нашу думку, це певно з метою вилучення з пам’яті прийдешніх поколінь селян ганебних фактів бузувірського позбавлення свободи вільного життя та землеробства.

Автору цих рядків про героїчну загибель комуніста і комсомольця в роки колективізації стало відомо тільки в результаті ретельних пошуків фактів з історії рідного краю.

Після зустрічі з Руденко К.Є. автор цих рядків побував у сусідньому селі Почино-Софіївці Магдалинівського району, де стрівся з Іваном Яковичем Ковальовим, інвалідом Другої світової війни. Він підтвердив факт вбивства його брата, Білика Дмитра в 1930 році та Голодомору в селі Січкарівці 1932-33 роках, доповнивши спогадами про голодну смерть свого тата Якова Івановича Ковальова, який похований на кладовищі села Січкарівки.

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База данных защищена авторским правом ©bezogr.ru 2016
обратиться к администрации

    Главная страница