Матеріали проведеного опитування учнями закладів освіти м. Бердичева очевидців трагедії голодомору в Україні



страница4/5
Дата22.04.2016
Размер0.83 Mb.
1   2   3   4   5

Домбровський Едуард Цезарович, 1924 р. н.,

Дідусь Весті Анастасії, учениці 8-в класу розповів, що у родині було дев’ятеро дітей, голодомор пережили всі. Батьки були перекупками, яких тоді називали спекулянтами. Але незважаючи на це, їсти не було що. Діти збирали річкові мушлі, гнилу картоплю, потім мати вдома все це готувала.


В ті роки діяв закон “П’яти колосків”. Влада встановила правила і тих, хто їх порушував, потім жорстоко карали. Їх жорстоко били, робили каліками, а дехто навіть і помирав.

Дідусь вважає, що голодомор влаштував саме Сталін зі своїми підопічними. Він і його працівники мали, що їсти і нічого не потребували у житті, а люди в той час голодували.

Найстрашнішим в роки голодомору була велика кількість смертей. Померлих людей цілими підводами вивозили з селищ.

Розповідають, що в селах навіть були маніяки. У 1933 році в селі Райгородок жив чоловік, який спочатку забивав людей до смерті, а тоді їв їх. Бабуся (дружина Едуарда Цезаровича) , коли була ще малою дитиною, якось йшла вулицею, і цей чоловік почав її кликати до себе. Вона, нічого не розуміючи, радо побігла до нього. На щастя, з’явився батько і забрав її. Таким чином він її врятував.

Пізніше сталася ще одна пригода. Той чоловік покликав до себе дружининого батька випити чарку горілки. На закуску він запропонував холодець. Але коли батько побачив там шматочки пальців рук з нігтями, то злякався і втік. А пізніше заявив у міліцію. Маніяка арештували і посадили до в’язниці.

Свідчення зібрала Вестя Анастасія, учениця 8 В классу
Ніборська Анастасія Самойлівна, що проживає за адресою вулиця Дзержинського 63 розповіла учням 10-Б класу, що в роки голодомору 1932 –1933 рр., на щастя, її сім’я не дуже голодувала.

Родина виходила із скрутного становища таким чином: пекли з молотого ячменю млинці, варили ячмінну каву. З чого пекли хліб і що в нього додавали вона не пам’ятає, але пекли хліб пишний, щоб як найдовше вистачало.

Так її сім’я пережила ті найстрашніші, найжахливіші часи.
Свідчення взяли: учні 10 Б класу,

під керівництвом Негоди О.В.
Ніборська Анастасія Самойлівна, що проживає за адресою вулиця Дзержинського 63 розповіла учням 10-Б класу, що в роки голодомору 1932 –1933 рр., на щастя, її сім’я не дуже голодувала.

Родина виходила із скрутного становища таким чином: пекли з молотого ячменю млинці, варили ячмінну каву. З чого пекли хліб і що в нього додавали вона не пам’ятає, але пекли хліб пишний, щоб як найдовше вистачало.

Так її сім’я пережила ті найстрашніші, найжахливіші часи.

Свідчення взяли: учні 10 Б класу,

під керівництвом Негоди О.В.
Кобко Антоніна Іванівна, жителька м.Бердичева, розповіла нам про спогади своєї бабусі.

На той час сім'я проживала в Гришківцях. Жили впроголодь,

,І як і більшість людей. їли лободу, кропиву, гнилу картоплю.

Особливо страждали діти, які весь час плакали, бо хотіли їсти.

Бабуся згадувала, як ховала пшоно за ікону. Коли прийшли представники НКВС, то обшукали всю хату, перевірили всі закутки, знайшли й забрали і сховану торбинку з пшоном. Потім приступили до печі, в якій ще жеврів вогонь.

- Що в печі? - грізно запитав старший.

- Та що ж? - ледь промовила бабуся.

- Дітям супчику зварила.

- Показуй!

Жінка вийняла невеличкий горщик, відкрила кришку, і всі побачили той супчик - одна вода, в якій де-не-де плавали шматочки геть почорнілої картоплі та кілька пшонин.

Старший схопив горня і збирався вилляти все геть. Бабуся впала йому в ноги, плакала, цілувала чоботи... Не допомогло. Вилляли все. А потім ще знайшли і відкопали в садку все приховане зерно і, забравши все, пішли геть.

Ще Антоніна Іванівна пам'ятає розповіді односельчан про те, як жінка вивезла своїх дітей в Козятин і покинула там, бо не могла прогодувати. А дивитись, як діти пухнуть і вмирають з голоду, не було сили...


Рисіч Любов – бабуся Цаплюк Марини, учениці 8-г класу розповіла, що її мама робила деруни, які терла з мерзлої картоплі (її ховали закопуючи в землю). Ще їли сиру траву, коли ще була корова, то пили молоко. Ще їли зерно, яке залишалося по краям поля.

Одного разу до них прийшла якась тітка і, побачивши в них у сараї буряки, схопила і почала їсти. Діти полякалися і сховалися під стіл у дворі.

Бабуся пригадала історію, як вона носила молоко до коморки, у якій жила якась родина. Прийшовши туди, вона побачила. Що вікна зачинені, по стінам розбризкана кров, а з приміщення чути крики. Вона постукала у вікно, тітка вийшла, в руках у неї був закривавлений ніж. “Зачекай, - сказала вона, - зараз я винесу банку на молоко”. Прабабуся втекла. Вдома вона розповіла цю історію дітям, більше вони до тих коморок не ходили. Хоча та тітка просила аби вони приходили гратися з її дітьми і доглядати їх.

Під час голодомору її мама водила бабусю на роботу, щоб вона щось там поїла. Бо у ті роки робітникам видавали якийсь суп: з однієї води, в якій плавало 2-3 картоплини. Батько їх служив у м. Хмельницькому, де і помер під час голодомору.



Свідчення зібрала Цаплюк Марина,

9 А клас, під керівництвом класного керівника Гайдучок Т.С.


Баккалінська Олександра Володимирівна, 1923 р. н.

вул. Богунська, 14а

Проживала в селі Малі Кутищі, Комсомольського району (тепер Калинівський)

Мені було 10 років. Вмирало багато людей. Вмерла моя знайома дівчинка, а мати різала її тіло і їла.

З гречаної полови, мелясу (відходи від цукру) пекли коржі.

Свідчення зібрав Баккалінський Андрій,

учень 5А класу міської гуманітарної гімназії № 2

СИДОРЕНКО Ольга Демидівна, 1930р. н.,

пров. Сосновому, 22.

В 1932-1933рр. її сім’я проживала в селищі Котельва, що на Полтавщині. Про часи голодомору вона знає зі спогадів своїх батьків та розповідає те, що могла запам*ятати з часів свого дитинства.

Батьки її були вчителями, але за свою працю в місцевій школі вони заробітної платні не отримували і мусили крім основної роботи ще й працювати в утвореному колгоспі, де давали їсти всім хоча раз на день.

В 1933р. загони працівників міліції забирали в жителів їхнього селища всі запаси продовольства: зерна, картоплі та інші запаси овочів та зернових для державної заготівлі а також домашню худобу, і в населення не залишалось нічого. З цією ціллю проводились обшуки будівель та подвір’я проживаючих у селі.

Від голоду померли дідусь і бабуся Сидоренко О.Д. та менший брат, якому був лише один рік, але для дитини не можна було дістати ні молока, ні інших потрібних продуктів. Хоча його й відводили в дитячі ясла, але і там дітей не годували.

Щоб вижити, люди змушені були їсти і лободу, і гичку молодих буряків. Люди в їхньому селі були вкрай знесилені, вони «пухли» від голоду, набрякали ноги та руки, тіло вкривалося страшними язвами, і люди масово вмирали.

В селі, де жила ця сім’я траплялися випадки канібалізму, в них жителі звинувачували жінку, про яку говорили, що вона заманює до себе малих дітей і тих уже ніхто не бачив живими.

Так, одного разу вона спробувала забрати до себе в дім і даного свідка, розпочавши розмову на вулиці з дитиною, яка там в той час була. Та це побачила сусідка батьків, швидко їх знайшла і розповіла про те, що жінка з лихою славою розмовляє з їхньою дитиною, і ті вчасно встигли забрати дочку додому, заборонивши виходити на вулицю і розмовляти будь-з - ким. Про подальшу долю цієї жінки нічого не відомо.

Ольга Демидівна згадує, як старалась її мати порівну ділити яку- небудь їду (з лободи, макухи, мерзлої капусти) між всіма членами родини : чоловіком та дітьми - дідусь та бабуся на той час уже померли від голоду. Вона говорить, що дивом їм вдалося вижити в той страшний час.



Свідчення зібрала учениця 5-А класу Мельничук А.О.
ДОМБРОВСЬКА Теофілія Доменіківна, 1917 р. н.,

вул. Чапаева 9, кв. 71

В 1932-1933рр. її сім'я прожувала в селі Кукільня Бердичівського району Житомирської області.

Батьки її були селянами. Дітей було 5 в сім’ї. Разом з іншими дітьми дівчинку, яка була старшою (15років) шукали по полях хоча б зернинку.

В 1933 р. загони працівників міліції забрали в жителів села всі запаси продовольства: зерна, кортоплі та інші запаси овочів та зернових для державної заготівлі і домашню худобу.

Нажаль, в населення не залишилось нічого. Від голоду померли молодші діти: братик і сестричка, яким було лише 1,5 року і 5років.

Світ мав би розколотись надвоє, сонце мало б перестати світити, земля повернутись від такого лиха. Бідні батьки міняли і продавали все, що в них було. Мати варила лободу і гичку з молодих буряків.

Біля них проживала багатодітна сім’я Огневюків, у яких вкрали і з’їли найменшого братика. Але, дякувати місцевій комісії, їм залишили корівку, яка і прогодувала всю сім’ю.

Люди в той час були вкрай знесилені, вони «пухли» від голоду, тіло вкривалося страшними язвами. Навкруги були одні хрести і могили.

Нині всі говорять, що село дуже постаріло. А це ж прямий наслідок голодомору і страшного сьогодення.

У той час пішли із життя найкращі, найменші. Вони понесли у могилу найкоштовніше, що є у нації – гени розуму, здоров’я, людяності і відваги, всіх мислимих людських чеснот і талантів.

Записали учениці 7-Б класу Харчук В.В., Андрейчук О.В.
Скрипкіна Лідія Євдокимівна, 1926 р. н.,

вул. К. Лібкнехта, 20, кв. 12

Родом з Полтавської області с. Верхоли.

Корови не було у 33 році, тому сім’я голодувала; батько разом з дитиною ходив збирати траву та колоски, які оставалися у полі, а мати варила юшку. Був ще старший брат, який ходив у город і вимінював речі на муку, багато не давали, але хоч трошки було.

Пригадує, як до її матері йшла рідна бабуся провідати дітей та онуків … та й не дійшла (впала на дорозі з голоду й померла); а у мами пухли ноги, що не могла ходити. Також жили і сусіди, у яких від голоду померли діти, а вона і брат її якось вижили.

Бачила, як біля хат просто лежали люди, які вмерли і довгий час їх ніхто не забирав.

Картина була жахлива. Жахливий час.
Свідчення зібрала Бабич Марина,

учениця 11Б класу міської гуманітарної гімназії № 2

Кринської Ольги Іванівни,1932 р. н.

проживала в с. Безимена, Вінницької обл..

Зима. Сутеніє. Сутінки обгортають моє село. Темно. Холодно.

- Мамо, шматочок хліба дайте!

- Спи, моя дитино, спи. Завтра тато принесе.

З горем навпіл засинаємо. Але думки про паляницю, чудову, білу – не дають нам заснути. Ніч така довга, сон такий неспокійний. Знову сниться хліб, так хочеться його взяти, доторкнутися до його шкуринки, простягаю руку, … але це лише сон.

Зранку з Аркадієм збираємося до школи. З’їли по декілька ложок юшки, яку зварила мама Зоя, вкинувши в окріп декілька гнилих картоплин. Трохи вгамували голод. Біжимо до школи, але настирливі думки про шматок запашного хліба не залишають нас.

- Мамо, тату, хлібця, тільки кусочок хлібця.

- Ой діти, ще трішечки почекайте. Прийде весна, буде нам трохи легше.

Але сил чекати ту весну-рятівницю все менше й менше. Сьогодні вже зовсім знесилів Володя, опух, не може встати, ледь говорить.

- Мамо, мамочка, я дуже хочу молочка. Як би мені добре стало відразу, якби ви дали мені трішечки молока.

Мама схоплюється з місця, де й сили беруться. Хапає склянку й біжить до сусідів. Прибігає до однієї хати:

- Тітонько Марфо, дайте молочка, крапельку, Володя просить, дуже йому погано, врятуйте, дайте хоч трішечки!

- Немає, Зою, немає…

Але наша мама не знайшла молока. Знесилена повертається додому. А назустріч сусіди. Везуть на візочку свого померлого батька.

- Царство небесне!

А вдома – згасає наша свічечка – наш Володечка. Тихо-тихо постогнує. І змовкає. І ніякого плачу навколо. Сил немає ні плакати, ні тужити.

Кладемо братика на рядно, на візок – та й на кладовище. А вдома ще малеча пухне з голоду. Коли, нарешті, сказали, що дошкільнят можна віддати до колгоспних ясел, і їх там будуть підгодовувати.

Віддали Василька і Клавку. Через декілька днів біжу до школи, а дорога проходить мимо тих ясел, чую:

- Олю, Олю, ось візьми, це я тобі приберіг.

Василько виймає з-за пазухи малесенький клаптик паперу. Розгортаю його, а там – справжній скарб затірочка – борошняна кулька завбільшки з вишню.

- Їж Олю.

Зі слізьми змішану, ковтаю ту кульку. Похиливши голову, тепер вже не біжу, а ледве шкандибаю далі, до своєї школи, щоб вчити там вірші про батька Сталіна, дякувати йому за щасливе наше дитинство, а ще, всупереч всьому – чекати весни, чекати нового врожаю і ще чогось чекати, чекати. Чекати за всіх: за Володю, який не дочекався склянки молока, за Клавку, гарнесеньку дівчинку, яка так мало прожила на білому світі, за мудрого хлопчика Аркадія, який так і не дочекався нової весни.

І ось вона – весна! Сонце потроху зігріває землю, а заодно й душі людські.

З’являється вже й молоденька лобода. Швиденько назбираємо її, насічемо та й смажимо січеники. Смачно. Веселіше починають бігати наші ніжки. Якось тримаємося.

За весною і літечко не забарилося. Ось вже й урожай пшениці час збирати. Зібрали, намолотили, змололи борошна. Мама пече хліб. Поклала паляницю на стіл і аж тепер заходиться в розплачливому запізнілому зойку:

- Дітоньки, мої, дітоньки… Ви ж так просили хлібчика. Простіть мене, мої дорогі!

І такий запашний, такий жаданий хліб, политий гарячими слізьми, обпікає нам, живим, серце і душі.



Свідчення зібрали Левківська Яна та Дегтяренко Олена,

учениці 8Б класу міської гуманітарної гімназії № 2

Скоробагата Ніна Леонтіївна. Пров. Газопровідний, 3.

Народилася 28 січня 1927 року в с. Житинці Бердичівського району Житомирської області. В сім’ї була десятою дитиною. Батько був водієм голови колгоспу. Сім’я мала корову, багато курей, що давало змогу вижити цій родині у роки голоду. Їхня хата була розташована в центрі села, поблизу церкви. А біля церкви була капличка, у якій зупинялися на ночівлю групи людей, що йшли з сусідніх сіл до міста, де вони шукали кращого життя.

Ще маленькою Ніна Леонтіївна бачила, як ці люди голодують та в яких умовах їм доводиться проживати. Також Ніна Леонтіївна пам’ятає, як її мати обмінювала продукти домашнього господарства у двоюрідного брата, який працював у магазині, на сіль та муку. Це дало змогу, чи не найпершим у селі, пекти хліб і возити його на продаж до міста. Але голод у 1932 – 1933 роках залишив у пам’яті Ніни Леонтіївни страшні сцени сільського життя. Зараз вона мати трьох дорослих дітей.
Головінова Наталія Василівна. Вул. Газопровідна, 32.

Народилася 1 квітня 1927 року у великому селі Ленінське, а нині Спаське у Сумській області. Події голодомору Наталія Василівна мало пам’ятає, але один випадок їй особливо закарбувався у пам’яті. Вона була ще маленькою, коли до їхньої хати під’їхала підвода і двоє чоловіків почали виносити з горища мішки з пашнею, що була схована на посів і навіть насіння овочів, що лежали на печі. Чоловіки були у військовій формі. Сіяти поле не було чим і почалися найстрашніші роки голоду. Особливо маленька Наталя раділа весні, тому що все навколо прокидалося і зеленіло. Ще вона згадує, що навесні варили молоді листочки липи та їли рослини – калачики. Зараз вона мати трьох дітей.


Гедзь Дмитро Павлович. Вул. Газопровідна, б.19, кв.8.

Народився 12 березня 1928 року в с. Бистрик Бердичівського району Житомирської області. З дитинства залишилося мало спогадів. Та він добре пам’ятає, як тяжко працювали батьки, щоб прогодувати сім’ю. І ще те, як багато було на селі людей, які опухали від голоду, а згодом і вмирали. Зараз одружений, мають сина.


Гедзь Марія Василівна. Вул. Газопровідна 19, кв. 8.

Народилася 30 червня 1929 року у районі Титіїв Київської області. Найбільший спогад Марії Василівни з років голоду це те, коли селом на підводі везли складеними ,“як дрова”, людей, що вже померли, підбирали нових і хоронили за селом у одній могилі. У 1933 році сім’я Марії Василівни переїхала до м. Іваново у Росії, тікаючи від голоду. По дорозі до Росії у вагонах маленька Марійка просила їсти.


Гущин Іван Михайлович. Пров.Газопровідний 3, кв. 8.

Народився 25 вересня 1926 року в с. Каширіно Пермської області у Росії. В 1932 – 1933 роках сім’я Івана Михайловича проживала в с. Чугаї Кіровської області в Росії. У сім’ї він був єдиною дитиною. Мати мала 1 клас початкової освіти. Батько був теслярем, чоботарем, наймався на роботу в сусідні села. З початком колективізації у сім’ї забрали коней та увесь сільськогосподарський реманент, залишивши тільки корову. Уся сім’я працювала, щоб вижити. Іван Михайлович яскраво пам’ятає, коли на півночі наставало коротке літо, вони з матір’ю ходили по полю, збираючи їстівні корінці. Мама робила з них млинці на молоці. Зараз він доглядає свою тяжкохвору дружину.

 

Зикова Евеліна Гнатівна. Вул.Газопровідна 13.

Народилася 25 грудня 1926 року в с. Іванківці Бердичівського району. У 1932 – 1933 рр. У сім’ї було лише двоє дітей : Єва та її старший брат Михайло. Після голодомору народилося ще троє дітей. Мати працювала у колгоспі, батько був службовцем: наглядачем у Бердичівській в’язниці, отримував зарплату та пайок, що дуже допомагало сім’ї у голодні роки. Також сім’я Зикових мала город, корову та курей. Та й це не було повністю спасінням від голоду. Евеліна Гнатівна згадує, що її бабуся багато працювала, але при цьому все одно голодувала: у неї опухали ноги й руки. Зараз Евеліна Гнатівна проживає у м. Бердичеві разом з племінницею.


Ганоль Іван Каленикович. Вул. Механізаторів, 3.

“Народився я у 1928 році в селі Слободи ще Бердичівського району. Голодомор – це найжахливіший період у моєму житті. Коли був голодомор у 1933 році, мені було тоді лише 5 років, але ці страшні події запам’ятались мені на все життя, тому що таке не забувається.

Це страхіття продовжувалось цілий рік. Люди вимирали цілими сім’ями. Їсти тоді зовсім нічого не було, все відбирали: худобу, весь врожай, усі запаси. Люди ловили жаб, мишей. Тоді це було дуже важливо, адже нічого більше не залишалося робити. Восени хоч були якісь бур’яни та різна зелень. А взимку людям іноді давали по жменьці пшениці. Але це бувало дуже рідко”.

Мороз Володимир Миколайович. Вул. Ломоносова, 70.

Народився в 1928 році. Під час голодомору проживав в селі Глухівці.

“Коли був голод, не було що їсти. В нас забрали все зерно, не було з чого пекти хліб. Їли молоду траву, пуп’янки на деревах. А коли не стало й цього, то їли котів, собак. Люди вмирали, особливо малі діти”. З його родини ніхто з голоду не вмер.

На сьогодні Володимир Миколайович проживає в місті Бердичеві.


Некур Ольга Василівна. Вул. Нізгірецька,103.

“Народилась я в 1926 році в селі Старий Солотвин. У нас в сім’ї було п’ятеро дітей. Тоді мені було всього 6 років, тому мало що пам’ятаю. Страшні були часи. Пам’ятаю, як люди лежали опухлі з голоду. Нашу сім’ю смерть обминула. Ми мали корову. Саме вона врятувала нас від голодної смерті. Люди збирали на городах щавель і лободу, пекли гнилу картоплю, яку знаходили. Також пам’ятаю, що по селі їздила підвода та збирала трупи”.


Волощук Григорій Романович. Вул. Нізгурецька, 95.

Григорій Романович народився у 1928 році в селі Скаківка. “Я не багато пам’ятаю. У нас в сім’ї було 8 дітей, а коли закінчився голод залишилось всього 2. Дуже запам’яталося те, що я лежу в бур’янах, моя шкіра так блищить на сонці, а живіт весь спух. Всі проходили повз мене, наче мене там і не було. Але Бог допоміг мені і я залишився живим. Також пам’ятаю, як червоноармійці ходили по хатах і забирали все, що залишилось, навіть кусочок хліба в дитини з рук виривали”.


Волощук Галина Іванівна. Вул. Нізгурецька, 95.

Галина Іванівна народилась у 1928 році. Вона пригадує:” В нашому селі голод був не такий страшний. У сім’ї нас було семеро і всі семеро пережили ті жахливі роки. Було складно, адже забирали все зерно, всі харчові продукти, які тільки знаходили вдома. Мої старші брати пішли працювати для того, щоб їх там годували. Вони вантажили зерно та продукти, які забрали у народу”.



Бежевець Ганна Феофілівна. Пров. Білопільський, 20.

Народилася 6 квітня 1923 року. “ Жила я в селі Бежево Черняхівського району Житомирської області.

У роки голодомору мені було 10 років. В нашій сім’ї було троє дітей. Ми жили з мамою в селі, батько працював на виробництві. На його роботі давали 300 грамів хліба і завдяки цьому ми вижили.

Пам’ятаю, людей померлих на степи вивозили. В голод різали собак, котів і їли. Бували випадки у нашому селі коли люди їли дітей. Було й таке, що батько після смерті хотів з’їсти свого сина.

Часто люди ходили селом і просили щось поїсти. Прийшов якось до нас чоловік, худий, просить їсти. Мама дала йому скибку хліба. Чоловік сів на лавку за хатою і почав швидко їсти хліб. Через деякий час ми знайшли його мертвим, сидячи на лавці”.
Адамець Єлизавета Йосипівна. Вул. Нізгурецька 121, кв. 55.

“Я народилася у 1922 році у Вінницькій області. Коли розпочався голод мені було 11 років. Це були дуже важкі часи, не було що їсти, вмирали десятки людей в селі. Їли ми траву, жаб, зерна пшениці, які знаходили на полі. Часто людей знаходили на вулиці: йшли по вулиці і падали замертво”.


Ратошнюк Надія Миколаївна. Пров. Білопільський 16.

“Народилася я в 1923 році. Жила тоді в селі Великі Гадом ці Бердичівського району. Пам’ятаю, як дуже – дуже нам хотілося їсти. Їли траву, листя, кору дерев. Коли вже дозрівав хліб на полях (рік був урожайний), діти крали колоски, мнули їх в руках і їли. Вони здавалися такими смачними, що кращого й не було”.


Олійник Леоніда Бенедиктівна. Вул. Ломоносова 19.

Народилась у 1926 році у селі Кодня Житомирської області. В голод вмирали люди – не було що їсти. Її сусід зарізав корову, щоб було що їсти. Батьки Леоніди працювали в колгоспі. Були випадки, коли люди вбивали своїх дітей і з’їдали. Леоніда мріяла в ті роки наїстись і вмерти.


Олійник Павло Андрійович. Вул. Ломоносова 19.

Народився 10 червня 1927 році в селі Журбинці Бердичівського району. Коли почався голодомор, йому було 7 років. У 1933 році вмирали люди. По сусідству жила сім’я: жінка, чоловік, 4 дітей. Під час голоду всі померли.

У сім’ї Олійників було 8 дітей. Батьки їздили в Ленінград, привозили сухарі, крупи – так і виживали. Їхня сім’я вижила.

Маленький Павлик, щоб вижити і заробити їсти, пас корів. За це люди йому давали молоко. Все літо працювали у колгоспі за пуд жита.

У 1934 році батько поїхав у Ленінград працювати пожежником. Його заарештували і через деякий час розстріляли в Житомирі. У 1944 році маму також розстріляли.
Хіцова Єфросинія Андріївна. Вул. Нізгурецька 23.

Народилася 14 серпня 1930 року в селі Сестренівка Козятинського району вінницької області. Життя під час голодомору було звичайно важким. Кожен виживав як міг. Іноді допомагали сусіди. Люди їли все що знаходили: гнилу картоплю, різні трави. Дуже багато людей в селі померли. Страшно було дивитись, як вмирали люди. Хотілось чимось допомогти, та не було змоги.



Зайцев Володимир Миколайович. Вул. Білопільська 31.

Народився 10 серпня 1924 року у селищі Старий Мерчик Богодухівського району Харківської області . “ Я ще був малий, мені було всього 9 років. Я не розумів, що таке коїться. Дуже страждав від голоду, був весь опухлий. У нашому домі не було зовсім нічого їсти. Якби не ворони, яких ми ловили, я б помер з голоду. Багато наших знайомих померли з голоду”.



Мальована Анілія Кирилівна. Вул. Механізаторська 5.

Народилася в 1928 році в селі Подолянці Чуднівського району. Під час голодомору було лише 6 років, тому нічого не пам’ятає.


Мальований Адам Дмитрович. Вул. Механізаторська 5.

Народився у 1923 році в селі Кустивці Вінницької області. На час голоду йому було 10 років. Пам’ятає, що на кутку, де жила їхня сім’я, вимирали один за одним. Адам Дмитрович розповідає, що у їх сусідів, коли вмирали родичі, то їх різали та їли.

Маленьким Адам ходив у ліс і збирав листя, його сушили, перетирали і пекли з нього млинці. Мама, маючи гарний одяг та велику кількість хусток, ходила в сусідні села і міняла їх на муку, олію та інші продукти. Люди ходили опухлі, вмирали на дорогах. По селу їздила підвода і підбирала померлих, кидали їх в загальну могилу і хоронили.
Новіцький Михайло Станіславович . Вул. Газопровідна 42.

Народився 15 березня 1924 року в селі Крилівка Андрушівського району Житомирської області. Сім’я була великою: батько, мама, троє дітей. Під час голодомору його менший брат помер. По сусідству з ними жила сім’я рідного дядька, у якого було п’ятеро дітей. Голодомор поглинув усю сім’ю. Він розповідає, що у селі були так звані “буксири” – люди, які відбирали у жителів живність. Часто бували випадки, коли вони забирали з печі приготовлену їжу; шукали залізними палицями закопане зерно чи картоплю.

Наслідки голоду були жахливими. Страшно було зайти до односельчан в будинки: траплялися випадки канібалізму. Щоб якось врятуватися від голоду, діти збирали в лісі гриби, ягоди, корінці. Їли кору з дерев, варили лопухи. Найстрашніші були часи взимку.
Мольда Ганна Потапівна. Пров. Білопільський 7.

Народилася 23 грудня 1924 року в селі Мирославка Бердичівського району. “Голод розпочався раптово, дехто не зміг зрозуміти, що відбувається. Маленькій Ганнусі було всього 8 років. Селом їздили загони, перевіряли запаси продовольства. Забирали все, що знаходили. Декому вдавалося приховати частину продуктів. Щоб не вмерти з голоду, збирали ягоди, гриби, їли горобців. Померлих часто не було кому хоронити: селом їздила підвовада і забирала тіла”.


Осадчук Надія Трохимівна. Вул. Газопровідна 42.

Народилася 5 квітня 1924 року в селі Садки бердичівського району. Надія Трохимівна згадує, що залишки муки змішували з перетертою травою і пекли млинці. Діти в сім’ях сварилися за шматочки хліба. Щоб прогодувати сім’ю, батько шукав на полях колосочки, гнилий буряк, картоплю. Випадків людоїдства в селі не було. Але маленька Надійка чула від батьків, що таке було у сусідніх селах.


Федякова Мая Антонівна

Рибінський Геннадій Миколайович

вул.Білопільська,17.

Федякова Марія Антонівна народилася у селі Кукільня Бердичівського району 28 лютого 1914 року. У 1932-му році закінчувала третій курс Бердичівського кооперативного технікуму. Під час голодомору 1932 – 1933-х років проживала в Бердичеві. Згадує події тих жахливих років зі сльозами на очах, багато розповісти не змогла. “Ходили по полях, збирали картоплю, гнилі буряки, які майже неможливо було споживати в їжу”, - пригадує Марія Антонівна.

Геннадій Миколайович розповідав про те, що іноді видавали на родину по жменьці пшениці, яку вручну перемелювали і робили з неї млинці. У сусідів була корова, завдяки якій врятувалася вся їхня родина.

28 лютого 2008 року Марії Антонівні виповнилося дев’яносто чотири роки.

1   2   3   4   5


База данных защищена авторским правом ©bezogr.ru 2016
обратиться к администрации

    Главная страница