Матеріали проведеного опитування учнями закладів освіти м. Бердичева очевидців трагедії голодомору в Україні



страница3/5
Дата22.04.2016
Размер0.83 Mb.
1   2   3   4   5

Свідчення записала Сидухіна Аліна
Ляшук Валентина Андріївна

Ляшук Василь Степанович

Мій дідусь Ляшук Василь Степанович народився у 1937 році в селі Серби Смільчинського району, тому був свідком голодомору 1946-1947 років. Він погодився розповісти про події цих років та, як жили люди в таких умовах.

„Мені було 9 років. Разом з трьома братами та сестрою ходили на поле, збирали колоски, розривали минулорічні катати з картоплею, видобували з неї крохмаль, котрий приносили додому, щоб матір готувала млинці, а також збирали різнотрав’я придатне до споживання (конюшина, кропива, лобода, калачики та інші). З гречаної полови та крохмалю випікали хліб. Так, як магазинів ще не було, доводилось робити усе власноруч. Були випадки, коли діти та дорослі померли від голоду. Наприклад, у 1946 році померла моя матір від недоїдання та тяжкої фізичної праці.”

Моя бабуся Валентина Андріївна народилася в 1940 році у селі Варварівка Смільчинського району. Вона також була свідком голодомору.

„Мій батько в 1946 році працював ІІІ секретарем Райкому партії в Словаччині. Ми тримали 1 корову (на 4 сім”ї), город. Коли матір доїла корову, то усі діти з нашого двору стояли в черзі за чашкою молока. На нашу сім'ю (матір, батько, я та сестра) ми отримували
1 кг. 200 г. хліба. Так ось, діти, які йшли додому з’їдали довісок до норми. Влітку ми бігали на пустир, де росли калачики та одразу їли їх”.

Ось таким було життя під час голодомору 1946-1947 років.



Свідчення записала Шалацька Анастасія
Бондарчук Володимир Іванович, 1935р.н.,

вул. К.Лібкнехта 112, кв.3

Мій батько, Іван Омелянович Бондарчук, разом зі своєю першою дружиною та 5 дітьми проживав у с.Меленці Любарського р-ну. Від голоду померли всі 5 дітей і дружина. Батько після втрати родини прийшов до своєї сестри, яка дала йому трохи грошей і порадила виїхати із села. Батько був спухлий від голоду і ледве тримався на ногах. Якось дістався до залізничної станції і сів до першого ліпшого потягу. Під час зупинки у Бердичеві тато побачив через вікно вагона свого знайомого залізничника. Той йому порадив зійти із поїзда та обіцяв допомогти з роботою. Коли знайомий завів тата до начальника станції, щоб влаштувати на роботу, той, поглянувши на спухлого від голоду чоловіка, сказав, що він довго не протягне та через свою кволість не зможе працювати. Тато та його знайомий почали благати начальника, щоб допоміг із роботою. Нарешті той погодився.

Робітники отримували невелику пайку хліба. Для батька це був справжній скарб. Він почав помалу їсти і набиратися сил. Тато також розумів, що не можна їсти одразу багато, бо це може зашкодити організму, адже багато людей померло саме через те, що не змогли стриматися і накидалися на їжу. Батько тоді був ще молодою і досить витривалою людиною. Через це вижив.

Свідчення зібрала Мельничук Т.С.
Гончаренко Неля Федорівна,

мешканка міста Києва, 1936 р.н.

Мій дідусь, Захар Тимофійович Шуляк і бабуся Ганна Максимівна Шуляк жили у селі Закутинці Козятинського р-ну (зараз Бердичівський р-н). У 30-ті роки комуністична влада почала організовувати колгоспи. Мій дідусь був першим головою колгоспу створеного у Закутинцях. У 1933 році був повністю зданий урожай зерна. Невдовзі приїхала ревізія з району і виявилося, що не вистачає якихось документів на зерно. Мій дідусь був заарештований. Разом із ним всі члени правління колгоспу. Майно діда конфіскували, а його сім’ю вигнали з дому. У той час моя мама навчалася у м.Бердичеві на рабфаці щоб вступити до педінституту. Студентам давали обід, що врятувало маму від голоду. В містах не було такого страшного голоду, як на селі. А в Закутинцях робилися страшні речі. Нашій родині належала невеличка ділянка землі. Для польових робіт ми наймали дівчину із с.Червоне Андрусівського району. Після арешту дідуся вона повинна була повернутися до свого села, але там не було можливості прохарчуватися. Наймичка вся спухла від голоду, повернулася до нас. Але ми не могли їй допомогти, адже самі не мали харчів. Моя бабця запропонувала їй на горищі взяти трохи клеверу. Дівчина живилась цим зіллям, а потім пішла геть. Після цього, зник наш кіт. Сусіди говорили,що хтось недалеко від села палив вогнище і щось варив. Згодом виявилося, що ця дівчина зїла нашого кота і померла просто на дорозі. Я не пам’ятаю вже її імені.



Свідчення зібрала Гусар Т.В.
Кайгородова Станіслава Мартинівна

(дівоче прізвище Карановська) 1920 р.н.

м.Бердичів, вул. Свердлова 59, кв.117

Ми жили у с. Погоріла Уланівського р-ну, Вінницької обл.. Це було польське село. Мої батьки, Мартин і Роуальда Карановські мали декілька десятин землі, невеличке господарство, в якому найбільшою цінністю було двоє коней. Нас було троє дітей у сім’ї, я, Броніслав і Зиґмунд. Під час колективізації мій батько вступив до колгоспу. Все своє майно ми віддали до комуни. Та невдовзі тато зрозумів, що в колгоспі немає правди. Він забрав наших коней і заявив що виходить з колгоспу. Невдовзі він був заарештований. З того часу мені нічого не відомо про його долю. Моя мама залишилася сама з трьома дітьми на руках. Разом з ними жив мій дідусь Григорій Данилович. Тоді він був вже дуже старий. Знаю, що у молоді роки він брав участь у російсько-японській війні. Мама знову пішла працювати до колгоспу, бо треба було за щось жити. Проте грошей за роботу не платили. Давали лише гнилий горох, яким не можна було прогодуватися. Голод був нестерпний. Першим помер дідусь. Ми, діти, поспухали від голоду. Ми всі троє спали на печі, я лежала між братами. Пам’ятаю. Як вони повмирали і я лежала між їхніми трупами. Бронику тоді було 14 років, а Зиґмунду 10 років. Я вижила дивом. Чого тільки я не їла: все, що росло на землі і все що рухалося. Я їла і жабів, і собак, і котів, і різних пташок, бур’яни та різні рослини. Зараз уже всього не перелічу.

У ті часи мертвих людей можна було побачити скрізь: на вулицях села, у вікнах хат, на подвір’ях, на дорогах. У колгоспі здихали коні, бо за ними ніхто не дивився, їх трупи викидали в поле, і ми довго стояли, чекаючи на шматок конячого м’яса. Але конячі трупи спеціально поливали карбонкою, щоб м'ясо не було придатне до споживання. Проте ми все одно рубали ці трупи коней і їли отруєне м'ясо. Пам’ятаю, як під час приготування у хаті стояв сморід, із каструлі летіла біла піна. Померлих селян збирали на підводу і вивозили за село. Там була викопана глибока яма, куди скидали трупи. Жодних домовин, жодних обрядів….

Свідчення зібрала Вермінська Л.А.
Валентина Касьянівна Острожинська, 1922 р.н.,

м.Бердичів, вул.Свердлова 59, кв.105

Мої батьки були простими селянами. Я мала ще одну сестру та двох братів. Проживали у с.Скраглівка бердичівського р-ну. Голод 33-го пам’ятаю як одну із трагічних подій свого життя. Мій батько працював у колгоспі, але там не платили грошей. Тоді він перейшов до військової частини і працював теслею, копав криниці, підробляв на будівництві. Коли ми вступили до колгоспу, то у нас забрали все знаряддя сільськогосподарської праці, також худобу. Найбільш було шкода коня, якого ми дуже любили. Вже будучи колгоспним, кінь щоранку приходив до нашого вікна, просячи їсти.

За роботу колгоспникам нічого не платили, тільки записуючи трудодні. В кінці року за ці трудодні можна було отримати якесь зерно чи харчі. Та не всі доживали до кінця року. Під час голоду з моєї сім’ї помер тільки молодший брат Коля, йому було 6 років. Нас рятувала військова частина, що стояла в лісі. Коли вдома не було що їсти, ми ходили до офіцерської їдальні та живилися недоїдками.

До сьогоднішнього дня я пам’ятаю, як помирали люди в нашому селі. Бувало так, що небіжчиків не було кому ховати, і вони могли лежати по декілька тижнів, а біля них лежали ще живі, але ослаблені голодом їх рідні.

Бувало і таке, що їли людей. Пам’ятаю, як у нашому селі було влаштовано сільськогосподарську ярмарку. Там продавали холодець з м’яса. Мама купила одну тарілку і я в ній знайшла людський ніготь. Мене знудило.

А одного разу я сама мало не стала жертвою канібалів. Мама мене послала на базар до Бердичева продати трохи картоплі і купити хліба. Невдовзі до мене підійшла жінка і сказала, що хоче купити картоплю, та немає в чому її занести додому, попросила, щоб я сама занесла. Вона завела мене до хати по провулку Залізному. Пропустила мене вперед до кімнати. Там було темно, навпроти дверей виднілося невеличке заґратоване вікно. Тільки я стала на поріг, як підлога піді мною почала розсуватися, але, на щастя, я встигла відскочити в бік, вчепилася за грати на вікні. Незнайомка накинулася на мене, намагаючись вкинути мене до ями. Вона тягнула мене за ноги, і один мій черевик залишився в неї в руках. Я почала голосно кричати, це мені допомогло врятуватися. Злочинниця втекла разом з моїм черевиком. До хати прибігли перехожі та викликали міліцію. В ямі під підлогою знайшли відрубану людську руку і ногу.

Я повернулася додому в одному черевику, але жива.



Свідчення зібрала Давидова Т.І.
Міхальчук Олена Андріївна,11.05.1921 р.н.,

вул.. К.Лібкнехта, 128

Дуже добре пам”ятаю 1932-1933роки . Мені було 11 років.Щоб вижити , ми пекли гарбузи, варили юшку з лободи, лушпайок, їли траву.

А вижили завдяки тяжкій праці на багатих людей.Запам”яталося найбільше з тих років велика кількість померлих дітей та підлітків.

В 1936 році від політичних репресій загинув мій дядько Крупнітський Каземір Йосипович.
Пінчук Марія Миколаївна., 17.12.1925 р. н.,

вул..К. Лібкнехта 106, кв. 109

Я народилася в селі Попівці Вінницької області. Мені було 8 років і я ходила в перший клас, коли почалися страшні роки голодомору. Я не можу сказати, що цей час був важкий для мене, бо я була ще мала і мої батьки піклувалися мною. Я можу сказати, що ці роки 1932-1933 для багатьох мешканців села були останніми. Наша хата знаходилась через дорогу від кладовища. Моя мама не дозволяла мені йти туди і дивитись у вікно, а вікно якраз виходило на цвинтар і я щодня бачила як людей з усього села стягували на покривалах та на якомусь ганчір’ї . Це було дуже страшно, бо людей клали одне на одного і просто присипали землею.

В багатьох сім’ях батьки, шукаючи якусь їжу так і не поверталися додому.

Діти залишалися самі і щоб вижити їли траву зі свого городу, обгризали листя та кору дерев.
Буяльська Валентина Тимофіївна, 01.04.1929 р.н.,

вул.. К Лібкнехта 85, кв. 14

Я не можу багато розповісти про цей період, бо була малою дитиною, але про ці страшні часи мені часто розповідали мої батьки. Наша сім’я постраждала від голодомору і політичних репресій. Якось прийшов увечері наш сусід і сказав, що наш батько є у списку. Я не знаю, як він про це дізнався, але з того моменту життя в нашій сім’ї зупинилося. Мама сильно плакала, але допомогти ми нічим не могли. Батько почав переживати, що буде з його сім’єю. Та біда прийшла ще раніше, ніж по нього приїхали. Одного разу йому стало зле, він упав, ударився головою об піч, з рота пішла піна і саме в цей момент за ним приїхали, але забирати було нікого. Так ми залишилися з мамою, мені було п’ять років, а братові три. Ми пухли з голоду і не знаю яким чудом нам вдалося вижити, але дуже страшно згадувати ті часи.

Я і сьогодні боюся голоду.


Кадубовська Галина Андріївна, О5.03.1928 р.н.,

вул.. К. Лібкнехта 106 , кв. 72

Період Голодомору 1932-1933 років я майже не пам’ятаю, бо була ще мала, а от Голодомор 1946 - 1947років пам’ятаю дуже добре. Я його пережила кожною клітинкою свого організму. Я закінчила дев’ять класів з відзнакою, але кожну грамоту мама закопувала, бо боялася, що коли їх хтось знайде - мене заберуть. У мого вчителя я була першою відмінницею і він сказав мені: „ Що ти будеш робити в селі? Я дам тобі направлення у місто.”

Я була дуже рада, бо в місті почала працювати на гарній роботі статистом земельних ділянок. Цей період якраз і припав на 1946-1947 роки. Приходила додому пізно, з роботи приносила щось поїсти (у місті на підприємствах давали невеличкі пайки). Але нам двом з мамою цієї пайки не вистачало.

Ми постійно відчували страшенний голод, але, мабуть, якби не ця жалюгідна пайка, ми б з мамою не пережили цей страшний період.
Закревський Леонард Вікторович, 02.02. 1924 р.н.,

вул. К. Лібкнехта 106, кв. 113

Мені було вісім років. Я навчався в другому класі. Мене батько носив на руках до школи тому, що безпризорних дітей часто ловили і вбивали (був страшний канібалізм). Кожен день возили людей на кладовище.

Ми з хлопцями ходили і їли листя дерев, траву, та те, що попадалося. Їсти тоді дуже хотілось, зараз я не можу дивитися, як кидаються хлібом. Хліб - це святе.

Наша сім’я постраждала від репресій, але мені розповідали, що батько виїхав з нашого міста. Пам’ятаю лише, що завівся двигун машини і батька вивели з хати. Мати говорила, що він поїхав з міста з сльозами на очах. Це було геноцидом. Весь наш врожай забирався. Нічого не можна було заховати. За це тяжко карали, навіть розстрілювали.
Блажанов Георгій Федорович, 09.11.1927 р.н.,

вул.. К. Лібкнехта 124 , кв. 6

Цю трагедію пережило все людство. Я пам’ятаю цей страшний період. Люди вмирали від холоду і голоду. Не було що їсти і не було, що одягнути. Ми міняли одежу та інші речі на хліб. Але не всі так тяжко виживали, як ми.

Люди, які мали владу, змушували платити податки за все, що в тебе є: на домашніх тварин, на їжу, на одяг, а якщо немає чим заплатити податок, то забирали те, що сподобалося.

В страшні роки Голодомору померли мої брати і сестри. Найбільше запам’яталося страшне відчуття голоду, весь час хотілося . Мати варила нам листя з буряків і бур’ян з городу. Ми ніколи не могли наїстися. І від того, що ми постійно були голодні, у нас почали пухнути животи.

І досі дивуюся. Як вдалося вижити?


Нирко Фаїна Яківна, 22.06.1922 р.н.,

вул. К.Лібкнехта 106 , кв.29

Як можна забути тяжкі роки Голодомору 1932-1933 років? Я спасла свого молодшого брата від людей , які займалися канібалізмом. Я постійно була коло нього в той час, коли мама з батьком шукали хоч яку-небуть їжу.

Боляче було дивитися на мою тітку, яка не могла нагодувати своє немовля, бо не було чим. Ті часи були страшніші за воєнні. Але моїй родині вдалося вижити. Міняли речі на продукти. Під машину репресій з моїх близьких ніхто, на щастя, не потрапив.


Ольшанська Антоніна Йосипівна, 16 січня 1924 р.н.

Я пам’ятаю той жахливий період Голодомору.

Всі члени нашої родини вижили те страшне лихоліття , звичайно нам було важко, але голод оминув нас, бо мати повіддавала нас в найми в інші сім’ї, завдяки цьому ми вижили.

Найбільш запам’яталося те, що не було чого їсти і люди вмирали з голоду та їли одне одного. Виживав хто як міг. В містах було легше прожити, тому що люди, які працювали на заводах, одержували паї, а в селі забирали все, що було.

Моя сім’я постраждала від політичних репресій. Батька посадили в тюрму за те, що він вірив у Бога, ходив молитися до церкви, а після його розстріляли в Бердичеві. Ми дізналися про це , коли тіло вже лежало у великій ямі за містом, і впізнали його тільки тому, що на ньому були парусинові туфлі, які дала йому мати.
Михайленко Сергій Олексійович, 17.04.1926 р.н.

Я жив у селі Скраглівка, у великій сім’ї, коли почався Голодомор, мені виповнилося 6 років. Селянам не видавали ніяких документів, тому виїхати у місто було неможливо. Ми змушені були їсти листя, клей, бур’ян, лободу.

Від такого харчування звісно люди вимирали цілими сім’ями. Селом їздила гарба, на яку збирали померлих, часто й живих, звозили та складали їх до ями, присипали землею, без труни та панахиди.

Нам пощастило. У нашій сім’ї ніхто не помер від голоду, тому що у нас мешкали військові, які ділилися з нами їжею. А взагалі з усіє нашої рідні померло три сім’ї: діти і дорослі.

Картина була страшна: від голоду і холоду люди падали на ходу.

Моя сім’я постраждала від політичних репресій: діда, бабу та двох дядьків було репресовано і вислано до Сибіру. Вони вижили. А під час Великої Вітчизняної війни повернулися на Україну. Доля склалася так, що випало звільняти Бердичів від фашистів.


Стороженко Ольга Аркадіївна

Народилась 19 січня 1929 року в селі Слободище Бердичівського району Житомирської області.

Голодомор 1932 – 1933 років пам’ятає з дитячих спогадів. Їй було 5 років. Але пам’ятає, що весь час хотілося їсти. Пам’ятає коржики, які її мама пекла з гички. Вони мали гіркий смак. Їли лободу, калачики. Варили борщ з гички буряків.

Рятуючись від голоду і репресій, її батьки поїхали до Ленінграду. Там вони влаштувались працювати на завод. Маленьку доньку залишили з бабусею. Поки батьків не було, їх з бабусею пограбували. Винесли все з хати, залишивши голі стіни. Ольга Аркадіївна пам’ятає як вмирали з голоду родичі, як помирала її рідна тітка і просила їсти, а їй бабуся казала: «Зараз супчик довариться, тоді поїси». Тітка померла, так і не дочекавшись того супу.

Голод 1946 - 47 пам’ятає краще. Їй було 15 років. Батько загинув на війні. Мама залишилась вдовою з чотирма малими дітьми.

Пам’ятає як приходили з сільської ради і шукали зерно, забирали все. Забрали корову, бо не заплатили податок (потрібно було здати 40 кілограмів м’яса).

Щоб врятувати дітей мати їздила в Західну Україну міняти одежу на зерно. Багато людей їхало з села на платформі, холоді. Привозила 1-2 відра зерна, трохи залишала вдома, решту продавала і знов їхала. 64 рази їздила її мати в Західну Україну. Там наймалась на роботу, щоб привезти дітям їжу.

Вона разом з іншими збирала колоски, їх гонили, відбирали. Весною збирали гнилу картоплю, робили з неї крохмал і варили кисіль. Тільки завдяки важкій праці матері, їхній родині вдалося вижити.



Стороженко О.А. з правнучкою Евеліною



Свідчення записали:

Стороженко Л.С.

та учні пошукового загону „Пам’ять
Нарижна Марія Леонтіївна народилася 1927 року в місті Бердичеві.

Голодомор 1932 1933 років в Україні майже не пам’ятає, бо була малою, їй було лише 6 років. Їх родина в цей час жила в місті. Пам’ятає, що весь час хотілося їсти.

Голод 1946 -1947 років пам’ятає краще. Їй було 20 років. На руках у неї була мала донька, яку потрібно було годувати. Пам’ятає як робила млинці з сухого листя липи. Сушили листя, перетирали на борошно, розводили з водою і жарили без олії. Перекопували двічі город, шукаючи мерзлу картоплю, з якої варили страву. Так і жили. Проте, так як проживали в місті, чоловік працював на виробництві, то жилося легше, ніж в селі.

Свідчення записали:

Рябушкіна О. П. та учні пошукового загону „Пам’ять”
Поліщук Станіслава Федорівна народилася 8 квітня 1918 року в селі Іванківцях Бердичівського району.

В 1932 -1933 роках проживала в Іванківцях. Голодомор 1932-1933 років в Україні пам’ятає добре. Їй на той час виповнилось 14 років. Пам’ятає період колективізації, активність місцевої влади щодо забезпечення плану колективізації, пам’ятає як розкуркулювали заможних селян. Хто ж були ці куркулі – якість там багатії, крупні землевласники? Звичайно, що ні. То були прості селяни, тільки дещо працьовитіші, економніші за інших, з більшим хистом до господарювання, а, відповідно, й дещо заможніші від своїх односельців. Наприклад, куркулями місцева влада називала селян, які мали клуню, корову, коней, свині, курей, сани, плуг тощо. Кампанія колективізації проходила досить складно, під лозунгом ліквідації куркуля як класу і боротьби з «ворогами народу», а тому зустрічала певний опір селян.

Жахливим наслідком політики колективізації, жорстокої боротьби з куркульством і виконання будь-якою ціною плану хлібозаготівель був голодомор 1932 -1933 років, який страшним смерчем зі смертями десятків селян пронісся над Іванківцями і над всією Україною. «Пам’ятаю важке продовольче становище не тільки в нашому селі, а й у інших селах району. Посилились репресії на ті села, що провалювали плани хлібозаготівель, такі села заносилися в спеціально заведену «чорну дошку», до їхніх жителів застосовувалася торгова блокада – припинявся відпуск будь-якого краму. Наше село не було виключенням. І як наслідок, в селі людям не вистачало їжі. Жителі села постійно скаржилися на недоїдання. А в кінці 1932 і особливо в 1933 році від голоду в селі почали пухнути від голоду і вмирати люди. Їх трупи лежали скрізь. Старші, хто мав ще сили, підбирали їх і відвозили на кладовище і без труни закопували їх в загальній ямі», - згадує Станіслава Федорівна.
Свідчення записали:

Хрипун І. В., Мельник О.М. та учні пошукового загону „Пам’ять»

Твердохліб Михайло Дмитрович, 1932 року народження, добре пам’ятає голод 1947 року. В 1947 році проживав в селі Петрилів Тлумацького району Івано-Франківської області. «Мені йшов 15-й рік, - згадує Михайло Дмитрович, - я часто бував у Станіславі (зараз Івано-Франківськ), куди батько возив в торбі зерно, щоб його обміняти на швейну машинку, тканину чи інший будь-який крам, необхідний для родини, бо в сім’ї було 6 дітей. Все це везли люди з районів Східної України, вони їхали на дахах вагонів, везли речі, щоб обміняти їх на зерно. З розмов чув, що «східняки» найбільше боялися «гачечників» - людей, які піджидали тих, хто повертався з Західної України і за допомогою гачків, які закидали, забирали з дахів вагонів речі, зерно, а часто-густо ці гаки потрапляли і в людей, ранили їх чи навіть вбивали.

«Східняки» розповідали, що їхні сім’ї пухнуть з голоду, люди були дуже виснажені і мій батько і його односельці не тільки продавали їм зерно, а давали просто так. Через два роки на Івано-Франківщині теж почалася конфіскація хліба. Батька заарештували за зв’язок з частинами УОН. Матері дали 6 років тюрми за невиконання плану хлібозаготівель. А ми залишились самі. Найстаршому брату Івану було 16 років, а найменшій сестрі Дусі – 4 роки»



Свідчення записали: Твердохліб О. М.

та учні пошукового загону „Пам’ять»
Катков Іван Трохимович народився 9 травня 1924 року в селі Пилипи Чуднівського району.

У селі Пилипи родина жила до 1933 року, а потім переїхала до Бердичева. Батько працював у сільраді, в них була корова, пасіка, тому родина не голодувала в 1932 році. Батька і ще багатьох селян вважали «куркулями», бо в них були кінь, корова, кури. Іван Трохимович пам’ятає як люди в селі голодували, ходили пішки 20 кілометрів до Чуднова, щоб будь-що обміняти на зерно чи заробити гроші, щоб хоч якось підтримати свої родини. Пам’ятає, як мама Марина Фірсовна, допомагала односельцям, крадькома від чоловіка, давала зерно, хліб, мед. «Наші поневіряння почалися на початку 1933 року, коли згоріла клуня, а разом з нею згоріла корова, кури, деякі запаси, - згадує Іван Трохимович. В селі почалася хлібозаготівельна компанія. Мені було 8 років. І я добре пам’ятаю, коли прийшли до нас до хати представники місцевої влади шукати зерно. Вони гострими предметами проколювали підлогу, а потім зривали її, шукаючи зерно. За брали усі батькові запаси. Ще досі пам’ятаю смак коржиків, які пекла мама з меляса та липи, добавляючи трішки меду. Вони мені здавалися найсмачнішими, за будь-які солодощі.

Страшним випробуванням на виживання став голод 1946 -1947 років. Нашу сім’ю, як і багатьох інших мешканців хутора на околиці Бердичева, виручали город, корова та Бердичівський ринок. Мама умудрялась не тільки дати по стакану молока кожному члену родини, але й продати якусь літру-другу на ринку, щоб на виручені гроші купити щось дітям. На ринок виносилися майже всі овочі й картопля, причому мама і сестра Валентина повинні вдосвіта це занести на ринок в і встигнути повернутися до роботи».

Травень 2008 року. Катков І.Т.



Свідчення записала Мельник О.М.

та учні пошукового загону „Пам’ять”
Гуменна Лізавета Івтухівна

Народилася 19 вересня 1922 року у селі Пазурці, Хмільницького району, Вінницької області.

Світ мав би розколотись, сонце мало б перестати світити, земля перевернутись від того, що це було на Землі. Не було тоді ні війни, ні посухи, ні потопу. А був тільки голод 1932 – 1933 років. І ніхто не знав скільки невинного люду лягло в могилу – старих, молодих, дітей.

Мені було десять років. Цей жах і всі ці страждання 32-33 років мені довелось пережити в десятирічному віці. Не дай, Боже, пережити і зазнати такої біди нікому на всій Землі, нехай таке страхіття не присниться і в страшному сні.

У нас була звичайна українська сім’я. Жила я з батьками та двома молодшими сестрами. Мали свою невеличку хатинку, город, маленький садочок. Мати часто хворіла, але завдяки важкій праці батька, сім’я мала, що їсти. Жили у мирі і злагоді. Працювали у полі, на своєму городі, мали корову.

А потім прийшла найстрашніша пора у моєму житті. Це була весна 1932 року. Люди, які були при владі на селі, почали забирати вівці, коні, корови. Дорослі кричали, плакали, а діти перелякано на все це дивились.

А потім наступила голодна весна 1933 року. Немає нічого страшнішого, Як голодна смерть. Ми їли лободу, листя з дерев, різну траву. Мати сушила гнилу картоплю потім її перетирала і з цього варила похльобку. Моїм батькам вдалося якось приховати корову, яка врятувала потім нас від голодної смерті. Корова давала дві літри молока, і це молоко розділялося на п’ятеро членів сім’ї. Півлітра молока відливалося зразу ж батькові, так як він працював, півлітра – матері, бо вона годувала маленьку мою сестричку (їм не було ще ц року), а решта – нам трьом на цілий день.

Я добре запам’ятала, як одного разу до нас у двір зайшли чоловіки якоїсь спеціальної бригади, напевно, представники місцевої влади і стали вимагати у батьків, негайно відвезти на колгоспний тік зерно. Батько сказав, що зерна ніякого сімя давно не має. Тоді чоловіки почали шукати всюди: перевернувши все догори дном, під припічком вони знайшли у маленьких баночках трішечки різних круп, які мати держала для маленької моєї сестрички. Там не було, що забирати, тоді вони висипали це все у дворі на одну купу і затоптали ногами.

Я на свої очі бачила, як від голоду уже пухнув мій дядько Іван, мамин рідний брат. Вони жили недалечко від нас. У них була велика сім’я. Троє дітей уже померли від голоду. Прийшла черга дядькові. Він лежав на долівці. Коли ми зайшли до хати з мамою, то дядько уже не говорив, а лише мило дивився на нас і пальцем показував на рот. Мама побігла додому, відлили зі своєї порції молока, принесла і напоїла дядька. Так вона робила три дні, а на четвертий день дядько піднявся, але у мами уже почали пухнути ноги. Та все-таки їм вдалося вижити. У селі були такі хати, що із сім’ї не вдалося вижити нікому.

Я все це пам’ятаю і досі. Жодна хвилиночка тих жахливих років не стерлася у моїй пам’яті.



Свідчення зібрала пошукова група 5-в класу

(класний керівник Червінська Н.П.)
Карапюк Марія Петрівна

«Жить стало лучше, жить стало веселей»

Йосип Сталин

Зі спогадів мешканки села Будичани Житомирської області Чуднівського району Карапюк Марії Петрівни 1921 року народження.

Ще напередодні голоду в селі стало, як у пустелі: стодоли, хліви, стайні, комори сільрада вивозила до міста і продавала на паливо. Коней люди половили, зарізали й поїли. Частину коней половила влада, зігнала до колгоспу і поставила варту. Це вже була «социалистическая собственность».

Кури, вівці порізали й поїли люди або позабирала влада. Псів і котів постріляли на хутрозаготівлю або поїли люди. Тим, що нарешті вступили «добровільно» до колгоспу. На роботі варили та давали їсти «бурду» варену вду, забовтану мукою. Нового кожуха продавали за 5 склянок гороху, а килим – за буханець хліба. Одежа чи інші речі – в кого вони були – продавали майже задурно. Хліб у той час коштував 150 карбованців за кілограм. Сушили гречану або просяну полову, товкли її в ступі та пекли коржі. Ступи та ручні жорна влада забирала або нищила. Хто мав корову, тримав її в хаті та жив за рахунок молока. Коли настала весна, варили та їли кропиву. Рятунку не було. Люди пухли і мерли: ті, що були в колгоспі і ті, що в ньому не були. Ще живі - ходили жовті та аж чорні. На пухлих – шкіра тріскалася і з ран бігла рідина, як вода. В ранах заводилися черви, і не було рятунку, поки не приходила смерть. Першими вмирали здорові чоловіки.

Три сімейства в нашому селі їли людей, їх заарештували, і більше про них ніхто нічого не чув. Мертві люди лежали скрізь, де хто вмер. Вже навесні збирати трупи в нашому селі доручали голові кооперації з двома іншими активістами та підводою.

Влада оплачувала хлібом за кожний труп, давала по пляшці горілки кожному на день. Щодня з ранку до вечора вони збирали трупи людей по хатах та попід хатами. Частина трупів вже розкладалася з поїденими мишами вухами й іншими частинами обличчя.

Були випадки, коли забирали ще живих, щоб завтра не заїжджати, бо він у цій хаті вже останній. Трупи складали на підвозу вилами, як дрючки та везли до великої викопаної ями. Яму тримали відкритою по кілька днів поки не була повна.

У селі був випадок, що один чоловік, якого живцем вкинули до ями з трупами, прийшов до свідомості, виліз із ями та доліз до крайньої хати аж у сусідському селі. Господар цієї хати побачив його. У нього доїлась корова, він виніс йому молока і протягом трьох тих днів – самим молоком – врятував чоловіка.

Набравшись трохи сили, цей чоловік ходив десь копати картоплю, що зимувала в землі і так дожив до літа.

«Для охраны социалистического урожая» влада побудувала в полі високі вежі з дерева, поставила на них свою сторожу та обї’зників верхи на конях, що ловили тих, хто рвав зелені колоски. А часом навіть не рвав, а тільки йшов полем, то судили їх або батьків зловлених дітей. Судив виїзний суд з «тисячників», що давав за колоски не лише як п’ять років, по закону від 7. 08. 1932року.

Під час голодомору в нашому селі 1932 – 1933 рр. з 1532 людей вимерло 813.

Свідчення збирала пошукова група 5-а класу

(класний керівник Куліковська І.В.)
Червінська Ганна Федорівна

Народилася 7 серпня 1924 року в селі Лозна Вінницької області Хмільницького району.

Мені було вісім років, коли я на власні очі побачила смерть. А ще жахливіше те, що смерть забрала найдорожче у мене – мою маму. Нас залишилось троє: тато, я і трирічна моя сестричка. Було дуже важко. Тато працював у полі, на мої плечі лягли всі домашні справи та й ще й доглядала сестричку. Майже кожен день у сусідських хатах чулися стогони та ридання. Це люди втрачали своїх близьких, і втрачали не від важкої хвороби, а від голоду. Я на власні очі бачила, як біля воріт сусідів упав чоловік від безсилля. Він не кричав, а тихо лежав, і по його щоках текли сльози. У цей час проїжджала підвода, на яку викидали трупи людей. Цього ж чоловіка, ще живого викинули на підводу, прохромивши його тіло вилами. Ми з сестрою вижили, дякуючи батьку. Він приносив з поля стебла кукурудзи, гнилу картоплю, пирій, лободу і з цього всього варили суп, пекли млинці, а ще ми жили біля ставу, батько наловив риби і засоливши її, переховував в лісі.

Свідчення збирала пошукова група 5-б класу

(класний керівник Тимощук В.І.)
Наумчик Вероніка Валериєвна

Я бабушка Наумчик Вероники Валериевны. Я живой свидетель голодомора. Я житель и уроженка Руженского района Житомирской области села Вильнополе. Моя девичья фамилия Бижюк. Я из многодетной семьи из 13 человек. В 1933 году семеро сыновей уже жили в Бердичеве, а мать и нас 6 дочек жили в селе Вильнополе. Отец умер в 32 года. А в 1933 году начелось вредительство. Было очень тяжело. В поле были построены высокие заборы. Всех, кто рвал колоски или просто проходил полем жестоко судили. Много людей умирали. Их трупы собирали специальные люди, которым за это платили хлебом. Мертвых подбирали вилами, как гной.

Был голод. Власть сделала это специально для того, чтобы весь украинский народ вымер.

Сейчас я прошу Бога, чтобы никогда в мире никто не видел такого голода, какой пережила я и мои родные.



Свідчення збирала пошукова група 6-б класу

(класний керівник Шевельова Н.О.)
Тихонюк Любов Андріївна, 1926 р. н., м.Бердичів, Руська 1, кв.2

За спогадами жінки, її дитинство було нелегким. Жила в той час вона з батьками, сестрами, братом недалеко від залізниці. Були приватні будинки на кілька сімей. Вікна квартири були повернуті на залізницю, сучасних будівель там не було.

Часто сиділа біля вікна, виглядала батька з роботи. Батько Андрій був на роботі, на залізниці – працював ваговиком.

Бачила, що інколи люди, які виходили зі станції, падали і більше ніколи не піднімалися. Через деякий час під’їжджала машина і двоє кремезних людей забирали і кидали тіла на кузов у машину. І там теж були вже мертві люди.

Часто питала матір і батька: „Чому люди падають?”. Батько говорив: „З голоду падають”.

Мати часто приходила з базару ні з чим, бо грошей не було. А нас було багато: найстарша сестра Женя 1914 року, брат Степан – 1917 року, сестра Ніна – 1921 року, Надія – 1923 року і я, Люба – 1926 року; батько і мати. На той час Женя працювала у станційному буфеті. Часто мати міняла одяг, речі на картоплю, буряки, зерно кукурудзи. Варила юшку з них, м’яла картоплю з крупою, це ми їли. Лушпайки не викидала, варила знов їх, перетирала, робила затірку. Брат ходив на станцію, підбирав з платформи буряк, що впав. Приносив додому, але так, щоб ніхто не бачив. Бо за це могли забрати. Цукровий буряк запікали, мати сушила його, а потім заливала його кип’ятком з вишнини чи смородини – це такий був чай.

Батько дуже жалів мене і часто, коли сідав їсти, то обов’язково підгодовував мене. Старші сестри і брат теж підгодовували мене.

Добре пам’ятаю такий випадок. Якось мама пішла на базарчик, який був біля заводу „Прогрес”, біля старого кладовища. Купила холодець. Батько прийшов з роботи і сів вечеряти. Я була у батька на колінах, мати напекла з лушпайок млинці. Батько примовляв: „Їж не швидко, бо тут є кісточки, не гризи і не ковтни їх”.

Їв він і не спішив, я теж. І тут я відчула косточку. Витягла з рота ... батько пополотнів, став білим-білим. Всі замовкли. Я побачила дитячий пальчик ще із нігтиком... Всі завмерли... сестри вибігли на вулицю ... мама заплакала.

З того часу я не тільки не їла холодцю, а навіть не дивлюся на нього і не готувала для сім’ї холодного.

Після цього невідомо куди забрали батька. Сестра Женя знала одного з офіцерів НКВС і тому його, батька Андрія, повернули додому. А сусіда- поляка, музиканта, який через хворобу не міг вийти на демонстрацію, забрали і тільки повернули одяг.

Страшний був час. У 1941 році вивезли людей, що жили біля станції аж на Урал. А там знов був холод і голод. Повернулася в Бердичів аж навесні 1944 року. А в 1947 році знов жили впроголодь. Не було хліба, не було грошей.



Свідчення збирала пошукова група 7б класу

(класний керівник Гуд В.І.)
Шаргородська-Ковтун Катерина Василівна, 1924 р. н.

(народилась в селі Стара Германова Одеської області)

Я залишилася без батьків у 6 років. Їх репресували – забрали у 1930 році, бо не хотіли вступати в колгосп. Залишилося два брати 1914 року і 1918 року народження. Забрали з хати все, навіть рядна, не було чим прикритися. Забрали б і дітей, але їх в той час вже заховали сусіди. Йшла зима... Забрали навіть солому, щоб не було чим топити в грубі. Добре, що лоза була на винограді. Так трохи грілися. Сусіди вночі ставили казанок на поріг з вареною картоплею. Або тицяли в руки, щоб ніхто не бачив, окраєць перепічки з лободою, висівками, або кусок мамалиги. А то лягали голодними в хаті. Брат Степан лазив за пташиними яйцями, пекли і їли. Від голоду помирали люди, особливо ті, хто не вступив у колгосп. А іншим у Комуні варили супи, рідкий борщ, давали кусок хліба з висівок. Але давали тільки тим, хто працював. Їли калачики, від них болів живіт, пухли ноги і руки. Малі діти плутали інколи трави їстівні і наїдались німиці – отруювалися і помирали.

Був такий випадок: була Великодня Неділя – Пасха. В такий день нікого не гонять, пригощають. Пішла Катерина в сусіднє село Семенівну. Там була церква і жив батюшка. Попросила хліба, а батюшка відповів: „Сам хліба не їм, а тільки калачі”. І я заплакавши відійшла, потім глянула: служниця винесла відро з помиями до сажу (місце утримання свиней) і вилила його у корито з якого їли свині. Я підлізла до сажу, а в кориті – мокрий хліб, паски, калачі – стала їсти разом з свинями. Потім віджала куски і засунула за пазуху, щоб віднести братам. Брати працювали за кусень хліба чи тарілку борщу, склянку квасолі, за кусок гарбузи.

Хто з сусідів пригодовував, зразу доносили в сільраду. Таких дітей по селах було багато, сімей виселених було теж багато. По сусіднім селам відбирали хліб, худобу, усуспільнювали виноградники, садки, сінокоси, пасовиська.

Свідчення збирала пошукова група 7-а класу

(класний керівник Гнесь Л.І.)
Бондар Ганна Іванівна, 1921 р. н.

Я народилася в с. Андрушівка. Голодомор почався в 32 році зимою. Їздили по хатах виконавці забирали до зернини і все, що було з їжі. Збирали по хатах людей в одну хату і не пускали додому, заставляли розписатись в тому, скільки здаси зерна, а його ж нема. То заставляли гавкати, кукурікати, не давали сісти, тільки стій. А кого визвуть в сільраду, то поб'ють до смерті. В нас була корова. Прийшли вночі. Забрали і повели. Корова заревла. Почули в хаті мама. Побігли, догнали на дорозі. Просять, плачуть: "віддайте". А їй сказали: "вертайсь, бо ще й тебе прив'яжемо косами разом з коровою". От і забрали нашу годувальницю. До весни ще якось дожили. Прийшла весна 33 року. Нема нічого в хаті їсти. За хатою, в садку була закопана ямка дрібної картоплі. Самі від себе сховали на насіння. Ходили ці катюги-активісти з залізними палками по городах і в подвір'ях. Штрикали палками, шукали і знайшли ту ямку з картоплею. Під'їхали підводою і вигрузили всю і забрали. Остались ми без нічого. Тато померли з голоду в 45 році, в мами попухли ноги, як биті валянки, шкіра лопала і текла вода. Старші брати десь поїхали шукати роботи, щоб вижити, а я найменша в сім'ї, ходила в школу. Знесилилась, тай уже не зайду, не встану. В школі давали по черпаку затірки, котрі вже охляли. І ще був брат старший у мене. Ми з ним в дома були. Він вилізе на клуню, зірве китицю і ми шукаємо в цій соломі колосочок із зерниною, якщо пощастить по зернинці з'їсти. Потім став рости всякий бур'ян.



Свідчення збирала пошукова група 10 класу

(класний керівник Яцюк О.К.)
Богдан Олена Марківна, 01.04.1924., проживає по вул. Соборна 22,кв.36.

Мені було 11 років коли був голодомор. У нас була велика сім”я: 3 брата, 2 сестри. Батько був сторожем, крав і приносив нам Їжу. Їли жолуді, шолоху, із шолухи пекли блини, варили лушпайки.

Мама вмирала з голоду, але ми її спасали, шукали їй їжу, вона вижила.

Ходили в ліс, збирали гриби та ягоди, зелень.

Одна знайома завела мене в сім”ю євреїв, у яких я працювала: доїла корову, годувала свині. Мене дуже добре годували і я поправилася.

З голоду ніхто не помер. Всі вижили.


Маєвська Ольга Антонівна, 31.07.1925 р. н.

Я народилася у с. Семенівка, Бердичівського району, Житомирської обл. Наше село невелике (близько 300 дворів). Були церква і початкова школа, в якій я закінчила 3 класи.У 1930 році був створений колгосп. Наша сім”я була в колгоспі. Вона складалася з 8 чоловік: мати, батько, чотири брати, яких розстріляли і дві сестри.

Зима того року була холодна, морози стояли, але врожай вродився добрий. Багато віддавали державі продуктів, а норми часто мінялися, збільшувались за кожним разом. Здача продуктів була примусовою, вимагали здавати понад норму. Чула про „червоні валки”, але у селі їх не було. Ми мали присадибну ділянку. Їх ні у кого не відбирали, але не було чим обробляти ту землю.

Коли почався голод, то чимало голодних приходило з інших сіл. Місцева влада ганяла прибульців, деяких садили у тюрму. Ми чим могли допомагали людям. Але в основному кожен думав про свою сім’ю.

Ми їли гнилу картоплю, лушпайки від картоплі. Люди сильно пухли від голоду, особливо ноги. Майже ніхто не пізнавав один одного, ночами ходили до колгоспу красти колоски, але якщо попадався, то їх саджали або розстрілювали.
Свідчення збирала пошукова група 10 класу

(класний керівник Яцюк О.К.)
Баккалінська Олександра Володимирівна, 1923 р. н.

вул. Богунська, 14а

Проживала в селі Малі Кутищі, Комсомольського району (тепер Калинівський).Мені було 10 років. Вмирало багато людей. Вмерла моя знайома дівчинка, а мати різала її тіло і їла.

З гречаної полови, та меляси (відходи від цукру) пекли коржі.

Свідчення зібрав Баккалінський Андрій, учень 5А класу

міської гуманітарної гімназії № 2
Лисак Любов Іванівна, 1928р., м. Бердичів пр. Перемоги, 4

„Був тяжкий голод, їсти не було що. Сім’я складалася з матері, батька, та 3 дітей. По хатах ходила міліція і забирала рештки їжі. Мати ховала від міліції буряки, а потім запікала їх, щоб нас прокормити. Потім батька забрали на фронт, де його там вбили, а мати працювала ланковою”



Свідчення зібрала Білозор Анастасія, учениця 10-А кл. СЗОШ № 8 м. Бердичева (класний керівник Тонкошкура І.А.)
Резніченко Марія Тимофіївна, 1914р. м. Бердичів пр. Перемоги, 4

„Жили в Попільнянському районі, люди пухли з голоду і помирали від того, що не було що їсти. Ми збирали цвіт акації, гнилі буряки та картоплю, робили млинці з мерзлої картоплі. Люди від голоду вмирали прямо на дорозі, не доходячи додому. В нашій сім’ї було 8 дітей, мати померла від голоду, тому я стала головою сім’ї. Брати, пішовши на війну, звідти не повернулися.”



Свідчення зібрала Огороднійчук Інна, учениця 10-А кл. СЗОШ № 8 (класний керівник Тонкошкура І.А.)
Можарівська Євгенія Тимофіївна, 1925 р.н., м. Бердичів

пр. Перемоги, 4

„Наша сім’я ходила вночі у поле, брали з собою ножиці і обрізали вершки колосків. Неподалік поля стояли вишки де були охоронці і якщо когось ловили, то били батогами і давали 7 років тюрми. В той час люди їли все: котів, собак. Як прийшла пора грибів то ходили в ліс і збирали їх. Вночі всі люди з пшениці робили крупу і муку”

Свідчення зібюрала Огороднійчук Інна, учениця 10-А кл. СЗОШ № 8 (класний керівник Тонкошкура І.А.)
Моргун Ганна Антонівна, 1928 р.н., м. Бердичів

вул.. Тельмана, 76А

У ті часи люди жили дуже бідно. Перевіряючи ходили, паличками шпигали, що знаходили у хаті, все збирали на віз і везли хто-зна куди. Всю худобу, зерно, сіно, пашу також вивозили. Одного дня мій батько зібрав усі харчі в один мішок і замурував у стіну, але ці перевіряючи були дуже жорстокими і винахідливими. Вони взяли розвали стіну, розібрали її, взяли вила і почали перевіряти чи нема чого-небудь у стіні. Врешті решт вони знайшли мішок з зерном та зі всім іншим. Батько не хотів, щоб нашу родину допитували, тому одразу взяв усю вину на себе. Його забрали у в’язницю.

Свідчення зібрала Хуторянський Андрій , учень 8-Б кл. СЗОШ № 8

(класний керівник повійчук О.А. )

Маньківська Олена Олександрівна, 1911 р.н., м. Бердичів вул.. Р. Люксембург, 54

Як розвеснилося, то на полі була гнила картопля, збирали її і пекли такі «мензурі», їли кропиву. Дядина Оліянка дуже була хвора і сказали, щоб дати їй трохи м'яса, але де його взяти, то забили ворону, зварили і їли.

У річці ловили черепахи і так виживали. Потім у Радянському був радгосп, то пішли туди на роботу і було вже легше. Тата додому не допускали, хотіли його вислати. Одного разу прийшла комісія за татом, він заховався на піч до хворої дядини, вони до нього, він у двері і втік. Мама лежала хвора, то з-під неї забрали рядно, хотіли ще подушку забрати та не взяли, тому що сказали вона хвора на чахотку, от так залишилася подушка. В хаті холод, ні палити немає чим, ні покритися. На соломі спали і соломою вкривалися. Сестра, була на різних роботах. Їй за це давали їсти, якщо можна сказати, що то була їда.

Мертвих людей возили на підводах на цвинтар. Ховали без трун, просто закопували. Кожного дня комісія у хаті. Жили дуже важко. Тато привіз у портянках два стакани пшона, та й то прийшла комісія та й забрала.



Свідчення взяв Гурський Богдан, учень 9-А кл СЗОШ № 8

(класний керівник Рижко А.А.)
Гжибовецький Станіслав Броніславович, 1927 р.н., м. Бердичів вул.. К. Цеткін, 36

Сам я з с.Велика Клітинка, Уланівського району, Вінницької області. Я був малим коли почався голод, але я все це помню. Були такі команди котрі займалися продрозвідкою. Приходили в людей забирали все що було. Називалися команди «камензани». Люди спасалися як могли. Шпичками такими шукали, може хто закопав щось. Хто находи, хто не находив. У нас в сім'ї померли -дідусь, бабуся, дідусева сестра і брат, мій брат самий менший. Рік йому було. Від голоду померли. Не було що їсти. Спасалися люди хто як міг. Наприклад робили так: говяжа чи яловича шкура висіла нагорі на бантині, її обсмалювали, різати, мочили і варили такий бульйон чи куліш. От так виживали.

Подвір'я було заросле калачиками і я там пасся на тих калачиках. От так я вижив. Люди йшли на роботу в колгосп буряковий. Це була весна 1933-го року. Садили цей буряк на висадку, то зі всієї округи люди йшли щоб прийняв на роботу, щоб хоть того буряка поїсти.

Сусід був такий Іван Луцьке. У них в сім'ї було чи то дев'ять, чи то одинадцять, точно сказати не можу. Із цієї сім'ї вимерли всі з голоду, осталася одна дівчина Катя, тоді їй було років дванадцять - чотирнадцять було.

Назначалася команда гробокопателів. їздили кіньми, дивилися де хто помер. Кидали на підводу і на кладовище. Там хоронили. Щоб людей їли то цього не помню.

Свідчення взяла Козел Аліна, учениця 8-А кл СЗОШ № 8

(класний керівник Павловська З.А.)
Лещенко Ольга Тодорівна, 1928 р.н., м. Бердичів пр. Перемоги, 4

Було 6 років коли стався голодомор. Вони жили бідно, батько був завжди хворий, а потім його забрали до тюрми. В сім’ї було 3-є дітей. Одного разу Ольга Тодосівна разом зі своєю старшою сестричкою пішли до лісу за дровами. З страшного голоду побачивши гриби, вони їх почали їсти та потравилися. Невдовзі проходив по лісу чоловік. Побачивши їх , він пішов до їхньої матері, яка прийшла і забрала їх на возику. Привізши додому, напоїла настоєм із трав і їм стало краще. У них не було ні крихти хліба ї їхня мати була змушена виміняти увесь одяг на хліб. В них забрали корову. Батько прийшов з тюрми і його одразу забрали на фронт звідки він повернувся калікою.



Свідчення взяла Білозор Анастасія, учениця 10-А кл. СЗОШ № 8 (класний керівник Тонкошкура І.А.)
Асафова Валентина Арсентівна, 1925 р.н., вул.. Володарського, 58/ 19

В нашому селі мешкало приблизно 100 людей. У 1932 у людей забрали всю їжу, з села вивезли все: худобу, зерно, картоплю. А в моїх батьків було 9 дітей, яких потрібно було годувати, а їжі зовсім не було. Їли, що бачили: жолуді, гнилу картоплю, траву, лушпиння з зіпсованих листків рослин, з мітаних залишків борошна робили млинці. Старі та немічні люди, які не могли ходити в ліси, поля, збирати їжу, пухли, вмирали. З 100 людей в селі залишилося приблизно половина населення. А наші батьки не дали померти жодній дитині з нашої сім’ї.



Свідчення взяла Рудніцька Ірина, учениця 8-Б кл. СЗОШ № 8 (класний керівник Повійчук О.А.)
Войтюк Ганна Олексіївна, 1923р., м. Бердичів вул.. Володарського, 71

Проживала я в селі Гардишівка. В моїх батьків було 5 дітей. З настанням 1932р., у всіх забирали їжу, зерно, худобу, картоплю, все, що було схоже на їжу. В хатах розбивали стіни для того, щоб переконатися, що в стінах не захована їжа. Батько наш був колгоспником, тож корову нам залишили. Жили з нею в хаті, бо худобу крали. Нам залишили харчі, город, тож великого голоду ми не знали, голодомору, як такого, на собі відчули



Свідчення зібрав Сокол Андрій, учень 10-А кл. СЗОШ № 8

(класний керівник Тонкошкура І.А.)
Лінійчук Петро Якович, 1925 р., м. Бердичів І пр. Суворова, 18

Малих дітей віддавали в ясла і там їх трохи годували. У селі навколо церкви були посаджені вишні і малі голодні діти вилазили на ті вишні і об’їдали листки. Була сім’я, в якій батько помер, а залишилися мати, донька і малий син. Мати опухла і не змогла доглядати дітей. До них прийшов брат батька провідати, а жінка каже, щоб подивився до дитини в колисці, а дитина від голоду обсмоктала пальчики до кісточок і померла



Свідчення зібрв Рижко Олександр, учень 7-А кл. СЗОШ № 8 (класний керівник Борисова О.К.)

Мельничук Ніна Павлівна, 1925р., м.Бердичів вул.. Р. Люксембург, 8

Їли буряки, хрін, коренці пшениці. Якось прийшов сусід, а мені було 8 років і сказав „Ніно, відкрий двері!”, а я взяла й відкрила. Він схопив мене під бік, а ж тут вибігли сестри і сказали: „Що ти робиш?” – „Я їсти хочу”. Вони мене почати тягнути за ноги, а сусід за руки, руки до сих пір зламані. У сусідів було в сім’ї 13-11 дітей і батьки. Батько вспух, посинів і помер, а сім’я його з’їла. Потім мати з’їла дітей, і почала їсти себе, те, що могла дістати.



Свідчення взяла Мельничук Анастасія, учениця 9-А кл. СЗОШ № 8 (класний керівник Рижко А.А.)
Моркотун Надія Пилипівна, 1929 р.,

м. Бердичів пр. Володарського, 35

Коли був голодомор в нашій сім’ї проживало троє дітей. Люди вдиралися до хати і забирали все, що можна їсти. Одного разу ми сіли вечеряти, на столі було дві гнилі картоплі і скибочка хліба. Через декілька хвилин вдерлися чужаки і почали нишпорити по нашій вбогій хатинці. Забрали ті дві картоплини, які були надкушені іншими дітьми і видерли з моєї руки ту маленьку, чорну як землю скибочку хліба. Потім пішли в погріб і вигрібли все, що можна було.

Свідчення взяв Хуторянський Андрій, учень 8-Б кл. СЗОШ № 8

(класний керівник Повійчук О.А.)

1   2   3   4   5


База данных защищена авторским правом ©bezogr.ru 2016
обратиться к администрации

    Главная страница