Матеріали проведеного опитування учнями закладів освіти м. Бердичева очевидців трагедії голодомору в Україні



страница2/5
Дата22.04.2016
Размер0.83 Mb.
1   2   3   4   5

Записала Ніколайчук Руслана

МУЗИЧУК АННА ПЕТРІВНА, 1918 р.н.,

с. НИКОНІВКА, ВУЛ. САДОВА 2

Коли все уляглося після революції, перші роки piзнi податки були ще трохи під силу, але дедалі накладали їx все більше та більше. Як тільки зібрав з поля збіжжя, зараз біжать попід дворами, щоб везли на станцію податок.

Люди ще працюють, треба готуватись до сівби, а тут-немає часу-зараз давай: держава не жде! Завезли червону та чорну дошки. Тих, що не виконували податку записані на чорну дошку, - судить трійка(суддя, прокурор, писар). Присуджують виконати за 3 дні, а коли не виконає, - розпродають господарство. Вщент! До одягу включно! Люди думали, що може то справді «Держава не жде» та так нагло потребує хліба, але під щодалі більшим тиском переконувалися, що цій нетерплячій державі треба власників зробити пролетарями, щоб не мали нічого i були залежні від держави шматком щоденного хліба.

Ще на початку розкуркулення, а особливо після висилки розкуркулених на північ, багато селян лишило господарство та втікало з села.

I починали шукати скрізь: в коморі, клуні, хаті, на горииці, по хлівах. Ходять по городу й подвір'ю та крутять свердлами там, де зрушена земля. Коли щось знайдуть, зараз судять, як ворога. Тут уже порятунку не було: забирали все - зерно, муку, крупи, картоплю, все, що потрапляло до їхніх рук. Часом громили хату: били вікна, двері, печі, комини. Декого ніяк не можна було назвати куркулем, тоді називали його підкуркульником i так само громили. Лишали людину з сім`єю , з малими дітьми без нічого.

Силою забирали все до колгоспу. В селі - повний розвал. Коні ходять по полях, по селу. До гриви прив'язано дощечки з різними написами. Н-д: «Нема господаря,

нема їжі, нема кому доглядати, нема де ночувати». Або коротше: «Любили як робили». Ще напередодні голоду на селі стало як у пустелі: стодоли, хліви, стайні, комори сільрада вивозила до міста i продавала на паливо. Частину коней влада половила, зігнала до колгоспу i поставила варту. Це вже була «Социалистическая собственность». Кури, вівці порізали й поїли люди або забрала влада. Псів та котів постріляли на хутрозаготівлю або поїли люди. Нового кожуха продавали за 5 склянок гороху,а килим - за буханець хліба. Одежа чи інші - в кого вони були -попродавали майже задурно. Хліб у той час коштував по 150 крб. за кіло. Хто мав корову, тримав в хаті та жив самим молоком. Коли настала весна, варили та їли кропиву. Рятунку не було: люди пухли i мерли:ті, що були в колгоспі й тi, що в ньому не були. Ще живі -ходили жовті та аж чорні.На пухлих - шкіра тріскалася i з ран біглa рідина, як вода; в ранах заводилися черви, i не було рятунку, поки не приходила смерть. Мертві люди лежали скрізь, де хто вмер. Вже навесні збирати трупи в нашому селі доручили нашому голові кооперації з двома іншими активістами та підводою. За вкрадені колоски виїзний суд давав не менше, як 5 років.

Під час голоду 1932-33 років у нашому селі з 1532 людей вимерло 813.

Записала Деркаченко Марина
РАДІОНОВА МАРІЯ УЛЬЯНІВНА

м. БЕРДИЧІВ, вул. Л. УКРАЇНКИ, 14

Моя бабуся, є безпосереднім свідком геноциду в Україні. У 1931 вона була маленькою дівчинкою, проте і досі біль за свою родину і за всю Україну щемить їй серце.

Сім`я, яка складалася із дев`яти чоловік, залишилася без хліба, без жодної надії на завтрашній день… увесь урожай, заради якого цілу весну та літо працювала вся родина у них забрали, і ніхто не міг заподіяти цьому.

«Як же було тяжко дивитися на батька, який тихо плакав біля вікна, розуміючи, що завтра його діти залишаться голодними, що, можливо, завтра він побачить їх востаннє…»- згадує вона.

«Нас, українців, винищували так, як зараз ми винищуємо шкідників, тільки вони помирають раптово, від отрути, а ми ж не мали навіть тієї отрути, ми змушені були дивитися на те, як помирають найрідніші нам люди, ми просто в тяжких муках чекали своєї черги,

Сусіди, сім`я яких жила неподалік , завжди мали хліб , адже чоловік сам був із тих, хто допомагав відбирати владі останні харчі у селян, але хлібом вони не ділилися ні з ким… навіть із старою матір`ю цього чоловіка. Інші люди їли гнилу картоплю, але ділилися останнім шматком з тими , хто цього потребував.

Таким було наше життя , і , на мою думку , зараз скаржитись нам немає на що, адже ми впевнені у тому , що завтра наші діти будуть ситі і здорові.

Голодомор був великим випробуванням для нашого народу, але ми витримали, не зламались, не стали на коліна перед ворогом, і це допомогло українцям усвідомити те, що яку б країну ми не підтримували, ми назавжди залишимось єдиним народом, і багато чисельні події з нашої історії нам ще раз показують те, що у біді ми залишаємося одні, і лише ми самі можем допомогти собі .

Голодомор став для нас великим уроком і ми повинні зробити все , щоб виправити нашу помилку, і щоб це лихо ніколи не повторилося у майбутньому , щоб наші діти і онуки ніколи не зазнали того горя, що ми пережили у тридцятих роках минулого століття.»



Записала Інна Кондратюк
ПАЛКІНА НІНА,

м. БЕРДИЧІВ, вул.. МИРУ, 9, кв. 8.

Нас у родині було троє дітей. Мені мати розказувала, що молотарка в сусідів була, то вони її у садку в себе закопали та так , що ті «комнезами» й не знайшли.

Найстрашніше згадую, що двоюрідна сестра Дунька ходила, просила хоч кусень хліба, та так бідна й впала мертва, опухла вона вже давно була. Тоді за малих дітей не дуже переживали , було лежить те дитя на печі , до нього тільки подивляться: «Дихає, то хай собі й дихає.» Тоді старших спасали , а двоюрідна сестра жива осталась , а як, я й до цього часу не знаю.

А як спасалися? Як могли… У нас же все позабирали… Моя баба сховала була за піччю трошки квасолі та картоплин пару, та й те прийшли і видерли… А їсти ж хочеться… Всі опухлі, то ми дерли листя з липи і мати пекла з нього млинці, «липники». А хто старший, то ловили горобців, ворон, Отак знімали двері з хліва, кілком підперли, і до мотузка його прив`язували, а під низ соломи потертої кидали, ніби приманка. Самі ж чатуємо, поки хто залетить, а потім «смик» - і вже щось прибило.

Я знаю, що в колгоспах лежали цілі кагати картоплі, вона там гнила, а нікому не давали, то ми крали її, а вдома перетирали, проціджували, ту воду зливали, та й крохмаль так робили, а потім з нього кисіль мати варила.

Таке - то було…

Записав Кравчук Олександр
ТИМОЩУК ЛІДІЯ МИКОЛАЇВНА, 1918 р.н.

м. БЕРДИЧІВ, ВУЛ. ЛЕНІНА 53, КВ. 106

Про ситуацію в самому мicтi Бердичеві-говорить Лідія Миколаївна.В багатьох містах i селах становище було просто жахливе, мені просто пощастило, в моєму місті було набагато легше вижити, ніж в селах, які знаходились поруч. 3 розповіді батьків знаю, що їжу ховали в стінах, їх робили подвійними i туди засипали зерно, вночі варили якусь кашу, а на ранок все прибирали, щоб ніхто не знайшов i крихти. Процес збирання майна проходив так: забирали майже все (худобу, хліб, зерно) — все, що знаходили. Руйнували сараї, перекопували землю навіть у маленьких дітей з-під сорочки забирали останній шматок їжі. Навіть роздроблювали піч, щоб хоч щось там знайти. Ще не було такого голоду, то купляли весь час, мати ходила до міста купувати хліб. А ще корова в нас була. Молока продасть — купить хліба якогось, то ми за ним лиш жили. Весною дуже нам було трудно, я ходила, i старші від мене дівчата, на буряки в колгосп. Колгосп вивозив нам обід. От ще пригадаю таке :

Райони тоді поділяли на 4 групи: 1-а група — райони, в яких спостерігалась масова смертність від недоїдання, 2-а група - міста і села, де продовольчі труднощі охопили більшу частину жителів, 3-я група — група, де менша частина жителів була охоплена голодом i 4-а група - з охопленням продовольчими труднощами незначної кількості жителів населених пунктів. Бердичівський район відносився до 2-ї групи.



Записав Лисенко Артем
ХАРИТОНЧИК ОЛЕКСАНДРА, 1917 р.н. , с. СОЛОТВИН

До колективізації люди жили заможно, особливо ті, хто працював у поті чола. В 1924 р. селяни були наділені „ленінськими десятинами". Несподівано в 30-му році на село при­йшла колективізація. Агітували кожного дня, говорили про райське життя в колгоспі. Пові­ривши, селяни здали тягло і реманент, хоч їм цього і не хотілося. Виявилось, що більшовики виконували свою програму знищити працьовитий народ. Було організовано комісії з 80-ти чоловік. Ці комісії забирали в людей одежу, хліб і все інше їстівне. В нас забрали і жорна. Знаряддям членів комісії були металеві шпички. Ними довбали землю, вишукували, може хтось сховав торбочку з сушеною чи квасолею. На підводи вантажили все: вузлик з крупою, дитячу рядюжку з колиски. Населення біднішало а кожним днем. Наближався голод. їсти не було що. Комісії не звертали уваги ні на виснажених дітей, ні на заплаканих жінок. Зимою в нас забрали останню корову. Кожен день у селі розплітали жінок, бо в косах могли бути заховані гроші, щоб хтось не купив хліба дітям. Хліб, що продавався на базарі, випікали з насіння буряків і бур'янів. У Бердичеві на базарі продавався холодець з людських кінцівок. Літо було дощове, бур'яни виросли вище солом'яних стріх. Вимирали цілі сім'ї. Був випадок людоїдства .Жінка, яку звали Антоніна, з'їла свою дитину, а голівку сховала в грубу .Люди виткали з лободи бур'яники, їли калачики, що росли під тином, кінський щавель. Люди пухли від голоду і вмирали на дорозі, в подвір'ях, в хатах. Трупи лежали незахоронені по декілька днів. 3 усіх кін­ців села, з хуторів на візках підвозили трупи, в яму клали без труни по 4-5 трупів. Багато хат було розібрано для спорудження будівель в колгоспі , а людей викидали на вулицю. Якою була радість, коли тато приніс додому жменю жому в кишені …



Записала Климчук Ірина
ЖУРАКІВСЬКИЙ ГЕННАДІЙ МАРТИНОВИЧ, 1931 р.н.

м. БЕРДИЧІВІ, вул. АШЕРБЕКОВА, 96

Куди подівся хліб - не знаю, може повивозили за кордон. Влада конфісковувала, вивозила з сіл, завантажували хліб у вагони й кудись вивозили. Обшукували хати, все забирали до крихти. Всі городи, погреби вигрібали й забирали. "Куркулів" висилали до Сибіру ще до голодомору, під час колективізації. Приходили комуністи до ''куркуля", забирали все. Діти плачуть, а їх ще й батогом б'ють.

Страшно згадувати те, що було. Був такий жах, що кожен день закарбувався в пам'яті, згадуються й день і ніч. Зять розповідав, що не міг дивитися, як він скидає мертвих в одну могилу, тому відвертався. Люди скрізь лежали як мухи побиті. Сморід був неймовірний. Багато сусідів і знайомих на нашій вулиці померли. Не знаю, як я пережив й залишився живий. А у 1933 році виживали як могли. Збирали траву, лободу, лопухи, гнилу картоплю й пекли млинці, варили юшку з гнилої квасолі чи кропиви. Бувало, наріжемо лопухів, покидаємо в юшку й дивимося. Збирали глей з дерев і їли, мололи зерно на жорнах і варили кашу. їли горобців, голубів, котів, дохлих та живих собак. Коли ще була худоба, то її спочатку поїли, потім поїли домашніх тварин. Деякі їли навіть своїх дітей, але я ніколи б свою дитину не з`їв. Одна наша сусідка прийшла додому, а її чоловік від сильного голоду з'їв їхню доньку -немовля. Ця жінка з'їхала з глузду.



Записала Івасюк Аліна
БЕЗСМЕРТНА КАТЕРИНА МАКСИМІВНА, 1918 р.н.,

с. НИКОНІВКА, вул. ЛЕНІНА, 33

Старі люди ще терпіли, а діти не могли, бігали скрізь, просили дати їм хоч що-небудь. Старі віддавали все малим. Взуття не було, ноги у всіх були страшні, подряпані. Діти рвали акацію, каштани товкли. У місті було легше пережити голод, ніж у селі, бо можна було знайти якісь підробітки. Карток не було, люди збирали все, що у них було і обмінювали на хліб чи квасолю. З села приходили до міста просити. Одна жінка прийшла, благала мене дата щось поїсти. Як я могла їй не дати? Що у мене було, тим і поділилася з нею. В той час всі ділились з іншими, так і виживали.

Тоді за вкрадену жменю зерна давали 5 років тюрми. На поля не дозволяли ходити, хоч горобці клювали зерно, але людям не давали. Я 29 років працювала в "Заготзерно". Одного разу вертаюсь додому, відкриваю торбу, а у мене жменя зерна! Якби хтось побачив, то сіла б у тюрму, а у мене діти малі. Донька була зовсім слабка, синя. Коли я спекла калачик з хліба, то вона ожила, забігала по хаті.

З 1934 по 1936 рр. вже давали по 1 кг. хліба на робочого і по 0,5 кг на утриманця. Але той хліб був не такий як зараз, це були просо й м'якина.

Записала Безсмертна Євгенія
ЗАГОРУЙКО ТЕТЯНА МИХАЙЛІВНА, 1923 р.н.,

с. НИКОНІВКА, ВУЛ. САДОВА, 14

1933 рік був урожайним, хліба вродило, як і в інших роках, багато. Але все зерно вивезли до хлібозаготівлі, не лишаючи селянам навіть посівного зерна. Паспортів не було і люди були вимушені залишатися у селі.

Жили сім'ї «куркулів», одноосібників, яких потім вивезли до Сибіру, їхні діти залишилися і довгий час ховалися по лісах. Далі вони оселилися у нашому селі. Це були дуже хороші хазяї, розумні і працелюбні люди, з якими завжди можна було порадитися. Все село мало їхню хату за взірець: невелика, але дуже чиста ,прибрана, з гарним подвір'ям, вона була помітною. Це -Жук Платон Семенович і Жук Ганна Германівна, які обробляли 60 соток городу і з нього збирали стільки, що могли годувати двох дорослих дітей, які жили у Києві.



Під час голоду вимирали люди. Помер батько, Михайло Пилипович. Мати, Феодосія Петрівна, вижила, але була опухла. Вона їла коріння, листя. У селі був будинок для дітей, розташований у панському домі. Туди зібрали дітей з усього села і там годували. Мабуть тільки завдяки цьому будинку я змогла вижити. Моя мати приходила і просила хліба, я ще маленька, виносила їй і це врятувало матір від голоду.

Записала Данилюк Катерина
ТЕРЕЩУК ВАЛЕНТИНА СМЕНІВНА 1924 р.н.,

м. БЕРДИЧІВ, вул.. ШЕВЧЕНКА, 25а

Розпочалося розкуркулення. Розкуркулили ряд односельчан, По селу ходили "активісти". Без кінця вони забирали хліб, обкладали людей новими й новими податками. Одного разу зайшли до моєї хрещеної матері, шукали золото. Золота не знайшли, а знайшли тільки цілий ворох старих паперових грошей - "катеринок" й трохи срібних монет. Срібло забрали, а "катеринки" залишили. Якось я йду зі школи (за 4 км) , дивлюсь – ведуть з двору нашу корову. Горе!...

Після школи я пішла вчитися до Києва на робітфак. Якраз тоді почався голодомор. У селі померло багато людей. Мої брати вижили з хрещеною матір'ю, їли квасолю, їли все, що можна. Дід Юрій, батько матері, мав нагороди за війну, хрести. Все це здали в "Торгсин", щоб купити харчі.
Записала Кулик Анастасія

11 жовтня 2007року

УКРАЇНЕЦЬ АНТОНІНА ПЕТРІВНА, 1924 р.н.,

с. НИКОНІВКА, вул. САДОВА, 14

Навесні 1934 р. опухла мати вирвала декілька пророслих корінців, ботвиння з буряків і з моркви на городі у голови колгоспу, щоб з'їсти. Помітивши це, власник городу - молодий тридцятип’ятирічний чоловік, здоровий, пещений, завжди чисто і гарно одягнений у костюм, при краватці - забрав у неї зірвану городину: жалюгідний пучечок бурякових і морквяних корінців і ним відшмагав матір по обличчю, викинув його, щоб вона не їла.

Тоді у начальства було все. А моя мати, 33-річна жінка, повинна була разом з іншими селянами голодувати. Мене вразила зневага партійного діяча до людського горя, страждання.

Якщо ці спогади допоможуть тому, щоб не повторилося лихо, то бажаю, щоб вони були опубліковані.

Записав Шевчук Сергій


АЛІМОВА АННА МАКСИМІВНА, 1928 р.н.

с. БИСТРИК, вул. ШЕВЧЕНКА

Ой, та що ми не варили!... І лободу, і кору з дерев.. .Хотіли піти на поле і колосків назбирати, та де там! Там всюди ланові були призначені, щоб наглядати, аби ніхто не крав, а як кого ловили, то мало на місці не вбивали...

Тим, хто в колгоспі працював, то їм легше було, їм там якусь похльобку варили і маленьку скибку хліба давали. А діти всіх комнезамів, то в такі спеціальні ясла при колгоспах ходили, там їх якось підгодовували, бо ж живі остались... А в нас багато мору... На цвинтарі такий рів величезний вирили і туди їх всіх скидали, сільрада призначила їздового з підводою і він їздив по селу і збирав трупів, а було таке, що й живих, ще при пам'яті, теж клали... Вони просили, щоб їх залишили, а той: « Я за тобою другий раз їхати не буду». Отак там, біля того рову недавно капличку збудували і тепер кожною року в поминальну суботу там службу правлять.



Записав Алімов Дмитро
БІЛОУС НАДІЯ ОМЕЛЬЯНІВНА,1929 р.н.,

с. НИКОНІВКА, вул. СВЕРДЛОВА, 12

"Я народилася 1929 р. в селянській сім'ї. Батько – Білоус Омельян Юр'євич народився приблизно всередині 80-х рр. XIX ст., мати Білоус (Артеменко) Парасковія Онуфріївна, бл. 1888 р. н. Вона померла у 20-х роках. Нас було п'ятеро дітей: Пантелеймон, Юхим, Дмитро, я, Демид. Мене охрестили як Сенклетію, але в радянські часи такі імена "не годилися" і я потім отримала паспорт з іменем Надія. По смерті матері нас доглядала її сестра, наша хрещена мати Василиса Артеменко. Вона була інвалідом (кульгала через погано зроблену операцію), але гарно шила і непогано заробляла. Держала також корову.

Село нараховувало приблизно 300 дворів, воно було огорожене тином, поруч люди пасли казенний скот .



Записала Степанюк Катерина

Спогади свідків Голодомору 1946-1947 років

Камінський Анатолій Михайлович

Камінський Анатолій Михайлович, народився 17 грудня 1931 року в селі Озадівка Янушпільського району (зараз Бердичівського). На даний момент проживає в м. Бердичеві по пров. Серафімовича, 1а. У далекі 30-ті роки минулого століття Анатолій Михайлович проживав разом з матір’ю і меншим братиком в бабусі, бо власного житла не мав. Так як його батько був репресованим, то влада в 1933 році житло відібрала.

Анатолій Михайлович навчався в школі, закінчив чотири класи. Через те, що він був син репресованого йому не дозволяли нікуди поступати. Анатолій почав працювати з 16 років. Хоча був підлітком, а працював як дорослий. На роботу а в інші села їздив биками. В ті часи працювали на трудодні. За невироблені трудодні судили. За роботу не платили нічого, лише за один рік давали 30г. якогось зерна.

Зі слів дідуся їсти не було чого. Дуже боляче і зі сльозами на очах згадує про це Анатолій Михайлович. В 1943-х р. німці в землю закопували картоплю, а вони в 1946 роках її розкопували і з гнилої картоплі видавлювали крохмаль і варили баланду (вода і крохмаль). Їли лободу і гичку, а також рвали зелені колоски з пшениці і їли.

В хазяйстві була корова і кури, але все молоко і яйця, а згодом і м’ясо, здавали даремно – це був податок державі, обов’язковий закон для кожного громадянина. Собі не залишалося ні граминочки. Люди, які не мали дітей ще й платили державі податок за бездітність.

Весь одяг був полотняний, з коноплі. Влітку і аж до морозів ходили босі, а взимку взували чуні, валянки і постули (плели з липової кори). Взимку сім'я жила разом з коровою в одній хаті. Спали на солом’яних ліжках, вкритися не було чим; ложки були дерев’яними.

Хати мастили коров’ячими кізяками і глиною.

Ще пригадує дідусь, що людей дуже виїдали воші.



Свідчення зібрала Ратушна О. В.

Камінська Марія Василівна

Камінська Марія Василівна, народилася 5 лютого 1936 року в селі Гардишівка колишнього Янушпільського району (зараз Бердичівського). Зараз Марія Василівна проживає в м. Бердичеві по пров. Серафімовича, 1а.

Марія Василівна проживала з матір’ю та чотирма братами без батька. Її батька було репресовано за віру в Бога і він знаходився у місцях позбавлення волі аж до 1949 року.

Марії в роки Голодомору було лише десять років. Вже з 12 років Марія Василівна працювала на торфорозробці, різала торф. Вона також ходила до школи. Взути не було чого, а до школи йти 2 км. Влітку було тепліше, то вони постійно ходили босі, а взимку було важче, бо на всю сім'ю (шість чоловік) припадали одні валяночки. Бабуся пригадує як вони, діти, крали один в одного валянки, щоб піти до школи.

Марія Василівна мала четверо братиків і була найменшою. Пригадує як найстарший брат приніс одного разу їй спідничку (десь взяв), а вона плаче і каже: „Ти б краще мені щось їсти приніс”. Марії Василівні важко було все пригадувати, боляче було за себе, за рідних, і вона постійно плакала. Бо їсти також не було чого. Збирали гнилу картоплю на городах і варили „затєруху” (крохмаль і вода). Як були жнива, рвали зелені вишеньки, начиняли їх пшеничкою і так харчувалися.

Вдома була корова, але молоко здавали. Зрідка, бувало, щось не здадуть, то трішки нап’ються молочка. Інколи пили овече молоко, а шкуру і м’ясо теж здавали в колгосп. В хаті не було чим палити, то збирали коров’ячі кизяки, висушували їх і палили, а також палили соломою і сухим картоплинням.



Свідчення зібрала Ратушна Олена Володимирівна
Пасічник Олена Григорівна

Післявоєнні 1946-1947 рр. були важкими для всієї країни: розруха, відсутність насіння для посівів, неповернення мільйонів чоловіків з війни. Та ще й неврожай. Звичайно, було важко кожній родині, а особливо багатодітним.

Моя бабуся, Пасічник Олена Григорівна, яка народилася 22 лютого 1929 року в с. Позирки Житомирської області, пережила ті страшні повоєнні голодні роки.

Вона часто розповідала мені про пережите.

На той час їй було всього 17 років. Мусила рано встати, йти до роботи: потрібно було відбудовувати та піднімати господарство. Навкруги руїни, безхліб’я.

Весна... Переможна весна, а в хатах сум, горе. Не повернулися чоловіки, брати, сини з війни. Майже відсутні чоловіки в колгоспі. А ті, хто повернувся, були поранені, або інваліди. Нема кому працювати, відновлювати життя.

Весна буяє, треба сіяти, а насіння немає. Ледве засіяли, засадили землю.

Влітку перебивалися чим могли: збирали травицю, варили начебто суп. Та лихо приходить не одне, тягне за собою ще біду. Сталася велика засуха, а отже, і неврожай. Восени та взимку не було чого їсти. Варили всіляке гнилля, лушпиння. Весною та влітку 1947 року я назбирувала калачиків, що росли під тином, готувала таку-сяку страву, щоб хоч чимось підтримати себе і тих, хто був поруч. Вона говорить: „Пам’ятаю, як у садку збирала яблука, а вони маленькі, зморщені, гнилі, дощу ж не було зовсім. Але ті яблука і були найсолодшим даром Божим. Рятували ще лобода, кропива. З них можна було навіть напекти млинці. Було страшно, бо від недостачі їжі пухли ноги. Багато з односельців не дочекалися нового врожаю.”

Багато пережила за своє життя бабуся. Сьогодні їй виповнилось 79 років. Вона живе, помаленьку веде своє господарство в с. Сингаївка.

Згадуючи свою юність, вона вчить мене цінувати кожну хвилину життя. І бідкається лише про те, що не дожили до сьогодення її брат і сестри. Дівчата померли від голоду, а брат загинув на війні.

Ось що я записала зі спогадів моєї бабусі про ті страшні роки.

Свідчення записала Нечесана Валентина
Сидухіна (Лапінської) Марія Михайлівна

Марія Михайлівна народилася 25 серпня 1938 року в смт. Іванопіль, Іванопільського району Вінницької області, в сім’ї Лапінських Михайла та Броніслави. Вона була третьою дитиною, в сім’ї з шести дітей: Ядвіги, Антона, Марії, Людмили, Івана, Едуарда.

В 1946 році Марії виповнилось вісім років, і ось її спогади про голодомор
1946-1947 років. Їсти не було що, бо в 1946 році не було врожаю. Восени і зимою їли картоплю, навіть гнилу і лушпайки. Із гнилої картоплі випікала млинці.

Щоб прогодувати сім'ю, старша сестра Ядвіга ходила, збирала картоплю на полях сусідніх сіл.

Батько працював на зернотоку, але додому не міг принести навіть зернинки. Перевіряли сумки кишені, і якщо знаходили його, могли засудити. Він цього боявся, бо без нього сім'я могла вимерти з голоду.

Мати працювала в колгоспі робітницею. Вона працювала в полі, і від недостатку їжі і важкої роботи в неї пухли ноги. Мати також не мала взяти щось з їжі, щоб нагодувати сім'ю.

Батьки відмовлялись від їжі, щоб якось прогодувати дітей. Але діти все-таки одно хотіли їсти, бо їжі постійно не вистачало.

На весні не було картоплі, і доводилось їсти лободу і інші рослини, з яких варили борщі, пекли млинці.

Навесні діти страшенно опухали від голоду, але все-таки всі вижили, і дочекались нового врожаю, коли вже хоч трохи було що їсти. Але не всім так пощастило, багато сімей втратили своїх близьких.

Ці спогади розповіла моя бабуся. Тепер їй шістдесят дев’ять років, вона має одну дочку і четверо синів, і семеро внуків.


1   2   3   4   5


База данных защищена авторским правом ©bezogr.ru 2016
обратиться к администрации

    Главная страница