Матеріали проведеного опитування учнями закладів освіти м. Бердичева очевидців трагедії голодомору в Україні



страница1/5
Дата22.04.2016
Размер0.83 Mb.
  1   2   3   4   5


Матеріали проведеного опитування

учнями закладів освіти м. Бердичева

очевидців трагедії голодомору в Україні

1933-1932 років та 1946-1947 років

Неймовірно важко пригадувати зустрічі з людьми, які пережили страхіття 1933 року. Солоні і гіркі сльози тихо котилися по щоках на втомлені руки... На душі жах, неспокій... А серце – просте людське серце – мліло від болю... І тільки вуста хотіли усе розказати...


Олійник Лідія Прокопівна, 01.01.1926 р.н.

- Чи пам’ятяєте Ви , що був голод у 1932 – 1933 рр , або у 1946-1947 рр?

- «Я пам’ятаю і 32-33, і 46-47 роки голодомору. Була малою і пам’ятаю все. Жили тоді ми в с. Журбинці, Бердичівського р-ну. Сім’я дуже бідувала. В 31 році померла мама і залишилася сестричка, якій було 3 неділі. В сім'ї було 5 дітей.

- Де переховували худобу , щоб не забирали в колгосп?

- Батько був інвалідом громадянської війни. Це і допомогло, щоб не забрали корову-корміліцу, яка в них була. Заготовляли для корови макуху, але самі її й їли.

- Які на вашу думку могли бути причини голоду?

- Я точно не помню, але думаю, що голод був через управлєніє , неврожай.

- Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

- Помагали сусіди, які жили по дві сторони і були родичами, тому всі вижили, бо жили дружно.

- Чи хотіли люди добровільно йти в колгосп?

- Я сама і всі рідні, і родичі ходили працювати в колгосп, тому, що там годували: давали суп, хоч який-небудь в жалізних мисках.

- Що споживали в їжу?

- Поля охоронялись. Ми збирали колосочки, але їх всі забирали. Люди в 33 році вмирали цілими сім’ями, бо дуже голодували. В нашому селі люди вмирали не так, як у других, ділилися всім. Ми збирали лободу, коров’ячий щавель.

46-47 роки були тяжкими. Переїхали в м. Бердичів. Пішла вчитися в педучилище, а в 46 році вийшла заміж. Чоловік був військовий, демобілізувався і пішов робити на шкір завод. З рідних в тяжкі такі часи не помер ніхто, всі вижили.

- Чи була у вас церква?

- Ходила , як була малою, в церкву, хоч і нерозрішали , було інтєрєсно. У 38 році

церкву спалили і не знали хто .

- Ким ви працювали?

- Тридцять років працювала в ЗОШ № 1 вчителем, а останні роки – заступником директора.

- Дозвольте зробити з вас фото?

- Дівчата я сьогодні без зачіски, другим разом.

- Чи знаєте ви , що таке Торгсін ?

- Це, як наш ломбард, де люди міняли речі на їжу.
Войцехівський Мар’ян Пилипович

- Чи пам"ятяєте Ви , що був голод у 1932 – 1933 рр., або у 1946-1947 рр.?

- Я народився в с. Дмитрівна. Мені тоді було 6 років. Пам’ятаю і 32-33, 1 46-47 роки, але трохи погано.

- Які на вашу думку могли бути причини голоду ?

- Причинами голоду була засуха, кулаки, правління.

- Якщо забрали їжу , о хто це робив ?

- Голова сільради разом з секретарем ходили і збирали податки.

- Чи були винагороди за донесення ?

- Люди доносили один про одного.

- Чим харчувалися?

- Їли тоді варену з кукурудзи мамалигу. Були дуже худі. В 33 році померли мої дід і баба. Люди тоді вмирали від голоду, від хвороб.

- Чи хотіли люди добровільно йти в колгосп ?

- В колгоспі робили всі. Там годували.

- Чи забирали їжу ?

- Батько робив в м. Бердичеві на шкірзаводі. Городу було 15 соток з деревами, не було що збирати, бо була засуха, неврожай. А в кого було гектар. Це в тих, хто робив в колгоспі забирали все, а як не віддавали, то обшукували. В магазинах продавали хліб, який називався тоді банда. Люди рано вставали і займали чергу, щоб його купить.

- Чи люди один одному у виживанні від голоду , чи ділилися продуктами?

- Люди мінялися чим могли між собою. Я з батьком ходив в с. Журбинці міняв

сіль і ще що було на харчі. Було дуже тяжко.

- Чи знаєте ви , що таке Торгсін ?

- Торгсін – це як наш ломбард. Люди міняли там золото, сережки, брилі анти

(шуткує), речі на хліб, продукти.
Записали: Тетяна Леонідівна Тарахтелюк,

Наталя Михайлівна Авраменко
Гуменна Лізавета Івтухівна, 19 вересня 1922 р.н. у

с. Пазурці, Вінницької області.

Світ мав би розколотись, сонце мало б перестати світити, земля перевернутись від того, що це було на Землі. Не було тоді ні війни, ні посухи, ні потопу. А був тільки голод 1932 – 1933 років. І ніхто не знав скільки невинного люду лягло в могилу – старих, молодих, дітей.

Мені було десять років. Цей жах і всі ці страждання 32-33 років мені довелось пережити в десятирічному віці. Не дай, Боже, пережити і зазнати такої біди нікому на всій Землі, нехай таке страхіття не присниться і в страшному сні.

У нас була звичайна українська сім’я. Жила я з батьками та двома молодшими сестрами. Мали свою невеличку хатинку, город, маленький садочок. Мати часто хворіла, але завдяки важкій праці батька, сім’я мала, що їсти. Жили у мирі і злагоді. Працювали у полі, на своєму городі, мали корову.

А потім прийшла найстрашніша пора у моєму житті. Це була весна 1932 року. Люди, які були при владі на селі, почали забирати вівці, коні, корови. Дорослі кричали, плакали, а діти перелякано на все це дивились.

А потім наступила голодна весна 1933 року. Немає нічого страшнішого, Як голодна смерть. Ми їли лободу, листя з дерев, різну траву. Мати сушила гнилу картоплю потім її перетирала і з цього варила похльобку. Моїм батькам вдалося якось приховати корову, яка врятувала потім нас від голодної смерті. Корова давала дві літри молока, і це молоко розділялося на п’ятеро членів сім’ї. Півлітра молока відливалося зразу ж батькові, так як він працював, півлітра – матері, бо вона годувала маленьку мою сестричку (їм не було ще ц року), а решта – нам трьом на цілий день.

Я добре запам’ятала, як одного разу до нас у двір зайшли чоловіки якоїсь спеціальної бригади, напевно, представники місцевої влади і стали вимагати у батьків, негайно відвезти на колгоспний тік зерно. Батько сказав, що зерна ніякого сімя давно не має. Тоді чоловіки почали шукати всюди: перевернувши все догори дном, під припічком вони знайшли у маленьких баночках трішечки різних круп, які мати держала для маленької моєї сестрички. Там не було, що забирати, тоді вони висипали це все у дворі на одну купу і затоптали ногами.

Я на свої очі бачила, як від голоду уже пухнув мій дядько Іван, мамин рідний брат. Вони жили недалечко від нас. У них була велика сім’я. Троє дітей уже померли від голоду. Прийшла черга дядькові. Він лежав на долівці. Коли ми зайшли до хати з мамою, то дядько уже не говорив, а лише мило дивився на нас і пальцем показував на рот. Мама побігла додому, відлили зі своєї порції молока, принесла і напоїла дядька. Так вона робила три дні, а на четвертий день дядько піднявся, але у мами уже почали пухнути ноги. Та все-таки їм вдалося вижити. У селі були такі хати, що із сім’ї не вдалося вижити нікому.

Я все це пам’ятаю і досі. Жодна хвилиночка тих жахливих років не стерлася у моїй пам’яті.


Лисак Любов Іванівна, 1928 р.н.

„Був тяжкий голод, їсти не було що. Сім’я складалася з матері, батька, та 3 дітей. По хатах ходила міліція і забирала рештки їжі. Мати ховала від міліції буряки, а потім запікала їх, щоб нас прокормити. Потім батька забрали на фронт, де його там вбили, а мати працювала ланковою”


Резніченко Марія Тимофіївна, 1914 р.н.

„Жили в Попільнянському районі, люди пухли з голоду і помирали від того, що не було що їсти. Ми збирали цвіт акації, гнилі буряки та картоплю, робили млинці з мерзлої картоплі. Люди від голоду вмирали прямо на дорозі, не доходячи додому. В нашій сім’ї було 8 дітей, мати померла від голоду, тому я стала головою сім’ї. Брати, пішовши на війну, звідти не повернулися.”


Можарівська Євгенія Тимофіївна, 1925 р.н.

„Наша сім’я ходила вночі у поле, брали з собою ножиці і обрізали вершки колосків. Неподалік поля стояли вишки де були охоронці і якщо когось ловили, то били батогами і давали 7 років тюрми. В той час люди їли все: котів, собак. Як прийшла пора грибів то ходили в ліс і збирали їх. Вночі всі люди з пшениці робили крупу і муку”


Моргун Ганна Антонівна, 1928 р.н.

У ті часи люди жили дуже бідно. Перевіряючи ходили, паличками шпигали, що знаходили у хаті, все збирали на віз і везли хто-зна куди. Всю худобу, зерно, сіно, пашу також вивозили. Одного дня мій батько зібрав усі харчі в один мішок і замурував у стіну, але ці перевіряючи були дуже жорстокими і винахідливими. Вони взяли розвали стіну, розібрали її, взяли вила і почали перевіряти чи нема чого-небудь у стіні. Врешті решт вони знайшли мішок з зерном та зі всім іншим. Батько не хотів, щоб нашу родину допитували, тому одразу взяв усю вину на себе. Його забрали у в’язницю.


Маньківська Олена Олександрівна, 1911 р.н.

Як розвеснилося, то на полі була гнила картопля, збирали її і пекли такі «мензурі», їли кропиву. Дядина Оліянка дуже була хвора і сказали, щоб дати їй трохи м'яса, але де його взяти, то забили ворону, зварили і їли.

У річці ловили черепахи і так виживали. Потім у Радянському був радгосп, то пішли туди на роботу і було вже легше. Тата додому не допускали, хотіли його вислати. Одного разу прийшла комісія за татом, він заховався на піч до хворої дядини, вони до нього, він у двері і втік. Мама лежала хвора, то з-під неї забрали рядно, хотіли ще подушку забрати та не взяли, тому що сказали вона хвора на чахотку, от так залишилася подушка. В хаті холод, ні палити немає чим, ні покритися. На соломі спали і соломою вкривалися. Сестра, була на різних роботах. Їй за це давали їсти, якщо можна сказати, що то була їда.

Мертвих людей возили на підводах на цвинтар. Ховали без трун, просто закопували. Кожного дня комісія у хаті. Жили дуже важко. Тато привіз у портянках два стакани пшона, та й то прийшла комісія та й забрала.


Гжибовецький Станіслав Броніславович, 1927 р.н.

Сам я з с.Велика Клітинка, Уланівського району, Вінницької області. Я був малим коли почався голод, але я все це помню. Були такі команди котрі займалися продрозвідкою. Приходили в людей забирали все що було. Називалися команди «камензани». Люди спасалися як могли. Шпичками такими шукали, може хто закопав щось. Хто находи, хто не находив. У нас в сім'ї померли -дідусь, бабуся, дідусева сестра і брат, мій брат самий менший. Рік йому було. Від голоду померли. Не було що їсти. Спасалися люди хто як міг. Наприклад робили так: говяжа чи яловича шкура висіла нагорі на бантині, її обсмалювали, різати, мочили і варили такий бульйон чи куліш. От так виживали.

Подвір'я було заросле калачиками і я там пасся на тих калачиках. От так я вижив. Люди йшли на роботу в колгосп буряковий. Це була весна 1933-го року. Садили цей буряк на висадку, то зі всієї округи люди йшли щоб прийняв на роботу, щоб хоть того буряка поїсти.

Сусід був такий Іван Луцьке. У них в сім'ї було чи то дев'ять, чи то одинадцять, точно сказати не можу. Із цієї сім'ї вимерли всі з голоду, осталася одна дівчина Катя, тоді їй було років дванадцять - чотирнадцять було.

Назначалася команда гробокопателів. їздили кіньми, дивилися де хто помер. Кидали на підводу і на кладовище. Там хоронили. Щоб людей їли то цього не помню.
Лещенко Ольга Тодорівна, 1928 р.н.

Було 6 років коли стався голодомор. Вони жили бідно, батько був завжди хворий, а потім його забрали до тюрми. В сім’ї було 3-є дітей. Одного разу Ольга Тодосівна разом зі своєю старшою сестричкою пішли до лісу за дровами. З страшного голоду побачивши гриби, вони їх почали їсти та потравилися. Невдовзі проходив по лісу чоловік. Побачивши їх , він пішов до їхньої матері, яка прийшла і забрала їх на возику. Привізши додому, напоїла настоєм із трав і їм стало краще. У них не було ні крихти хліба ї їхня мати була змушена виміняти увесь одяг на хліб. В них забрали корову. Батько прийшов з тюрми і його одразу забрали на фронт звідки він повернувся калікою.


Асафова Валентина Арсентівна, 1625 р.н.

В нашому селі мешкало приблизно 100 людей. У 1932 у людей забрали всю їжу, з села вивезли все: худобу, зерно, картоплю. А в моїх батьків було 9 дітей, яких потрібно було годувати, а їжі зовсім не було. Їли, що бачили: жолуді, гнилу картоплю, траву, лушпиння з зіпсованих листків рослин, з мітаних залишків борошна робили млинці. Старі та немічні люди, які не могли ходити в ліси, поля, збирати їжу, пухли, вмирали. З 100 людей в селі залишилося приблизно половина населення. А наші батьки не дали померти жодній дитині з нашої сім’ї.


Войтюк Ганна Олексіївна, 1923 р.н.

Проживала я в селі Гардишівка. В моїх батьків було 5 дітей. З настанням 1932р., у всіх забирали їжу, зерно, худобу, картоплю, все, що було схоже на їжу. В хатах розбивали стіни для того, щоб переконатися, що в стінах не захована їжа. Батько наш був колгоспником, тож корову нам залишили. Жили з нею в хаті, бо худобу крали. Нам залишили харчі, город, тож великого голоду ми не знали, голодомору, як такого, на собі відчули


Лінійчук Петро Якович, 1925 р.н.

Малих дітей віддавали в ясла і там їх трохи годували. У селі навколо церкви були посаджені вишні і малі голодні діти вилазили на ті вишні і об’їдали листки. Була сім’я, в якій батько помер, а залишилися мати, донька і малий син. Мати опухла і не змогла доглядати дітей. До них прийшов брат батька провідати, а жінка каже, щоб подивився до дитини в колисці, а дитина від голоду обсмоктала пальчики до кісточок і померла


Мельничук Ніна Павлівна, 1925 р.н.

Їли буряки, хрін, коренці пшениці. Якось прийшов сусід, а мені було 8 років і сказав „Ніно, відкрий двері!”, а я взяла й відкрила. Він схопив мене під бік, а ж тут вибігли сестри і сказали: „Що ти робиш?” – „Я їсти хочу”. Вони мене почати тягнути за ноги, а сусід за руки, руки до сих пір зламані. У сусідів було в сім’ї 13-11 дітей і батьки. Батько вспух, посинів і помер, а сім’я його з’їла. Потім мати з’їла дітей, і почала їсти себе, те, що могла дістати.


Моркотун Надія Пилипівна, 1929 р.н.

Коли був голодомор в нашій сім’ї проживало троє дітей. Люди вдиралися до хати і забирали все, що можна їсти. Одного разу ми сіли вечеряти, на столі було дві гнилі картоплі і скибочка хліба. Через декілька хвилин вдерлися чужаки і почали нишпорити по нашій вбогій хатинці. Забрали ті дві картоплини, які були надкушені іншими дітьми і видерли з моєї руки ту маленьку, чорну як землю скибочку хліба. Потім пішли в погріб і вигрібли все, що можна було


СИДОРЕНКО ОЛЬГА ДЕМИДІВНА, 1930 р.н.,

м. БЕРДИЧІВ,

пров.СНОВОМУ, 22.

«В 1932-1933 роках моя сім`я проивала в селищі Котельна , що на Полтавщині. Батьки мої були вчителями , але за свою працю в місцевій школі вони заробітної платні не отримували і мусили крім основної роботи ще й працювати в утвореному колгоспі. Де давали їсти всім хоча раз на тиждень.

В 1933 році загони працівників міліції забирали в жителів нашого селища всі запаси продовольства : Зерно , картоплю, та інші запаси овочів і зернових для державної заготівлі, а також домашню худобу, і в населення не залишалося нічого. З цією ціллю проводились обшуки будівель та подвір`я проживаючих у селі .

Від голоду померли дідусь і бабуся та менший брат , для якого не можна було дістати ні молока, ні інших потрібних продуктів. Йому був лише один рік, хоча його і відводили в дитячі ясла, але його і там не годували.

Щоб вижити, люди змушені були їсти і лободу, і гичку молодих буряків. Люди в нашому селі були вкрай знесилені, вони пухли від голоду, набрякали ноги та руки, тіло вкривалося страшними язвами, і люди масово вмирали.

В нашому селі траплялися випадки канібалізму, в яких звинувачували жінку, про яку говорили, що вона заманює до себе малих дітей, і тих уже ніхто не бачив живими.

Так одного разу вона спробувала забрати до себе в дім і мене, розпочавши розмову на вулиці. Та це побачила сусідка моїх батьків, швидко їх знайшла і розповіла про те, що жінка з лихою славою розмовляє з їхньою дочкою, і ті вчасно встигли забрати мене додому, заборонивши виходити на вулицю

Ольга Демидівна згадує, як старалась її мати порівну ділити яку-небудь їжу(з лободи, макухи, мерзлої капусти) між всіма членами родини. Вона говорить, що дивом їм вдалося вижити в той страшний час



Записав Орел Олександр

ЦИБУЛЬСЬКА МАРІЯ ЯКІВНА, 1922 р.н.,

м. БЕРДИЧІВ , вул.. 60 РОКІВ СРСР.

«Мої батьки не вступали спочатку в колгосп. Дітей у нашій сім`ї було 12, але від різних хвороб померли, і перед голодовкою у сім`ї залишилося 4, і я серед них була найстарша. Ще восени заготівельники забрали у нас все зерно. І вже на початку 1932 року люди помирали сім`ями. У нас помер батько, потім найменший братик. Мама злягла весною, коли вже росли бур’яни… Коли померла мама, сусідка, бабуся Мотря, десь дістала пляшку самогону, вмовила грабарів, щоб поховали мою маму не в загальній ямі, а в окремій могилі.

На цвинтарі була викопана велика яма. Мерців туди звозив Павло, що був на два роки старший за мене. За кожного небіжчика отримував платню – 100 гр. хліба. Коли Павло приїхав померлу матір забирати, поклав її тіло на воза, та й каже :



  • Ти знаєш, Марійко , сідай і ти, я відвезу вас обох на цвинтар і закопаю , бо все одно помреш, смердітимеш у своїй хаті і ніхто тебе не поховає…

Я промовчала, провела маму в останню путь. Ми страшно бідували з 9-річним Степанком та 4-річною Параскою . Я щодня ходила на роботу в колгосп, там одержувала харч, який потім ділила з братом і сестрою…

За виконану роботу розплачувалися з нами ось як: дві жмені просяного борошна. Давали ще майже склянку меляси, щоб тісто з того борошна купи трималося. Сковороду змащували воском. Люди гинули під час роботи, так і не одержавши свою долю харчів. Ось такий урок життя завдало нам радянське панування.



Записала Гашенко Ольга

НЕЧИПОРУК СТЕПАН ТОДОСОВИЧ, 1927 р.н.,

с.НИКОНІВКА , ВУЛ. СВЕРДЛОВА, 48.

В 1932 році мені було 5 років.

Голод почався з осені 1932 року. Батька посадили на 3 роки в тюрму. На той час він працював в колгоспі, а колгоспного коня, який раніше належав йому, тримав вдома. Батько повинен був супроводжувати арештованого сільрадою до Никонівки (з карабіном). Карабін у хаті випадково вистрелив, арештований, помітивши що карабін розряджений, по дорозі втік.

Нас залишилось п’ятеро: я, дві сестри, грудна дитина і мати. Грудна дитина невдовзі померла. Щоб вижити збирали по степу мерзлу картоплю, залишки кукурудзи ( поки було), а перед весною рвали у болоті коріння рогози і товкли, потім варили. Знайшли снаряд. Мати хотіла зробити ступку і вкинула його в кабицю. Вибухом хату розвернуло, вбило матір, сестру, а мене з сестрою поранило. Сестру завезли в лікарню, де вона й померла. Я залишився при колгоспі. Дядько Ковгань, що возив бідонами молоко в Никонівку взяв мене у сім`ю, де можна було жити. Я вночі тайком напився сколотин і знайшов масло в папірці і сховав шматочок в кишеню, воно витекло. Дядько не кричав, але другого дня завіз мене до дитбудинку. В дитбудинку годували погано. Я у баби Бібічки ( в будинку якої був організований дитбудинок) пас курей, за що в неї їв той хліб, що вона не їла із-за немочі.

Пам’ятаю дівчинку, що здичавіла, півроку жила на траві. З дерези не вилізала півроку, розучилась навіть говорити.

Батько, прийшовши з «допру» став працювати від міськради биндюжником, мене не признавав, але потім він оженився і забрав мене з дитбудинку. Ми жили разом, хоча скоро мені довелося поїхати, щоб заробити на шматок хліба і з тих пір я його не бачив.

Записала Коломієць Наталія
ВЕРЕЩАК АННИ МИХАЙЛІВНИ, 1918 р.н.,

с. НИКОНІВКА , ВУЛ. СВЕРДЛОВА, 37

У нашому селі жило на той час понад 1000 жителів. Опишу нашу сім`ю. батько мій Верещак Михайло Федорович був дуже працьовитою людиною. Нас у нього було шестеро. Щоб не дати нам загинути він ставав на 4-5 робіт, а ми допомагали їх виконувати. Йшли з опухлими ногами й працювали до безсилля. За сто грамів хліба. Мені було 15 років, я приймала молоко, а числився батько. Носила за 3 кілометри пошту сестра, якій було 12 років. Брати 10 і 8-ми років коней пасли, а батько доглядав свиней. Так на один день ми отримували 500 гр. хліба і 5 черпаків баланди – і ділили все це на 8 душ. А мати вдома сушила листя із вишень, пирій варила, і готувала вариво таке. На сніданок крали 2 буряки кормових біля свиней, і мати готувала нам з них по стакану узвару. Дуже були нещасні, замучені, але вижили. А в нашій Никонівці померло більш як 700 душ.
записала Котик Олександра
ГУМЕНЮК АНТОНІНА,

м. БЕРДИЧІВ ВУЛ. Ак. ПАВЛОВА

Першою причиною Голодомору була політична. Я пам'ятаю 1929-1931 почали створюватися колгоспи. В результаті цього вci коні, сільськогосподарські інструменти для обробки землі, все це колгоспи стали забирати. Саме тут в 1931р. почали забирати інструменти. У мене було два коня. Мою сім`ю примусили вoлiв та коней здати в колгосп. В результаті цього земля також перейшла у власність колгоспу(12 га). У 1932 Україна потерпала від не урожайності. В нашому господарстві був огород в poзмipi 0,55га. Осіню зібрали всього 11 відер картоплі. В попереді роки з цієї землі ми збирали 4 вози картоплі. Наша сім`я складалася з 7 чоловік. Звичайно цієї картоплі не вистачало вciм членам родини для нормального харчування. На Різдво моя мама принесла картоплю(пів відра). Це була вся картопля, яка залишалася. Після цього настав сильний голод. Наша корова не давала молока, оскільки вона була тільна. 3 просом також були великі проблеми. Його майже зовсім не було. Щоб прогодувати сім`ю мама готувала перловку, якої також майже не залишалося. Коли ми з’їли все, що було, мій батько зібрав з хати все, що можна продати або обміняти i поїхав міняти в Білорусію в Гомельську область. Хліба в Білорусії також не було, але нам пощастило обміняти нaші peчi на картоплю. Мій батько привіз лише 2 мішка картоплі на 7 чоловік. Нам щієї картоплі вистачило на три місяці. Мама готувала картопляники, додаючи туди муку з соняшника. Їли по три картопляника на день. Це продовжувалося до квітня місяця. Після того як закінчилася картопля ми їли кропиву, лободу, цвіт липи. 3 квітня по червень 1933р. - це був найтяжчий період. Саме в цей період помер мій дідусь Яків у віці 77років. Невдовзі наша корова почала давати молоко. 1933 pоку врожай був більш-менш нормальний. після цього пішла стабілізація.

Записали Паска Олександра і Олексієнко Яна,

ПАЦЕВИЧ НІНА ПЕТРІВНА, 1917 р.н.,

с. БИСТРИК ВУЛ.КРУПСЬКОЇ 22

Пам'ятаю, що був Голодомор у 1932-1933 роках. Причиною голоду був неврожай, засуха, а урожай забирала влада. Податки - це якщо у кого була корова - то повині були здавати молоко владі. Людей, які відбирали вирощений в полі чи на городі врожай називали розправа. Винагородою від влади за донесення на сусіда про приховування зерна був жалюгідний одяг. Ti, що відбирали у людей продукти не мали ніяких документів на збирання продуктів. До тих людей, які чинили oпip, застосовували покарання, побиття, висилання, арешти. Зброї у тих, хто відбирали хліб у людей, не було, були палиці. Не можна було приховати якусь частину зерна, продуктів,овочів. Під`їжджали до хати конякою, брали мішки, лізли на горище, змітали все, до останньої зернинки. Складали на повозку i відвозили владі. Приходило їх до хати двоє чи троє чоловік. Ховали продукти харчування на гориші, в сараї, але знаходили все одно та забирали. Давали їжу тим, хто пішов до колгоспу : варили затірку. Забирали одяг, худобу (воли, коні). Закон про «п'ять колосків»? Ідеш побіля поля , стоять вишки, з яких охороняють поля, якщо вирвеш колосок — саджали у в'язницю. Не дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини. Об`їзчики охороняли поля, колгоспні комори. Були люди, які й добровільно йшли до колгоспу, але більшість людей змушували йти до колгоспу. Худобу люди не приховували, стояла в capaї. Вдень приходили забирати зерно, продукти. Приходили до хати один раз. Все заберуть i більше не приходили. Люди почали помирати з голоду у 1932-1933 pp. малих сиріт називали старцями, вони ходили з торбою за плечима, i люди давали їм хто що. Держава ними не опікувалась. Зуміли вижити ті люди, у кого була корова. Люди не допомагали одне одному у виживанні від голоду i не ділилися продуктами, навпаки забирали одне в одного .Вночі їздили конячкою в поле, збирали мерзлу картоплю, буряки, варили i їли. Варили щавель, а потім ліпили оладці та пекли на плиті Від родичів допомоги не мали. В кожній сім`ї було по ciм людей і більше. Споживали в їжу з рослин: щавель, грицики, забудьки, печериці,опеньки. Вживали в їжу: горобців, граків, гаврахів, перепелиць. Можна було щось купити в мicтi чи виміняти. Міняли одяг на продукти. У містах голоду не було. Випадків людоїдства в нашому селі не було. Хоронили померлих на городах, в ярках. Повозом збирали померлих i хоронили в загальну яму на кладовищі. Тим, хто займався похованням померлих, не платили. На сьогоднішній день невідомі місця захоронення людей від голоду. Якщо вони десь і є, то позаростали чагарниками. Поминають померлих на «Проводи», «Гробки», «зелені свята». Згадують i поминають померлих від голоду в церкві i за часів радянської влади. i тепер.

  1   2   3   4   5


База данных защищена авторским правом ©bezogr.ru 2016
обратиться к администрации

    Главная страница