Луганського дерева



страница1/25
Дата30.10.2016
Размер2 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
ГРИГОРІЙ ПОЛОВИНКО

СЕРБСЬКА ГІЛКА
ЛУГАНСЬКОГО ДЕРЕВА

З історії заселення нашого краю


вихідцями з Балкан в середині ХVІІІ століття

ББК 00.0


П 00

Половинко Г.

П 00 Сербська гілка луганського дерева: З історії заселення нашого краю вихідцями з Балкан в середині ХVІІІ століття. — Луганськ: Знання, 2004. — с.

Про що нагадують назви


Погляньмо на карту південного сходу України і вчитаймось в назви деяких її населених пунктів. Ось села Ілірія та Адріанополь, а далі Македонівка і Сабівка, Сентянівка і Депрерадівка, Штерівка і Милєрадівка, а ближче до нас - велике промислове місто Донбасу Слов’янськ. І нарешті наш рідний Слов’яносербськ. В усіх цих назвах проступає їхнє балканське коріння, промовляє назва “слов’яни”, а ще конкретніше - постає ім’я древнього югославського народу: серби. Звідки вони взялися в наших краях? Яким холодним вітром історії занесло їх сюди, і коли? І, з рештою, хто вони такі: серби? Щоб відповісти на це запитання, варто мабуть, поринути в глибину віків, на далекі Балкани, на ту багатостраждальну землю, ден здавна жив цей народ і мав власну державу, що називалась князівство Велика Сербія...

Від Великої Сербії - до Косового Поля


В кінці ХІІ ст. на Балканах утворюються сильне сербське князівство, на чолі якого став Стефан Неманья. З нього й почався рід князів Неманьїчів, що правив Сербією понад два століття. Неманьїчі були не лише хоробрими воїнами, а й засновниками православних монастирів і храмів. А святий Сава Сербський (1174-1235 рр.), якого й донині широко шанують югослави, то не хто інший як син самого засновника князівської династії. Про перших сербський князів можна говорити багато, але зупинимося лише на кількох з них. Взяти хоча б Милутіна (1282-1321 рр.). Все життя він провів у походах, воюючи то з візантійцями, то з греками й болгарами, вперто називаючи себе вже не князем, а царем. Бойові успіхи Милутіна, особливо в Македонії, практично заклали основу сербського царства. Щоб підняти свій престиж, Милутін навіть став карбувати власну монету на зразок венеціанського дуката, за що й потрапив до “Божественної комедії” Данте як фальшивомонетник. Згадаймо: “...той серб, що карбу венеційському позаздрив. (“Рай”, ХІХ, 140-141).

Взагалі в історії тогочасних сербських правителів було дуже багато кривавих і страхітливих сторінок. Наприклад Стефан Другий, наступник Милутіна, був осліплений рідним батьком і вбитий власним сином. Набагато більше поталанило його молодшому сину - Стефану Сильному. Він зумів завоювати всю Македонію й Північну Грецію, проголосивши себе 1346 року “царем сербів і греків”. Стефан Сильний заснував сербську патріархію, викликавши гнів і прокляття константинопольської церкви. Він збирався навіть підкорити Цареград, але скоропостижно помер, залишивши після себе спадкоємцем 18-літнього сина Урошу. При Уроші феодальна роздробленість Сербії, що почалася в часи правління Стефана, досягла свого апогею. Жупани - правителі окремих областей - часто не могли дійти спільної згоди, відшматовуючи збройною рукою один в одного кращі землі для себе. Постійно лилася кров, в пожежах вигоряли цілі села, кінськими копитами безжалісно витоптувались невизрілі сусідські посіви. Брат ішов на брата, син на батька, серб різав серба...

Довершив все молодший брат Стефана Сильного Симеон, він же Синаша, який 1356 року повстав проти племінника Уроші, оголосивши себе царем. Крім Північної Греції та Македонії він встиг доточити до своїх володінь ще й Албанію, але царство його виявилося недовговічним. В міжусобній боротьбі, що продовжувала роздирати Велику Сербію, Симеон загинув, а сина його постригли в ченці.

Смута огорнула Балкани. Сильні губили владу, малі феодали раптово ставали всеволодними правителями. Так сталося й з трьома братами Мрнявчевичами - Вукашином, Углешем і Гойком - із західних приморських країв Сербії. Правлячи над берегами Адріатичного (Ядранського) моря, далеко від столиці, вони проводили свою політику, не рахуючись з царем Симеоном, і поступово перетворились на майбутніх володарів. З часом вони заволоділи західною Македонією від Вардара до Албанських гір, захопили Скоплє, колишню столицю царства, й старший архієпіскопський центр Охрид. Старший брат Вукашин оголосив себе “королем сербів і греків”, тобто соправителем царя Симеона. Середній брат Углеша прийняв титул деспота (правителя) західної Македонії і частини Герцеговини. А наймолодший брат Гойко став воєводою. “Король сербів і греків) Углеша помирився з грецькою церквою і в усьому опирався на візантійців... Велика Сербія розкололась навпіл.

А вже з Малої Азії на Балкани переправлялись перші загони турків-османів, так звані “осман-акинджі” - османська кіннота. Вони досить швидко закріпились в Адріаполі і стали погрожувати Македонії. Сербія не звернула на них належної уваги, подібно тому як 1240 року русичі не надали ваги монголо-татарським ордам Батия. Майже кожен князь вважав доцільним стояти за власну землю одноосібно...

І тут теж занадто пізно король Вукашин з братами відправився в похід на ворога. 26 вересня 1371 року на правому березі ріки Мариці військо Вукашна було вщент розгромлено раптовим нападом турецької кінноти. В цій битві полягли і король і деспот разом з воєводою. Турки навально вдерлись до Македонії, грабували, палили. Плач і стогін стояв по всій землі: Македоніє, Македоніє! Чи не ту народився колись Александр Великий, що уславив себе переможними походами на весь світ? Де ж твоя колишня антична велич, Македоніє, щоб тепер нещасні серби твої потрапляли в неволю на цілих 500 літ!..

То був 1371 рік. До трагічної битви на Косовому Полі залишалось ще 18 літ. Великою Сербією правив її останній цар, якого по-біблійному звали Лазар. “Нещасний Лазар”. Чи не звідти походить слов’янський вислів “Лазаря співати”?

Трагедія на Косовому Полі


Після захоплення турками Македонії частина сербської знаті перейшла на службу до султана. Їм охоче роздавали найвищі посади в підкореному краї, розумічи, що немає страшнішого ворога для свого як вчорашній “свій”. Першим, хто став турецьким васалом, був син полеглого в битві на річці Мариці “короля сербів і греків” Вукашина - Марко. “Королевич Марко” - найвідоміший герой сербського епосу. Він досить успішно правив Македонією, виплачуючи туркам щорічну данину і за найпершою командою візира виставляв допоміжні сербські загони до османського війська. Родич Марка Вук (по-сербські: вовк) Бранкович отримав у нагороду Косійвський край. Інші родичі - брати Драгаш і Костянтин Деяновичі - були соправителями в Східній Македонії.

Ще не завойованою турками Великою Сербією правив цар Лазар з роду Хребельяновичів. Він був сином логофета (радника) царя Стефана Сильного. Народився Лазар 1329 року, то ж на час трагічної битви на Косовому Полі йому вже виповнилось 60 - вік досить похилий як для воїна, але для правителя то вік розважливої мудрості.

Султан Мурад Перший вже твердо стояв на Балканах. Свою столицю з берегів Малої Азії він переніс до грецького Адріанополя і пробував “точити кігті” об могутні мури славетного Константинополя - столиці Візантійської імперії. Константинополь таки впаде. Але то буде ще попереду, аж 1453 року і при іншому султанові, Мехмеду Другому. А зараз Мураду Першому для остаточного завоювання Балкан треба було зломити опір двох царств - Сербського й Болгарського. До чого він посилено й готувався.

В свою чергу цар Лазар розумів неминучість зіткнення зі страшною турецькою силою і теж намагався гідно зустріти ворога: вів переговори зі своїм зятем, вже відомим нам правителем Косово - Вуком Бранковичем, з воєводою Зети (одна з областей Чорногорії) Джуро Балшичем, з боснійським жупаном Влатко Вуковичем та багатьма іншими. Майже всі вони обіцяли допомогу.

З настанням літа 1389 року Мурад почав стягувати свої війська до Адріанополя. 10 червня велетенське, майже 200 тисячне турецьке військо рушило через Македонію і Метохію на північ до кордонів старої Сербії. На четвертий день турки вступили в край Косово. Місцевий воєвода Вук Бранкович пропустив їх без бою, відступаючи зі своїм 12-тисячним військом за тиху й рівнинну Ситницю. На тому березі він з’єднався з основними силами свого тестя Лазаря. Серби чекали турків на Косовому Полі.

Тиха степова рівнина. Десь на заході синіють обриси Чорної гори. Сонце виблискує в ранкових водах Ситниці... Косове Поле...

Чути приглушені голоси, тупіт підків, іржання коней. Майорять під легеньким вітром значки військових підрозділів... Сербське військо чекає ворога. Майже 60 тисяч зійшлося їх з різних кінців - з Боснії й Черногорії, зі Старої Сербії й Славонії, з берегів Ядранського моря й Хорватії - боронити отчу землю.

Наступного дня з’явилися збірні турецькі війська. Вони йшли на Косове Поле з боку Звечан-града і заповнювали собою рівнину по той бік Ситниці до самого вечора - османська кавалерія, піші яничари, численні чамбули татарської кінноти, допоміжні війська поневолених албанців, болгарів, греків, загони сербів-васалів... Іржали коні, в обозах ревли осли, горбаті верблюди вбирали гаряче запилене повітря широкими ніздрями... І над усім майоріло зелене знамено Пророка. Султан Мурад прийшов на Косове Поле покарати невірних. Тут вирішувалась майбутня доля всієї Сербії...

Найдавніше свідоцтво про косівське побоїще знаходимо в записах московського диякона Ігнатія, котрий супроводжуючи митрополита Пимена, відправився в квітні 1389 року ( за два місяці до Косівської битви) до Константинополя. Його посольству довелося зіштовхнутись з турецьким військом, яке 17 червня (на третій день після битви) рухалось в бік Адріанополя і Чорного моря. Осб що він записав у своїх подорожніх нотатках:

“Царь агорянськой Амурат (Мурат І), будучи весьма лют и жесток, одолел всех супротивников на Востоке и на Западе. Тако же и на христианского царя серпскаго Лазаря вооружился Амурат и пошел походом. Православный же царь серпской Лазарь, собрав свои войска, устремился ему навстресу... Полки сошлись, и была великая битва и жестокая сеча... У Лазаря царя серпскаго, был некий слуга, слуга верный... желая показать свою верную службу... проник в стан турецкого царя... приблизился к Амурату царю турецкому, и внезапно вонзил меч свой в сердце царя Амурата турецкого, в тот же час умен Амурат. Турки пришли в замешательство, и начали серпския войска, с царем Лазарем во главе, их одолевать. Вскоре турки провозгласили царем Баязета, сына Амурата, и наали побеждать серпскаго царя Лазаря и воинство его; они взяли в плен серпскаго царя Лазаря, и князей его, и воевод его, и бояр его, и воинство его.

Одних избили, других полонили. И повелел Баязет, царь турецкий, серпскаго царя Лазаря казнить мечом. Была же эта битва лета 6898 (1389). Обо всем этом нам поведали жители, ибо мы были в державе турецкой... И настало великое смятение и смущение в этой стране...”

Сербські короткі літописи ХV століття мають історично беззаперечні свідчення: “Быст бой на Косове и 15 июня 6898 года (1389) погиб царь Мурат и блаженный князь Лазарь в этом бою принял кончину...”

Як же відбувалась битва на Косовому Полі? Не зважаючи на те, що турків було втричі більше, серби першими перейшли вбрід неглибоку річку Ситницю і повели рішучий наступ на ворога. Центром командував сам Лазар, лівим крилом - його зять Вук Ьранкович, а правим - боснійський воєвода Влатко Вуткович. Проти Лазаря стояв центр османів на чолі з султаном Мурадом, а фланги утримували два його сина: на правому старший син Баязет, на лівому - молодший Якуб. Початок бою був за сербами. В оточенні Лазаря, який сміливо йшов уперед, було аж дев’ять братів його дружини Мілиці, “дев’ять безстрашних Юговичів” (як співається в одній народній сербській пісні), котрі особистим прикладом надихали інших. Сербський центр далеко заглибився в гущу турків і над ним нависла загроза оточення, бо через нерішучість лівого крила га чолі з боснійським воєводою Вутковичем, старший син султана Баязет зумів перехопити ініціативу. За словами персидського хроніста Шюкруллаха “битва була кривавою і жорстокою. Тіла падали на тіла, і копита коней трощили людські черепи. Такої битви ніхто ще не бачив відколи крутиться колесо часу”.

Так, хорошими воїнами були серби. Та не знали вони одностайності. Хоч і закликав їх Лазар, далеко пробившись вперед: “Будьм мужніми, братіє! Не зрадьмо благочестя нашого!”, не все військо кинулось за своїм царем. На правому крилі притримав своїх боснійців Влатко Вуткович, щоб не наражатись на зайву небезпеку, на лівому - не поспішав вводити резервний полк старший зять царя Вук Бранкович... Вже сонце високо стояло над головами осатанілих військ і смалило немилосердно, вже коні важко хропли, западаючи змиленими боками, і люди глохли від безперервного брязкоту зброї, і нестримно кров лилася, і прокляття та стогін здіймались аж до неба, а перемога все не могла схилитись ні на чий бік... Ось тоді і прославився хоробрий сербський воїн Мілош Обилич. Неймовірно, але йому вдалося прорватись до самісінького султана і на очах ошелешеної охорони заколоти Мурада. Його тут же зарубали на місці, але ім’я Мілоша Обилича навічно залишилося в серцях гордих сербів як символ мужності і волі до перемоги. Слава герою! Про нього будуть складати пісні, легенди, возведуть в сонм святих. До наших днів його лик героя і мученика дивиться на нас зі стінопису монастиря Хіландара...

Але серби не скористалися щасливим випадком. Цар лазар далеко прорвавшись вперед, невдовзі разом з усім своїм оточенням потрапив до рук озвірілих яничарів і всіх їх стратили перед трупом Мурада. Як писав пізніше візантійський історик ХV століття Михаїл Дука “турки стали рватися в новий бій, наче скажені пси”. Серби ніби наперед були приречені долею на поразку. Причиною загибелі царя Лазаря, за деякими свідченнями, була й зрада одного з його воєвод, якогось Драгослава Пробича. Пізніший хроніст Костянтин з Островиці зазначав, що далеко не всі воєначальники Лазаря взяли участь у битві. “Багато хто з них дивився на бій крізь пальці і через їхню зраду битва була програна”.

Зате з турецького боку в битві відзначився Баязет. Він діяв блискавично! (Не дарма ж його потім прозвали: “Баязет - “Блискавка”.) Після смерті батька, залишившись за старшого, найперше, що він зробив, це наказав тут же вбити... свого молодшого брата Якуба Челебі. Навіщо? А дуже просто: щоб не було більше претендентів на престол окрім нього самого. Так Баязет над ще не захололими трупами батька і брата проголосив себе новим султаном. В 791 році хіджри за мусульманським календарем.

Турки перейшли в шалений наступ і під вечір битва перетворилась на суцільну різанину. Це трапилось 15 червня 1389 року, в день святого Вітта, на свято, ке серби звуть “Відовдан”. День закінчився жахливим пролиттям крові. На Велику Сербію впала чорна турецька ніч.

Про битву на Косовому Полі варто навести свідчення вже згадуваного хроніста Костянтина з Островиці з його книги “Записки яничара”. Ось що він записав:

“Воєводи, що були вірні князю Лазарю, мужньо і непохитно бились в полі, а інші, дивлячись крізь пальці, спостерігали за битвою, і завдяки їхній зневірі і незгоді і заздрощам злих і неправдивих людей битва була програна в п’ятницю опівдні. Там же Мілош Обилич, рицар князя Лазаря, убив султана Мурада. І тоді ж був убитий його син Мустафа* , але інший син, Илдирим Баязид, вступив на султанський престол. Там же було взято в полон князя Лазаря недалеко від однієї церкви Божої Матері під назвою Самодержиці, і на тому місці поставлено високий стовп, єбудований в пам’ять про полон князя Лазаря.** А з Лазарем був захоплений Крайомир, воєвода топлицький, і багато інших вельмож було перебито на тому місці. А ті, що дивились на битву збоку, стали зрадниками, що потім не вийшло для них добром, бо потім через деякий час, забираючи по одному, їх всіх султан велів умертвити, говорячи: “Раз ви не були вірні своєму повелителю в його біді, той зі мною вчините подібне”.

Туди ж до Баязида було приведено князя Лазаря і воєводу Крайомира. Султан Мурад, його батько, і брат Мустафа* обоє лежали на носилках. І тоді сказав Боязид князю Лазарю: “Ось бачиш лежать на носилках мій батько і брат. Як ти посмів противитись їм?”. Князь Лазар мовчав. А Крайомир воєвода сказав: “Милий князю, відповідай султанові. Розумна голова не пень від верби, щоб вдруге вирости”. І тут князь Лазар сказав султанові: “Ще більш дивно, як твій батько смів посягнути на Сербське королівство. І я скажу тобі султане Баязиде: якби я спочатку знав, що я своїми очима нині побачу, ти повинен був би лежати на третіх носилках. Але сам Бог судив так по наших гріхах. Тож хай звершиться Божа воля.” А потім султан Баязид велів обезглавити князя Лазаря, а Крайомир, ублагавши султана, став на коліна і тримав полу під головою князя Лазаря, щоб вона не впала на землю. А коли вона впала на полу, підніс ту голову до своєї і сказав: “Клянусь господу Богу, де буде голова Князя Лазаря, там і моя буде.” Потім і його було обезглавлено, і обидві голови впали разом на землю.

Тоді ж один яничар приніс голову Мілоша Обилича і кинув її перед султаном, говорячи: “Султане, котяться голови найжорстокіших твоїх ворогів.” Потім серби, що були при султані, випросили тіло Лазаря і віднесли його в один монастир під назвою Раваниця і там поховали. І його було оголошено святим...”

Трагічні події тогочасної сербської історії відобразились також в цілому циклі народних пісень про Косове Поле.

Так в одній з них, що називається “Цар Лазар і цариця Милиця”, в гіперболізованій формі змальовано розмову двох воронів:

Ворона два чорних пролітали


Рано-вранці з Косового Поля,
І на білу вежу опускались,
Білу вежу царського палацу.
І заговорили між собою:
“Чи це терем Лазаря-владики?
Що ж у нім ні душечки не чути?”
Так до них ніхто не обізвався,
Лиш цариця мову їх почула
І назустріч вийшла із світлиці,
Кажучі двом воронам в тривозі:
“Ради Бога, ворони, скажіте,
Звідки ви так рано прилетіли?
Чи не звідти, з Косового Поля?
Якщо там зійшлись два сильних війська,
То яке з них вийшло переможцем?”
Милиці ж ті ворони сказали:
“Ти вгадала, Мілице-царице,
Ми сьогодні з Косового Поля,
З того поля, де зійшлись два війська,
Де зійшлись два війська у двобої.
І в обох царі їхні відважні
Із життям назавжди распрощались.
Дещо залашилося від турків,
А від сербів якщо й залашилось –
Лише мертві... В Косовім... на полі...”*

Так, лише мертві в Косовім, на полі... День святого Вітта, 15 червня 1389 року став для всіх сербів днем печалі. На довгий час Велика Сербія перестала існувати як держава. А спогад про Косівську битву залишився в народному прислів’ї: “Провео се као Йанко на Косову!”**


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База данных защищена авторским правом ©bezogr.ru 2016
обратиться к администрации

    Главная страница