Лекція європа в геополітичному вимірі



Скачать 181.58 Kb.
Дата10.05.2016
Размер181.58 Kb.
Лекція 6. ЄВРОПА В ГЕОПОЛІТИЧНОМУ ВИМІРІ
План:

  1. Геополітична ситуація в Європі після Другої Світової війни.

  2. Місце об'єднаної Європи на сучасній полі­тичній карті світу.

  3. Інституціональна система ЄС.

  4. Європа в геоекономічному та геополітичному вимірі.



  1. Геополітична ситуація в Європі після Другої Світової війни.

Хоча європейська інтеграція є склад­ним історичним процесом формування культурних, етнічних, економічних та політичних зв'язків між європейськими народа­ми, який розпочався ще за доби Середньовіччя, сучасна гео­політична роль Європи була зумовлена ситуацією на політичній карті світу в повоєнний період. Міжнародна політична система зазнала тоді серйозних трансформацій. Європа, що впродовж кількох сторіч була "центром світу", носієм передових досягнень культури, науки і техніки, головним полюсом економічного роз­витку, ядром колоніальної системи, опинилася на периферії світової політики. Спустошена двома світовими війнами, зазнав­ши жахливих демографічних та економічних втрат, Європа пере­творилася з геополітичного суб'єкта на геополітичний об'єкт, опи­нившись на стику інтересів біполярного світу, між двома ідео­логіями, центри яких географічно знаходилися за межами регіону.

До чинників, що спричинили периферійне геополітичне по­ложення Західної Європи, можна віднести стрімке економічне зростання та військове зміцнення США; розширення сфери впливу СРСР у Східній Європі та встановлення там підконтрольних радянській владі соціа­лістичних режимів. Післявоєнний занепад підсилювався постійними суперечностями у відносинах між го­ловними європейськими державами.

За таких умов європейська інтелектуальна еліта концентрува­ла свої зусилля на пошукові шляхів подолання наслідків війни, економічного відновлення регіону, виходу із соціальної кризи. Ключовим моментом для досягнення такої мети було забезпе­чення довгострокового миру в регіоні й недопущення самої мож­ливості нових конфліктів. У цей час починають активно обгово­рюватися ідеї федеративного устрою Європи, за якого діяльність наднаціональних органів унеможливила б виникнення міждер­жавних конфліктів.

Водночас ідеальні моделі федеративного устрою були прире­чені на невдачу через об'єктивну непідготовленість європейців до об'єднання. Перед європейцями стояла дилема: з одного боку, формувалося колективне усвідомлення необхідності об'єднання і координації міждержавних відносин у Європі задля збереження миру та відновлення добробуту, з іншо­го — ідея утворення європейської наддержави наштовхувалася на бар'єр світосприйняття, сформованого під впливом вестфальсь­кої суспільно-політичної системи.

Неможливість втілення федералістських ідей змусила ідеологів об'єднання Європи шукати компромісні шляхи. З ініціативи Жана Моне та Робера Шумана Франція висунула проект створення спільної франко-німецької організації для контролю над стра­тегічними на той час галузями промисловості — вугільною та ста­леливарною. Ідея полягала в лібералізації ринку вугілля і сталі, що відкривало всім країнам-учасницям доступ до сировинних ресурсів (коксу та залізної руди) на вигідних умовах.

Рис. 1. Етапи розширення європейських співтовариств
У 1951 р. шість країн (Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург) підписали Паризьку угоду про утво­рення Європейського співтовариства з вугілля і сталі (ЄСВС), що було першим кроком на шляху формування Європейського Союзу (ЄС) у його сучасному вигляді. Інституціональна структура ЄСВС стала прообразом сучасної структури ЄС.

Пізніше, у 1957 р., було підписано Римські угоди щодо утворення аналогічної організації з атомної енергії (Євроатом), а також Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Остання організація мала на меті створити спільний ринок на території об'єднання, не обмежуючись окремими галузями промисловості, зняти бар'єри щодо торгівлі товарами і послугами, руху капіталу та робітників, таким чином стимулюючи економіки держав-учасниць.

Слід зазначити, що успішно здійснювалися лише проекти економічної інтеграції. Плани політичного та військово-політич­ного співробітництва не діставали необхідної підтримки. Ство­рення в 1949 р. Ради Європи не дало очікуваного ефекту у сфері політичного зближення європейських країн. Проект Європейсь­кого оборонного співтовариства був заблокований Францією, тоді як Західноєвропейський союз (створено 1955 р.), що мав на меті запровадити координацію європейських збройних сил, фак­тично регламентував участь країн-учасниць у НАТО, визначивши кількість військових підрозділів, що надавалися в розпоряджен­ня альянсу. Таким чином, у військово-політичному відношенні Європа опинилася під протекцією США, ставши частиною євро­атлантичного центру в біполярній системі.

Після завершення формування ЄЕС європейська інтеграція перебувала у стані своєрідного застою, що тривав до середини 1980-х років. У 1973, 1981 та 1986 рр. відбулися поетапні розши­рення співтовариств. Спочатку до них приєдналися Велика Бри­танія, Данія та Ірландія, пізніше Греція, ще пізніше — Іспанія та Португалія. Однак географічне розширення створювало додат­кові проблеми на шляху до головної мети — поглиблення зв'язків між країнами-учасницями.

У 1986 р. із підписанням Єдиного європейського акта розпо­чався новий етап розвитку співтовариств. У документі було за­кладено план створення Єдиного європейського ринку до кінця 1992 р.

У 1993 р. набрав сили Маастріхтський договір, згідно з яким європейські співтовариства об'єднувалися в Європейський Союз.

Формат організації та її функції були далі розвинуті Амстердамсь­ким договором від 1997 р. У цей період не лише поглиблюється економічна інтеграція (формування єдиного ринку доповнюється створенням єдиної валюти — євро), розвивається і набуває офіційного рівня співпраця у політичній сфері. Формується спіль­на зовнішня політика та політика безпеки. З розвитком інсти­туціональної системи ЄС дедалі більше набирає ознак федератив­ного утворення.

Структурні перетворення супроводжуються по­дальшим розширенням. У 1995 р. до ЄС приєднуються Австрія, Фінляндія та Швеція, набирають чинності Шенгенські угоди, що передбачають зняття обмежень на пересування громадян і ліквідацію прикордонного та митного контролю між країнами-учасницями. У 2001 р. у Ніцці укладено угоду, що визначає новий формат інституціональної системи ЄС після чергової хвилі роз­ширення.

У 2004 р. відбувається новий етап розширення, що пе­ретворює ЄС із об'єднання 15 країн на союз 25 держав. У 2008 р. до ЄС приєднались Болгарія і Румунія.



  1. Місце об'єднаної Європи на сучасній полі­тичній карті світу.

Сучасній ролі ЄС на політичній карті світу важко дати адекватну оцінку. ЄС являє собою нескінченний набір дилем, які виходять за рамки стандарт­них уявлень у сферах міжнародних відносин, міжнародної політики та політичної географії. Що являє собою ЄС? Це політичний альянс держав чи економічне інтеграційне об'єднан­ня? Чи ми спостерігаємо формування бага­тонаціональної наддержави?

ЄС не можна інтерпретувати лише як об'єднання держав, створене з метою реалізації спільних економічних інтересів. ЄС має територію, що складається з територій країн-учасниць. Має систему законодавства (комунітарне право), має чітко оформлену систему наднаціональних органів управління. Питання полягає в тому, як наднаціональна надбу­дова співвідноситься з національним суверенітетом країн — учасниць об'єднання. ЄС має низку атрибутів державного утворення, проте зі всією очевидністю не вкладається в класичне визначення держави.

Щодо просторового виміру, то сьогодні до ЄС входять 27 країн Європи: Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірлан­дія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Пор­тугалія, Фінляндія, Франція, Швеція (склад ЄС до 2004 р., або ЄС-15), Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словач­чина, Словенія, Угорщина, Чехія (нові країни-члени, або ЄС-10), Румунія, Болгарія.

Проте по суті ЄС не має єдиних кордонів, у межах яких діяв би весь спектр комунітарних надбудов. До останнього етапу розши­рення (2004 р.) головні географічні розбіжності були між власне ЄС, зоною дії Шенґенської угоди (до якої не входять Велика Британія та Ірландія, але входять Норвегія та Ісландія, що не є членами ЄС) та зоною євро (об'єднує лише 12 країн ЄС, без участі Великої Британії, Данії та Швеції). Після розширення утворився додатковий пояс країн у Центральній Європі, які протягом се­мирічного перехідного періоду не мають повноцінного доступу до вільного пересування робітників — однієї з основоположних чотирьох свобод Єдиного ринку. У той же час дія даної свободи поширюється на Ісландію, Ліхтенштейн та Норвегію, що не є членами ЄС. Така ситуація дістала назву "асиметричної інтег­рації" (рис. 2).



Рис. 2. Асиметрична інтеграція (або Європа змінних геометрій).

Просторове перекриття найважливіших інтеграційних утворень


Офіційний статус країн-кандидатів на вступ мають Туреччина і Хорватія. Можливий вступ Туреччини до ЄС викликав низку дискусій серед аналітиків та науковців, оскільки Туреччина виходить за межі Європейського регіону гео­графічно і за етнокультурними ознаками. Де ж можуть закінчуватися кордони Європи? Теоретич­но будь-яка країна, що межує з ЄС і відповідає вимогам, відомим як копенгагенські критерії, може претендувати на членство в об'єднаній Європі.

Під час заснування європейських співтова­риств було проголошено, що будь-яка країна може приєднатися до європейських інтеграційних утворень. Після дезінтеграції соціалістичної системи нові реалії поста­вили питання членства в ЄС країн Центральної та Східної Євро­пи. Колишні соціалістичні країни являли собою настільки проб­лемний регіон з точки зору економічного розвитку та політичної культури, що процес розширення обмежувався реальною невід­повідністю країн вимогам і стандартам ЄС. У 1993 р. Рада Єв­ропи висунула так звані копенгагенські критерії, досягнення яких має відкрити країнам-кандидатам вступ до ЄС.

Перспектива членства центральноєвропейських країн у ЄС на той час виглядала віддаленою. Проте на початку 2000-х років ста­ло очевидно, що зовнішній кордон об'єднання пересувається на схід, а також посилюються зв'язки з країнами Близького Сходу та Північної Африки. З метою збереження стабільності по пери­метру зовнішніх кордонів країни ЄС пропонують різні ступені співпраці та інтеграції своїм сусідам. Природно, виникає питан­ня щодо потенційної можливості приєднання цих країн до ЄС. І якщо до складу об'єднання буде включено Туреччину, то чому не можна поставити питання про членство Ізраїлю? Але якщо приєднати Ізраїль, для забезпечення миру і стабільності необ­хідно долучити до інтеграційних процесів Палестину. В такій си­туації кордони переносяться ще далі на південний схід і поста­ють нові виклики. Аналогічним чином ситуація складається на Сході. У зв'язку з перспективою членства України логічно було б продовжувати цю політику щодо Білорусі та Росії, не кажучи вже про Молдову. З погляду безпеки необхідно долучити й країни За­кавказзя. В такому разі в чому ж полягають ідея та мета євро­пейської інтеграції? Де має закінчуватися Європа?

На рівні колективної свідомості й на рівні правлячих еліт існує розуміння, що Європа не може розширюватися безмежно. Але проголошення кінцевих кордонів ЄС, остаточних меж розширен­ня звело б нанівець усю зовнішньополітичну стратегію ЄС.





  1. Інституціональна система ЄС.

Ядро інституціональної системи ЄС склалося із заснуванням перших співтовариств. Основою апарату управління є так званий інституціональний три­кутник: Рада Міністрів (або Рада Європейського Союзу, скороче­но — Рада), Європейська комісія (Комісія) та Європейський пар­ламент. Комісія виступає ініціатором європейського законодав­ства, Рада разом із Європейським парламентом схвалюють або відхиляють ініціативи Комісії.

Рада Європейського Союзу є головним органом, що ухвалює рішення. На кожному засіданні Ради присутні по одному мі­ністру від кожної країни-учасниці відповідно до теми обговорен­ня (якщо обговорюються питання сільськогосподарської політи­ки, то зустрічаються міністри з сільського господарства, якщо зовнішня політика — міністри закордонних справ і т. д.). У Раді існує дев'ять галузевих "конфігурацій", що охоплюють усі галузі спільної політики. Роботу Ради в цілому планує і координує Ра­да із загальних питань та зовнішніх відносин. Адміністративну роботу Ради організовує її Генеральний секретаріат, розміщений у Брюсселі. Кожна з країн ЄС почергово очолює Раду впродовж шестимісячного періоду.

Європейська комісія є основним виконавчим органом "трикутни­ка". Починаючи із 2004 р. Комісія складається з 27 членів (по од­ному від кожної держави). Головною особливістю Комісії є її пов­на політична незалежність. Її члени не представляють інтересів своїх держав. Натомість орган діє від імені інтересів ЄС у цілому. Комісія є гарантом основоположних угод і гарантує виконання пос­танов, директив та рішень Ради та Європейського парламенту. Як­що відповідні документи не виконуються, Комісія може притягну­ти сторону-порушника до відповідальності в Європейському суді. Комісія є єдиним органом, що має право законодавчої ініціативи. Крім того, Комісія може сприяти досягненню згоди як у межах Ра­ди, так і між Радою і Парламентом. Роботі Комісії допомагає цивільна служба, що складається з 36 генеральних правлінь та служб, що розташовані переважно у Брюсселі та Люксембурзі. На відміну від традиційних міжнародних організацій, Комісія має власні джерела фінансування і може діяти цілком незалежно.

Європейський парламент є виборним органом, що представляє громадян ЄС і бере участь у законодавчому процесі. З 1979 р. чле­ни Парламенту обираються прямим голосуванням строком на п'ять років. Нинішній склад Парламенту представлений 732 чле­нами. Пленарні засідання проходять у Страсбурзі, додаткові се­сії — у Брюсселі. Парламент поділяє із Радою законодавчі повно­важення: оцінює проекти директив та постанов Комісії, дає згоду на підписання Комісією міжнародних угод, має право на відхи­лення пропонованого Комісією законодавства з широкого спект­ра питань. Повноваження Парламенту поступово розширюються.

Специфічною проблемою, пов'язаною з діяльністю Європейсь­кого парламенту, є так званий "дефіцит демократії". Сутність його полягає у відсутності розвинутої політичної структури на рівні ЄС, адже досі не існує реальних політичних сил у масштабах усієї Євро­пи, тоді як електорат приймає рішення, виходячи переважно з національних потреб. Іншими словами, через несформованість європейського демосу органи управління ЄС відірвані від реально­го волевиявлення громадян об'єднання.

Найбільш репрезентативним органом, "обличчям" Євросоюзу є Європейська Рада, що об'єднує глав держав (президентів або прем'єр-міністрів) усіх країн-членів, а також президента Комісії. Відповідно до Маастріхтської угоди Європейська Рада офіційно проголошена ініціатором політичного курсу ЄС, а також наділе­на повноваженнями врегульовувати суперечності, що не можуть бути погоджені Радою міністрів. До функцій Європейської Ради також входить обговорення міжнародних питань. Саме Євро­пейська Рада виступає від імені ЄС на міжнародній арені.

Європейський суд покликаний розв'язувати суперечки між ор­ганами управління ЄС, гарантувати виконання базових угод і вторинного законодавства, а також давати інтерпретацію в разі його розбіжності з національними правови­ми нормами. Суд розміщений у Люксембурзі. Він складається з 27 суддів (по одному від кожної країни-члена), яким асистують вісім генеральних адвокатів, що призначаються за спільною зго­дою урядів держав. З 1989 р. було запроваджено суди першої інстанції, куди входять по одному судді з кожної країни. Вони розглядають справи фірм та приватних осіб, а також справи у сфері конкуренції.

Іншими важливими органами європейської інституціональної системи є Палата аудиторів, що контролює фінансові операції Євросоюзу, Європейський Економічний та Соціальний комітет і Комітет регіонів (консультативні органи, з якими узгоджуються курси економічної, соціальної та регіональної політики).



Євро­пейський інвестиційний банк (ЄІБ), розташований у Люксембурзі, фінансує допомогу менш розвинутим регіонам ЄС, а також сприяє підвищенню конкурентоспроможності дрібного бізнесу.

Європейський центральний банк (ЄЦБ), розташований у Франк­фурті, забезпечує належний обіг євро та здійснює монетарну політику ЄС. Створення та реалізацію вторинного законодавства у спеціалізованих технічних, наукових та управлінських сферах покладено на систему децентралізованих органів, що складаєть­ся з 18 агенцій.

У зв'язку з розширенням ЄС ведеться робота із запроваджен­ня конституції ЄС. До головних завдань конституції можна віднести розширення сфер, де рішення приймаються більшістю, збільшення законодавчих повноважень парламенту, чіткіший розподіл відповідальності між органами управління та національ­ними урядами. Перша спроба прийняття конституції провалила­ся на референдумах у Франції та Нідерландах. Проте подальший розвиток інтеграційних процесів вимагає вдосконалення уп­равлінської системи. Логічно очікувати, що ключові моменти, внесені у проект конституції, будуть із часом прийняті, можливо в зміненій редакції.





  1. Європа в геоекономічному та геополітичному вимірі.

У геоекономічному вимірі Європа сьогодні являє собою потуж­ний геополітичний масив, згуртований навколо ЄС. Регіон є од­ною зі складових "тріади" центрів світової сили, полюсом еко­номічного та соціального розвитку. У 2003 р. на ЄС припадало близько 19,3 % світової торгівлі. Разом із США регіон займає провідні позиції у сфері прямих іноземних інвестицій. Крім то­го, європейські країни підтримують одні з найвищих у світі стан­дартів життя населення — європейська соціальна модель є особ­ливою рисою суспільного розвитку регіону, що відрізняє Європу від економічно більш ліберальних США та працеінтенсивного Східно-Азійського регіону. В геоекономічному аспекті доцільним видається союз країн ЄС та ЄАВТ (Ісландія, Норвегія, Швей­царія та Ліхтенштейн), оскільки ці країни поєднують стійкі гос­подарські зв'язки.

У другій половині XX ст. країни Європи досягли значного пос­тупу у сфері економічного розвитку. З одного боку, цьому сприяла потужна фінансова допомога США, спрямована на відбудову Євро­пи. З іншого, безперечний ефект дали інтеграційні процеси. Хоча початковий задум ідеологів європейської інтеграції обмежувався за­побіганням виникненню нових конфліктів між провідними євро­пейськими країнами, в результаті лібералізації економічного життя в межах країн-учасниць ЄЕС протягом 60-х років спостерігався період інтенсивного економічного піднесення. Подолання штучних бар'єрів у сфері торгівлі та руху капіталів у поєднанні з кейнсіанською стратегією суспільно-економічного розвитку, що добре узгод­жувалася із соціал-демократичним спрямуванням європейських політичних сил, дало змогу не лише поліпшити макроекономічні показники, а й створити потужний споживчий ринок і успішно впровадити модель держави загального добробуту.

Від 1970-х років західний світ почав переживати системну кризу, пов'язану з вичерпанням ресурсу розвитку кейнсіанської моделі держави загального добробуту, або кризу атлантичного фордизму. Криза проявилася в падінні продуктивності виробни­цтва, зниженні темпів економічного зростання під впливом інфляційного тиску та нестабільності міжнародної валютної сис­теми. Міжнародна торгівля перетворилася з доповнювального чинника економічного розвитку на середовище жорсткої конку­рентної боротьби. Діяльність транснаціональних корпорацій призводила до переміщення цілих галузей у країни, що розвива­ються, внаслідок чого зростало безробіття у старих індустріаль­них районах розвинутих країн.

Ефективність моделі держави загального добробуту опинила­ся під питанням. Виходом із ситуації була лібералізація еко­номічного життя та зменшення державного втручання в господар­ство. Країни Європи пішли шляхом поглиблення інтеграції й лібералізації міжнародної торгівлі та руху факторів виробництва в межах європейського ринку, захищаючи його від негативних впливів іззовні. Водночас відмова від європейської соціальної моделі не дістала підтримки в континентальній Європі (лише Ве­лика Британія, що завжди більше орієнтувалася на англо-американську економічну модель, за часів правління М. Тетчер відда­ла перевагу економічній ефективності перед соціальними га­рантіями населенню).

Зрештою Європа почала програвати в конкурентній боротьбі США, а також новому полюсові економічного розвитку в Південно-Східній та Східній Азії, де навколо Японії згуртувався по­яс нових індустріальних країн, а на початку 2000-х років до них долучився і Китай. У 2000 р. Рада Європи прийняла Лісабонську стратегію, що поставила за мету протягом десятирічного терміну зробити Європу найконкурентоспроможнішим та найдинамічнішим регіоном глобалізованого світу. Хоча офіційні публікації наголошують передусім на поліпшенні системи освіти, професій­ної підготовки, розвиткові наукових досліджень та інформацій­них технологій, у тому числі і в бізнесі, експерти зазначають, що найпроблемнішою є реформа моделі соціального захисту, яка становить "найбільше багатство Європи". Лісабонська стратегія має на меті досягти високої економічної ефективності без соціально болючого перехідного періоду, як у Великій Британії.

На даний момент Європа не витримує конкурентної бо­ротьби в умовах глобалізації. Особливо це стосується "чутливих" галузей (сільське господарство, чорна металургія, хімічна про­мисловість та текстильна галузь). Конкурентний тиск на ці галузі загрожує соціальній стабільності індустріальних районів Європи. Методи захисту, що їх використовує ЄС у рамках спільної торго­вельної політики, — квотування імпорту окремих груп товарів, установлення додаткових стандартів, яким має відповідати про­дукція, антидемпінгові розслідування. У критичних випадках ЄС вдається до порушень правил СОТ, запроваджуючи заборонні імпортні тарифи. Як приклади можна навести "банановий дис­пут" або конфлікт щодо імпорту китайського текстилю у 2005 р.

Важливим кроком для визначення геоекономічної ролі ЄС стало запровадження європейської грошової одиниці — євро. Хо­ча міжнародні фінансові аналітики доволі скептично ставилися до перспектив створення єдиної грошової одиниці без запровад­ження уніфікованої фіскальної системи, єдина валюта додала єдності економічному просторові ЄС і успішно конкурує з дола­ром США.

Щодо геополітичного виміру, то роль Європи у світовій полі­тиці була болючим питанням для європейських еліт з часів Другої світової війни. Ідеологи європейської інтеграції прагнули посилен­ня геополітичної ваги Європи, виходу її на рівні позиції із США. Європейська інтеграція стала потужним фактором посилення гео­економічної ролі Європи у світі, проте спроби створити військо­во-політичні об'єднання зазнавали поразки. За умов "холодної війни" формат НАТО був достатньо ефективною формою військо­во-політичної співпраці та гарантії безпеки. Крім того, створення європейських збройних сил означало б відмову від чи не найваж­ливішої ланки державного суверенітету, до чого країни Європи не були готові.

Після провалу спроб політичної інтеграції в Європі зарод­жується нова ідея геополітичної ролі регіону, а саме ідея Європи як "м'якої сили". Автором цієї концепції вважається Ф. Дюшен, який уперше ввів поняття "цивільної сили" стосов­но європейських співтовариств. Сутність її зводилася до того, що, навіть не володіючи новітніми озброєннями, Західна Європа може справляти суттєвий міжнародний вплив і гарантувати безпеку за межами своїх кордонів, не вдаючись до воєнних дій. Засобами впливу, за Дюшеном, є культурний приклад, соціальні рухи та впливові політичні рухи субнаціонального, національного та міжнародного рівнів.

Після падіння "залізної завіси" відбулося кардинальне пере­осмислення геополітичних реалій. Кінець "холодної війни" усу­нув загрозу виникнення великих воєн у їхній традиційній формі. Натомість зникнення жорсткого кордону на сході Західної Євро­пи поставило регіон перед новими викликами в галузі безпеки — міжнародний тероризм, транскордонна злочинність, включаючи торгівлю людьми, зброєю і наркотиками, нелегальні міграційні потоки тощо.

За таких умов концепції Дюшена та його послідовників набули нового сенсу. Тактика ЄС полягає у створенні поясу стабільності навколо об'єднання шляхом "експорту демократії" та долучення до простору економічного і соціального благополуччя. Доступ до євро­пейських ринків, у тому числі й ринку праці, надається нестабіль­ним країнам як винагорода за подолання внутрішніх конфліктів, ус­тановлення демократичних норм та впровадження правової систе­ми, що відповідає європейським стандартам. ЄС заінтересований у створенні з-поміж країн з відносно розвинутою економікою і стабільною політичною та правовою системами буфера, який би пом'якшував тиск негативних чинників на кордони ЄС.

Така тактика дістала відображення у стратегії багаторівневої інтеграції. ЄС розробив кілька ступенів співпраці із країнами по периметру своїх кордонів. Ці ступені варіюють від преференційних торговельних режимів до перспектив набуття повноцінного член­ства в ЄС. Використовуючи перспективи долучення до європейсь­кого простору добробуту як стимул, ЄС прагне поширювати конт­роль над політичною та правовою системою своїх сусідів і зводи­ти нанівець можливість виникнення в них загроз військового, політичного, кримінального чи економічного характеру. Відпо­відно до різних рівнів інтеграції ЄС розробив систему інструментів зовнішньої політики, що охоплює угоди про асоціацію, процес стабілізації на Західних Балканах і політику сусідства. Ще один інструмент — надання гуманітарної допомоги, хоча його ефек­тивність суттєво поступається стратегії "включення".

Головною проблемою в утвердженні Європи як геополітичного гравця є відсутність координації зовнішньої політики між держава­ми-членами європейських співтовариств. Легендарною стала іронічна фраза Г. Кіссінджера: "До кого я маю зателефонувати, якщо захочу говорити з Європою?" Лише після підписання Маастріхтської угоди та створення ЄС було запроваджено спільну зовнішню політику та політику безпеки (СЗПБ), що мала стати основою координації відносин країн—членів ЄС із третіми країнами. Умова консенсусу у сфері СЗПБ зумовлює її низьку ефективність у вирішенні кризових ситуацій, коли вимагається прийняття оперативних рішень. Неспроможність країн ЄС виробити єдину стратегію щодо розв'язання воєнних конфліктів на Балка­нах дала привід говорити про неефективність СЗПБ, що в академічних колах дістала назву "європаралічу". Актуальність цієї проблеми ще раз підтвердилася під час іракської війни, коли Ве­лика Британія виступила в коаліції із США, тоді як Франція та Німеччина різко засудили військове втручання в Іраку.

Одним із чинників низької ефективності зовнішньої політи­ки ЄС під час кризових ситуацій є висока відповідальність і політична та економічна вартість розв'язання конфліктів за ме­жами регіону. Залучення НАТО до розв'язання кризових ситу­ацій, з одного боку, заощаджує ресурси європейських країн, а з іншого — покладає відповідальність за негативні наслідки війсь­кового втручання на третю сторону.

Нині ЄС відіграє відчутну роль у вирішенні геополітичних проблем за межами власних кордонів. Проте дискусійним ли­шається питання, чи можна вважати Європу світовим гравцем. Якщо в економічному відношенні це безперечно так, то у сфері міжнародної політики об'єднана Європа є радше регіональним лідером, оскільки головний інструмент геополітичного впливу — участь у євроінтеграційних процесах — актуальний лише у безпо­середньому сусідстві із ЄС.

Отже, місце Європейського регіону на політичній карті світу визначається передусім розвитком євроінтеграційних процесів. Створення та розвиток європейських співтовариств, пізніше оформлених у Європейський Союз, відбувалися, з одного боку, під впливом федералістських переконань інтелектуальних та владних еліт провідних європейських країн, з іншого — як реакція на економічні та зовнішньополітичні виклики, з якими стикалася Європа від середини XX ст.



У геополітичному відношенні ЄС — важливий гравець пере­дусім регіонального масштабу, але з амбіціями виходу на світо­вий рівень. Особливість геополітичної стратегії ЄС полягає у не­військових методах впливу. Водночас у кризових ситуаціях зов­нішня політика ЄС вирізняється низькою ефективністю через небажання країн-членів делегувати елементи свого суверенітету у сфері зовнішньої політики.


База данных защищена авторским правом ©bezogr.ru 2016
обратиться к администрации

    Главная страница