Кодекс Канонів Східних Церков, Рим, 1990. Ккц катехизм Католицької Церкви, Львів, 2002



страница9/23
Дата03.05.2016
Размер4.02 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   23

II. Виклики сучасної культури і монаші відповіді


Слова Блаженнішого – це виклик мені як ректорові й нашим викладачам та студентам. Ми вдячні Блаженнішому Любомирові за цей виклик, бо він стимулюватиме нас творчо працювати, розвивати кращі програми й точніше вимірювати їхню ефективность. Проте я також хочу спрямувати це питання до українського монашества: де монаша творчість, богословська й освітня?

– Чи готові українські богопосвячені особи прийняти такий виклик і стати в авангарді української католицької та світської освіти, шукати переконливі відповіді на питання сучасної культури?

– Скільки докторів богослов’я серед монашества з’явилося в Україні за 20 років після легалізації УГКЦ?

– Скільки наукових (і не тільки наукових) книжок написали особи богопосвяченого життя в нашій Церкві? Чи являють собою поважні відкриття ті книги, що вийшли? Чи іноземці перекладають їх, тому що вони потрібні в контекстах, які виходять поза межі нашого вужчого кола? Чи покликаються на ці праці авторитетні автори, чи рецензують їх інші ченці й черниці або представники ширших кіл інтелектуалів та інтелігенції?

– Скільки написано добрих статей, базованих на глибоких дослідженнях, які подають переконливі аналітичні висновки? Скільки і якої якості журналів академічного характеру чи часописів серйозної критичної думки видають чини і згромадження? Де голос ченців і черниць в публіцистиці та суспільному дискурсі, у газетах, журналах, на церковних і світських інтернет-сайтах, радіо й телебаченні? Чи є портали монашої думки? Чи є взагалі якісь регулярні вдумливі блогери серед богопосвячених осіб?

– Чи є вже достатня кількість і якість опрацьованих монаших мартирологій, історій монастирів, біографій великих ченців і черниць?

– Якою є культура читання та інтелектуальної дискусії в наших обителях?

– Чи поважно ми ставимося до академічних вимог та інтелектуальних критеріїв?

– Скільки богопосвячених осіб працює і викладає в УКУ, в папських університетах у Римі, в католицьких вищих навчальних закладах у різних країнах світу? Де є загальновизнані інтелектуальні авторитети?

– Який відсоток фінансових/матеріальних ресурсів чинів і згромаджень спрямовувано на бібліотеки, музеї, виставки, мистецтво?

– Чи цінують і плекають згромадження поетичні, письменницькі, музичні, художні, театральні чи кінематографічні таланти своїх членів? Часто саме через мистецьку метафору чи символ можна краще висловити найглибші духовні пережиття та істини.

– Чи навчаємо ми інших про свої традиції, а чи інколи доводиться нам наздоганяти західних християн, які краще знають східну духовість, іконографію, літургійну спадщину нашої Церкви, ніж ми самі?

Ці питання не легкі. Може, декому вони видаються гострими, підступними. Насправді вони є на поверхні, і їх годі приховувати. Ставлю ці питання не для того, щоб когось, не дай Боже, заганяти в кут. Це нормальні й добрі питання, поставлені із наскрізь конструктивною метою. Очевидно, відповідати на них слід передовсім зсередини чернечого середовища. Проте не думати над ними, коли світ їх бачить і ставить, – це запорука відсталості й завмирання не лише інститутів богопосвяченого життя, а й академічного, культурного та духовного життя нашої Церкви. Вважати, що хтось інший може за нас думати (скажімо, римо-католики: «німець скаже»), – це небезпечна втеча від відповідальності. Часто втеча від знань, від непростих питань сучасної культури є ознакою страху. Наш Господь багато разів у Євангеліях, а за ним блаженний Папа Іван Павло ІІ у перших словах свого славного понтифікату і наш Блаженніший Патріарх Любомир (Гузар) у недавно висловлених ремарках закликають нас не боятися. Хіба ж не монашество, зі своєю питомою радикальністю, має долати цей страх?
ІІІ. Роль монашества в сучасній культурі

Упродовж усієї історії Церкви богопосвячене життя було не лише знаком радикального життя за Євангелієм, а й чинником великого впливу на цивілізаційний поступ європейської культури, і не лише її (Апостольське поучення Івана Павла ІІ Vita сonsecrata (Богопосвячене життя), 98). Місія осіб богопосвяченого життя в сучасному світі (як особливого дару Духа) безпосередньо вписана у місію Церкви, що знайшло своє вираження в заклику побудови культури любові (див. енцикліка Івана Павла ІІ Sollicitudo rei socialis (Турбота про соціальні справи), Рим, 1987 (далі – SRS), 40; Компендіум соціальної доктрини Церкви, 580). Що означає сьогодні для богопосвячених осіб «бути знаком» та яке очікування щодо них воно виявляє з боку Церкви? Яким знаком може бути богопосвячене життя в секуляризованому суспільстві, яке вже не «відчитує» значення sacrum-у, не розуміє змісту релігійних символів, які вже не належать до «життєвої абетки» людини? Сьогодні академічна наука вийшла за межі не лише церковного середовища, а й релігійної свідомості загалом і фактично в багатьох контекстах виступає як її протилежність. Наука змінила методологію, диференціювалась і часто ставить собі за мету виключно прагматичні чи спекулятивні цілі. Це мало вплив на формування нового типу утилітарної культури – із плюралістичною системою цінностей і крайніми проявами індивідуалізму, що дедалі сильніше конфронтує і конфліктує з будь-якими формами спільності та належності (Церкву критикують саме як інституцію, що проголошує сталі духовно-моральні цінності).

Явним знаком для сучасного світу є знак контрасту (тобто іншості). І цю іншість-контраст богопосвячені особи покликані проявити з новою енергією, що не зводиться до зовнішніх ознак. Але цей знак контрасту має стати динамічним трудом духа, який буде промовистим для сучасної людини.
Три аспекти контрасту між сучасною культурою і богопосвяченим життям:


  • Братнє співжиття в любові, яке передбачає послух, – оскільки практично втрачено усвідомлення взаємозалежності та взаємовідповідальності, що є знаком Ісусових учнів (див. Йо. 15, 9–10); втрачено смирення любові, яка дає і приймає.

  • Дівицтво (целібат) – з одного боку, тому, що пансексуальна культура взагалі відкидає таке явище, а з іншого – тому, що цілковита посвята себе для Царства Божого відкриває красу і велич особистого вибору людини, що є найбільшим виявом її індивідуальності. Отже, те, що засвідчує контраст, – це віднайдення балансу між спільним та індивідуальним, моїм і нашим, тобто тієї делікатної внутрішньої грані людських взаємин, яка об’явлена в Євангелії Христа і яку втілює в життя Церква впродовж століть.

  • Вільне ставлення до матеріальних благ, яке є плодом автентичної убогості, – у світі крайнього матеріалізму й консумеризму, в якому все (і навіть всі) є продуктом, товаром у комерційних співвідношеннях.

Цифрова епоха щоразу збільшує попит на інформацію, що призводить до редукування знання до рівня товару, ринком збуту якого є інформаційне суспільство. Закладене Богом прагнення особи до пізнання світу і «володіння» ним підмінює амбіція володіння інформацією. Засоби комунікації та високі технології часто виконують роль інформаційного «Fast Food», де людина втрачає відчуття «ціни» отриманих знань як результату розумової праці. В епоху інформаційних технологій ми щораз більше грішимо інтелектуальними лінощами.

Свідчення богопосвяченого життя полягає в тому, аби відповісти на заклик Церкви (Апостольське поучення Івана Павла ІІ Vita сonsecrata (Богопосвячене життя), 98, 99; Декрет Другого Ватиканського Собору про пристосоване оновлення чернечого життя Perfectae caritatis (Досконалої любови), 18) – і відважитися на аскезу інтелектуального труду, щоб у покорі та правді спільно йти до пізнання Істини, якою є сам Господь Ісус.


IV. Яка роль освіти в житті

сучасної богопосвяченої особи?
Це питання можна віднести до першорядних у монашому середовищі. Проблема, мабуть, полягає в тому, що не всі розуміють, що таке наука. Передусім її пов’язують з академічною освітою. А це вимагає відповідного стилю життя і мислення. Таким чином, велика група монахів, особливо серед настоятелів, вважає, що наука поступово витягує монаха з монастиря. Цей аргумент вони підкріплюють конкретними фактами, коли якийсь монах чи монахиня виступили з монастиря після того, як розпочали науку, зокрема в УКУ. Таким чином наука стала синонімом чогось антимонашого.

Цей міф треба розвіяти. Проблема виходу з монастиря пов’язана не з навчанням, а з тим, що конкретна особа не знаходить достатньо аргументів на користь свого покликання і тому в ньому сумнівається. Навпаки – освіта, наука, а особливо богослов’я, є однією з основних можливостей зробити сучасне богопосвячене життя міцнішим, адже змушує глибше переосмислювати своє покликання.


Що вчити монахам?

Академічне богослов’я. Воно може дати сучасному монашеству немало покликань. Приклад студитів: останніми роками почастішали покликання після закічення семінарії або вищих студій (у студитів уже є група монахів, які жили в «Руссікумі» й навчались у Папському Східному інституті). Академічним богослов’ям можна просвітити усі сфери життя суспільства.

Літургійне богослов’я. Правило молитви є правилом життя. У богопосвяченому житті ця аксіома має проявитись якнайбільше. Однак поки що це не стало реальністю, оскільки наше літургійне життя потребує змін. Наші богослуження досить часто не промовляють до людини через різні чинники (надмірні скорочення, надмірні розтягнення, мова, брак екзегези тощо). Було б дуже добре, якби ченці та черниці зайнялися літургійним богослов’ям, перекладом літургійних текстів і взяли активну участь у розвиткові Інституту літургійних наук УКУ.

Соціальне вчення Церкви. Богопосвячені особи не можуть стояти осторонь кричущої соціальної несправедливості і крайньої матеріальної чи моральної нужди людей у світі. Вони покликані шукати поєднання між богослов’ям та іншими сферами життя (політикою, медициною тощо). З цього огляду на всіх континентах, зокрема в Південній Америці, як ми маємо нагоду бачити цими днями, католицькі чини та згромадження є в авангарді й виробили наскрізь творчі підходи та парадигми праці. Наші чини і згромадження можуть збагатитися різноплановою соціальною духовністю Латинської Церкви, вочевидь плекаючи водночас питомі риси східнохристиянского благочестя. Остаточно наша духовність буде оцінена нашою спроможністю конкретно любити бідного, голодного, самітного, ув’язненого, засмученого.

Аграрна наука, просвітлена богослов’ям. Сучасне українське село перебуває в страшному занепаді. Воно вже не виховує, а більше руйнує. З цим треба щось робити. Одна з пропозицій для монашества – вивчати аграрні науки, іти на село, молитись і працювати разом з народом. Чи це звучить як фантастика? А може, у простоті цієї пропозиції виявляється її автентика і перспективна плідність?
Висновок:

Ми хочемо бути учасниками вашого дивовижного дійства

На поставлені вище запитання можуть знайти для себе відповідь лише богопосвячені особи. Роль друзів і послідовників, які поряд, – підтримати ваш пошук своєю солідарністю і неупередженою, конструктивною і критичною перспективою. Історія в конкретних явищах і фактах недвозначно показує раз за разом, у різних епохах та на різних континентах (приклад вищих навчальних закладів – лише один з багатьох), що богопосвячені особи, які радикально свідчать у дусі своїх обітів, правил та харизм, стають плідними творцями освіти, науки та культури любові.

Особисто я і академічна спільнота УКУ не раз купалися в животворній благодаті, яку стягають богопосвячені особи, їхні обителі, жертви, терпіння, радикальний пошук правдивого Бога. Для нас усіх недавні події в нашому пасхальному церковному досвіді чітко доводять, що Господь працює динамічно в Українській Греко-Католицькій Церкві, а зокрема серед богопосвячених осіб, і що нам з вами нічого боятися! Те, що здається неможливим, у Господі здійснюється. Божа благодать, дарована тим, які Йому посвячуються, не вичерпалася в якійсь минулій золотій добі! Вона діє тут і тепер, зокрема серед тих, які особливо люблять Його. Тому настала пора відважно скріплювати чи відновлювати давні традиції вченого монашества, культуротворчого чернецтва та проводу богопосвячених осіб у науці, освіті, критичному соціальному дискурсі, іконографії, музиці та поезії. Творець всесвіту продовжує акт творення Вашими руками, коли даєте Йому на це згоду.

Багато з нас прагне бути учасниками цього дивовижного дійства!



СЛУЖІННЯ БОГОПОСВЯЧЕНИХ ОСІБ У СФЕРІ ШКІЛЬНИЦТВА
сестра Лідія АННА (САВКА), ЧСВВ

США
Ще від самих початків монашества – чоловічого та жіночого, у четвертому та п’ятому століттях, монастирі були осередками освіти.[1] Бояри та шляхетні родини часто віддавали свої скарби, а особливо книжки, монастирям на збереження та переховування, коли сподівалися наступу ворога. У монастирях поставали великі бібліотеки. Монахи/монахині часто походили зі шляхетних родин, були освічені, вміли читати та писати в тих часах, коли простий народ не мав доступу до науки. До винайдення друку книги ручно переписували монахи та монахині. Це була важлива праця для розповсюдження та збереження книжок для науки. Не дивно, отже, що перші школи та освіту започатковано в монаших спільнотах. До сьогодні богопосвячені особи мають великий вплив на шкільництво та працюють у ньому. Подивімося передусім на історію шкільництва, а тоді на теперішню працю та вплив богопосвячених осіб у цій ділянці.

Загальноприйнято, що наука або освіта необхідні для зростання людини та її добробуту. Справді, для розвитку та поступу народу люд мусить бути освічений. У монастирях з їхніми великими бібліотеками містилися книги для шкільництва. Уже при кінці четвертого століття Отці Церкви святий Василій Великий та святий Йоан Золотоустий заснували монаші школи, де монахам було дозволено викладати духовні та інтелектуальні предмети дітям, яких батьки посилали до них на навчання. Монастирі з їхніми бібліотеками та спокійним оточенням були ідеальними місцями для науки. З часом почали будувати окремі школи, де навчали необхідних предметів, як-от читання, граматики, літератури та історії. У наступному столітті священикам, монахам та монахиням дозволили опікуватися сиротами, для чого закладали сиротинці для хлопців та дівчат з надією, що вони згодом оберуть монаше життя. Монахи, монахині та священики навчали тих дітей, які приходили, а також часто й дорослих осіб, котрі долучалися до них у тих монаших школах. Згодом засновували школи, до яких приймали всіх дітей незалежно від того були вони сиротами, чи ні, думали обрати монаше життя, чи ні.

Школи в Україні розвивалися різно. Уже 1087 р. першу школу для дівчат була заснована «княжною Анною Всеволодівною в Києві при Андрійському монастирі»[2]. До кінця 18-го століття жіноча освіта була «пов’язана з жіночими монастирями, при яких вчили княжих і боярських дочок або й міщанок та селянок, що поповнювали ряди черниць»[2]. Першу українську гімназію заснували сс. Василіянки з почину митр. А. Шептицького 1906 р. у Львові. [2].

Під час козацької доби вже існували формальні василіянські школи для хлопців. Середні школи започаткували братства; спершу вони були чотирикласними, пізніше – восьмикласними. Школи засновували для духовного виховання, а також для освіти дітей зі шляхетських та міщанських родин. Через окупацію України впродовж історії чужинцями страждало її шкільництво. Кожен новий окупант здійснював вплив на школу та учнів у школах. Тяжко було зберегти свою ідентичність під ворожими впливами. Все ж таки богопосвячені особи у своїх школах старалися якнайбільше вплинути на молодь. Один із прикладів – Митрополит Рутський, котрий 1615 р. дістав дозвіл від папи Павла V закласти школи-колегії в Польщі, де навчали церковно-слов’янською мовою й старалися зберегти східний обряд.[2] 1921 р. почало розвиватися шкільництво на Закарпатті, де отці-василіяни з Галичини заснували гімназію в Ужгороді.[2]

Перший дитячий садочок (так звану «захоронку») заснував 1892 року священик. Уже в 1920-х роках на Буковині й Закарпатті «сирітські захисти вели при греко-католицьких церквах...сестри монаших чинів». [2] Після Першої світової війни школи при монастирях стали виховними осередками. Перед початком Другої світової війни в Галичині було 16 постійних дитячих садків, що охоплювали 500 дітей... [2]



Після занепаду Совєтського Союзу 1991 р. на Україні почало розвиватися шкільництво українською мовою. Чини в Україні почали домагатися повернення своїх шкільних будинків, відновлювати їх та відкривати в них школи. По містах та селах отці, монахи, сестри та монахині провадять школи та викладають у них. Сьогодні школи розвиваються та зростають кількісно. Богопосвячені особи виконують важливу працю в тих школах – піклуються, щоб Богом дані цінності та мораль були підставою не тільки предметного шкільництва, а й розвитку кожної дитини, яка пізніше, ставши дорослою, принесе ті цінності в суспільство.

При кінці 19-го століття розпочалася велика українська еміграція за океан. Наші люди селилися в різних країнах, але найбільше в Канаді, США, Аргентині, Бразилії та Австралії. Наше духовенство, особливо владики, усвідомлювали потребу добрих шкіл для виховання дітей та молоді, де би вони навчалися й зберігали нашу віру та ідентичність. Народні школи в нових поселеннях не могли цього зробити. «На еміграції перші дошкільні заклади організовані в ЗДА заходами єпископа Сотера Ортинського ще до Першої світової війни для дітей українських еміґрантів».[3] Ці захоронки в ЗДА (США) та Канаді провадили Сестри Служебниці та Сестри Василіянки. Свою працю сестри та отці починали з опіки над сиротами, чиї батьки загинули в копальнях, або не могли прогодувати своїх численних дітей. Часто вони опікувалися такими дітьми у своїх бідних монастирях-хатах та ділилися з ними своєю мізерною їжею. Спочатку вечорами, після щоденної науки дітей у державних школах, у своїх монастирях сестри катехизували та вчили їх мови – української та англійської. Коли наші емігранти зрозуміли потребу та вартість доброго шкільництва на поселеннях, то стали посилати своїх дітей на науку до сестер. Виявилася потреба розпочинати свої щоденні повноденні школи. Наші люди вже гуртувалися при церквах, де мали нагоду молитися у своєму обряді, спілкуватися своєю мовою, зберігати свої традиції. Тому початкові школи (для учнів віком від 5-ти до 13-ти літ), так звані «парафіяльні школи», розбудовувалися при парафіях. Перша цілоденна школа була заснована у Філадельфійській Архиєпархії. [3] Учителями переважно були сестри або отці, директорками – сестри-монахині. Залежно від країни могла надаватися державна фінансова підтримка, як, наприклад, у Канаді та Австралії, але переважно парафії мусили самі фінансово утримувати школи. Часто сестри викладали без оплати або з мінімальною оплатою. Тому в школах працювало 7–8 сестер і навіть священик, який викладав релігію. Учителів-мирян було мало, але в цей спосіб парафії могли утримувати свої школи. Парафіяни щедро жертвували гроші як на будову своїх церков, так і на школи. У школах навчалися сотні, а то й тисячі учнів; на кожному рівні могло бути 70-80 учнів; часто було більше ніж два чи три класи. Це була мозольна праця! Пізніше при більших парафіях у США засновано середні школи (так звані «вищі школи», цебто «high schools»), як, наприклад, школа Непорочного Зачаття в Гемтремк (Мічиган) та школа Святого Юра у Нью-Йорку для учнів від 13-ти до 17/18-ти років. На еміграції українське шкільництво – спільне. Вечорами та влітку сестри мусили вчитися в університетах, щоб відповідати вимогам держави до педагогів. Для цього богопосвячені особи часто йшли на жертви, постійно звертаючись з проханнями про датки на будову монастирів, на оплату потрібного постійного навчання в університетах. Люди радо давали пожертви, бо хотіли, щоб зберігалися їхня віра, мова та традиції. Результатом була масова участь дітей у різних церковних відправах, процесіях, концертах, святкуваннях та академіях, де розмовляли українською мовою. Завдяки присутності богопосвячених осіб у школах засновано Марійські та Вівтарні дружини, танцювальні групи, оркестри, хори, класи вишивання, писанкарства, печення (пасок, короваїв), ручної праці, літературні гуртки тощо. Школи потребували підручників, тому було засновано друкарню (напр., друкарня сс. Василіянок у Філадельфії).

З часом богопосвячені особи зрозуміли потребу вишколу новичок/новиків, які були б готові до служіння у школах та стали професійними учителями-педагогами. «На еміграції, крім духовних семінарій, повстали низкі богословські школи при окремих чинах, які підготовляли кандидатів до високих теологічних шкіл ... оо. Василіяни в Мондері (Канада), Прудентополісі та Іваях (Бразилія), Апостолес (Арґентина), семінар в Ґлен Ков (ЗДА) і богословсько-філософський студентат в Римі; семінар оо. Редемптористів у Медовейл (Канада) і Францисканський семінар в Йью-Кена (ЗДА). Нижчу підготовку до духовних студій і загальну середню освіту дають у католиків малі семінарії» [2]. Тут вчилися хлопці від 10-го року життя. Ці малі семінарії належали до чинів, які їх утримували. Часто в них викладали отці.

Сестри-монахині спершу започаткували середні школи для дівчат від 14-ти до 18-ти літ, які мали намір вступати до чину або спільноти, – щоб вони здобули основну освіту. Пізніше прийшли до таких шкіл дівчата, котрі не думали вступати до монастирів. Постали середні школи для дівчат, будовані власними силами та коштом самих спільнот (чинів). «Характер середніх жіночих шкіл мають кілька українських-католицьких шкіл з назвою академій, з англійською мовою навчання (українська мова як предмет). Це академія св. Василія у Філядельфії і св. Марії в Словтсбурґу в ЗДА і такі ж в Ланкастер і Йорктоні в Канаді». Це школи Сестер Василіянок та Сестер Служебниць. Також у Стемфордській єпархії Сестри Місіонарки Покрову Божої Матері заснували Академію Божої Матері. (Ці сестри також провадили й провадять передшкілля та садочки, учителюють у початкових школах.) «Заходами сс. Василіянок у Філядельфії в 40-их роках засновано вищу школу – Менор Коледж...» [2]. Спочатку школа була виключно для дівчат, але з 80-х років перейшла на систему спільного навчання. У Стемфордській єпархії закладено коледж св. Василія. При коледжах існували гуртожитки, були вони і при академіях сестер.

В Аргентині та Бразилії, де багато родин жили та живуть на колоніях, богопосвячені особи засновували різні інтернати та гуртожитки, де діти навчалися та жили. Сестри започатковували й вели свої дитячі садочки. І тепер продовжують свою важливу та трудну працю, коли їдуть у колонії навчати й катехизувати наших дітей.

Подивімося на сучасний стан шкільництва і служіння богопосвячених осіб, особливо на поселеннях. Сьогодні наші школи занепадають, а часом навіть закриваються. Наші люди краще стоять фінансово, тому стараються поліпшити умови свого життя, часто переносяться далеко від українських центрів та спільнот через зміну праці. Це впливає на наші церкви та школи. Парафіян та учнів у парафіяльних школах меншає. Наші діти ходять до державних шкіл. Здається, що економіка та добробут витісняють віру, рідну мову і традиції. Церквам та школам складно утримувати себе фінансово, чому й мусять закриватися. Минулі жертви та успіхи забуваються. Ще важче спостерігати за проблемами, які виникають через брак покликань. Немає вже тих богопосвячених осіб, котрі жертвували всі свої сили для Церкви і народу. Тим богопосвяченим особам, які ще лишилися, важко працювати, щоб утримати свої монастирі та школи. Коли немає богопосвячених осіб на парафіях, у церквах та школах, де ще діти можуть побачити приклади служіння та самопожертви задля Бога? Уже багато шкіл закрилося. Треба запитати: де наші діти? Як їх вчать? Як їх виховують? Але, не переживаймо. І в минулому наші люди страждали, і тоді зверталися до Бога та Божої Матері за допомогою. Бог вислуховує молитви своїх вірних дітей. Молімося за покликання до богопосвяченого життя. Молімося за натхнення наших мирян – щоб вони розгледіли потребу в богопосвячених особах, які служать Господу Богові, та щоб зрозуміли потребу виховання дітей в атмосфері й оточенні своєї віри та у своїх традиціях. Це можемо робити через нашу важливу працю в шкільництві.

[1] The Early Church Fathers as Educators by Elias Matsagouras.

[2] Енциклопедія Українознавства; під ред. проф. д-р Володимира Кубійовича, вид.

„Молоде Життя“, Філадельфія, 1955

[3] Ukrainian Catholic Parochial Schools, Natalie Ann Czuba, M.Z., Chicago, Illinois, 1956

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   23


База данных защищена авторским правом ©bezogr.ru 2016
обратиться к администрации

    Главная страница