Кодекс Канонів Східних Церков, Рим, 1990. Ккц катехизм Католицької Церкви, Львів, 2002



страница6/23
Дата03.05.2016
Размер4.02 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

3. Духовність

Духовність редемптористів ґрунтується на харизмі, якою Святий Дух наділив їхнього засновника та його послідовників. Духовність є місійною, бо виражає основне покликання редемптористів – проповідувати Євангеліє найбільш покинутим.

Вона є виразно христоцентрична, оскільки редемптористи в особливий спосіб почитають тайни воплочення, смерті та воскресення Божого Сина.

Щоб любити Бога, кожний редемпторист мусить віддатися Йому цілковито та навернутися. З любові до Бога монахи готові виконувати Його волю. З цієї любові випливає любов до ближнього – найголовніший чинник у праці з бідними та духовно покинутими людьми.

Щоб зростати в любові до Бога і ближнього, редемпторист плекає молитовне життя. Молитва та святі таїнства є зустріччю людини з Богом, яка її перемінює. У духовності монахів важливим є почитання Матері Божої. Для Альфонса та редемптористів Пресвята Богородиця є посередницею у воплоченні Божого Сина. Так кожна людина прибігає до неї як до Заступниці. Редемптористи поширюють культ Матері Божої Неустанної Помочі, ікону якої передав їм Папа Пій IХ 1866 року. Сьогодні це одна з найпоширеніших ікон у світі.

4. Діяльність

Монахи цього чину невтомно працюють у Христовому винограднику, трудячись для поширення Божої слави та для спасення людських душ. За останні роки редемптористи Львівської провінції поширили свою місійну діяльність не лише в Галичині, а й у Центральній Україні – Кам’янці-Подільському, Вінниці, Ковелі (Волинь). Співбрати також служать за межами нашої держави: у Росії (Прокоп’євськ – Сибір), Іспанії (Мадрид), Канаді (Вінніпег, Йорктон, Айтуна) та США (Нью-Йорк). Працюючи на потребу місцевої Церкви, редемптористи в Україні проводять місії і реколекції для мирян та духовних осіб. Вони працюють на парафіях: святого Йосафата (Львів, вул. Замарстинівська), святих Петра і Павла (м. Новояворівськ), Матері Божої Неустанної Помочі (Івано-Франківськ), Успення Пресвятої Богородиці (Тернопіль), Матері Божої Неустанної Помочі (Тернопіль), святого Йосафата (Кам’янець-Подільський), Покрови Пресвятої Богородиці (Вінниця), блаженного Миколая Чарнецького (Ковель, Волинь).


Чин Братів Менших (францисканці)

В Україні Брати Менші провадять парафію апостолів Петра та Павла в Тернополі, зорганізували новіціят Третього чину святого Франциска, працюють із молоддю. У світі ж францисканці здійснюють усі види служіння – від душпастирського й видавничого аж до місійного. Сьогодні, попри численність, чин Братів Менших постійно шукає нових форм своєї присутності у світі й у Церкві, однією з яких є праця серед вірних Східних Католицьких Церков.



1. Харизма

«Життя Братів Менших полягає в дотримуванні святого Євангелія Господа нашого Ісуса Христа, живучи в послусі, без власности і в чистоті» (Правило 1.1).

Тут особливо наголошено на євангельській раді убогості, тобто на використанні благ згідно з волею їхнього Творця. Однак важливішим є глибше духовне розуміння убогості, тобто покора.

2. Дата заснування і засновник

Чин Братів Менших заснував 1209 року святий Франциск Асизький (+1226 р.). Це була невеличка громада з 12-х покутників, які забажали провадити таке життя, як Франциск, що ревно відгукнувся на Христові слова: «Ідіть, проповідуйте... Не беріть ні золота, ні срібла... » (Мт. 10, 7. 9). Вони пішли до Рима й отримали від папи усне потвердження свого способу життя. Так почав розвиватися чин Братів Менших – т. зв. Перший чин. 1212 року Клара Фавароне, а згодом й инші дівчата вирішили наслідувати спосіб життя Братів Менших. Так постав Другий чин, названий пізніше кларисками. Була також велика група вірних, що прагнула жити францисканським духом. Це спричинило виникнення Третього чину святого Франциска. Тоді ж, 1223 року, було офіційно затверджено Правила чину Братів Менших.



3. Духовність

Брат Менший намагається наслідувати свого Господа в убогості, покорі та послусі. Слід додати, що різне розуміння убогості в XVI – XVII стт. спричинило розкол чину на три гілки: францисканців (або обсервантів, у Польщі та Галичині відомих як бернардинів), конвентуальних та капуцинів. Незважаючи на історичні перипетії, ці три розгалуження мають спільну духовність і між собою тісно співпрацюють.

Отже, головним завданням Брата Меншого є наслідувати Ісуса Христа, що зумовлює глибокий христоцентризм францисканського богослов’я та містики. Однак цей христоцентризм цілісний: не акцентовано на Воплоченні чи Страстях Христових, лише на Різдві і Воскресенні Спасителя. Ці тайни францисканин знаходить у Євангелії та Євхаристії.

Метою духовної дороги є «здобути Господнього Духа і його освячуючу дію» (Правило 10.7). Ці слова є дверима до глибокої францисканської містики і пневматології. Не можна оминути й культу Ісусового імені або глибоко обґрунтованого в богословському розумінні почитання Пресвятої Богородиці. Варто наголосити, що францисканське богослов’я та містика дуже близькі до богослов’я християнського Сходу, а на Заході є немовби «конкурентами» томістичному богослов’ю. Серед представників францисканської богословської школи можна згадати св. Бонавентуру, бл. Івана Дунса, св. Бернардина із Сієни та св. Івана Капістрана.


Товариство Ісуса (єзуїти)

Члени міжнародного Товариства Ісусового працюють також в Україні.



1. Харизма

Девізом єзуїтів є Ad maiorem Dei gloriam (Для більшої слави Божої). Турбуючись про зростаючу хвалу Господа, богопосвячена особа прагне до віднайдення можливостей служити Богові там, куди Він її покличе. Діяльності Товариства Ісуса притаманні багатовекторність, широкий діапазон сфер діяльності, заклик до праці в різних середовищах. Це – повна й цілковита самопосвята для спасення людських душ і для більшої прослави Господа у світі.


2. Дата заснування і засновник

Засновником Товариства Ісуса є святий Ігнатій з Лойоли (Іспанія), який після поранення у 30-річному віці докорінно, завдяки терпінню та самоосвіті, став новою людиною. Свій лицарський меч він пожертвував на вівтар Матері Божої в Монтсераті.

Упродовж року у ґроті Манрез Ігнатій зазнавав окремих Божих ласк та просвітлень силою Святого Духа. Плодом цього стала його книга «Духовні вправи». Потім було навчання в паризькій Сорбонні. Там Ігнатій згуртував сім приятелів, які разом з ним 1534 року заснували Товариство Ісуса.

3. Духовність

Фундаментом єзуїтської духовності є книга святого Ігнатія «Духовні вправи». Характерною ознакою є те, що вони мають бути завжди готовими до виконання спеціальних завдань там, де є загроза вірі та куди пошле їх Святіший Отець, тому що метою Товариства є служба Христові в Церкві під проводом папи.

Папство єзуїтів неодноразово спричиняло неприязне ставлення до чину. Незважаючи на непопулярність Товариства, яке є послідовником четвертого обіту (послух папі), єзуїти ніколи як спільнота не відмовлялися від вірності Римській Апостольській Столиці.

4. Діяльність

Три єзуїти навчають богослов’я в Українському Католицькому Університеті (м. Львів). Монахи проводять реколекції та конференції на тему поглиблення духовного життя.

Катехизуючи дітей, служачи капеланами у війську, тюрмах і лікарнях, вони голосять слово Боже, уділяють Святі таїнства. Члени Товариства Ісуса працюють у наукових інститутах, видають літературу, редагують часописи, транслюють програми по радіо, очолюють університети, астрономічні обсерваторії, середні й професійні школи, служать Христові в культурно-наукових центрах, а також в установах для особливо потребуючих і в країнах Третього Світу.
Згромадження Воплоченого Слова

Харизмою, отриманою від засновника і затвердженою Церквою, є євангелізація культури, тобто перетворення силою Євангелія критеріїв судження, визначних цінностей, точок інтересу, напрямів думки, джерел натхнення, моделей життя людства.

Нещодавно отці відкрили монастир у м. Миколаєві Кримсько-Одеського екзархату.

1. Харизма

Члени згромадження працюють у послусі Святому Духові, прагнучи опанувати для Ісуса Христа все справжнє людське. Монахи намагаються продовжити місію Христа в родинах, освіті, у засобах масової інформації, у людях інтелектуальної праці – у всьому легітимному прояві життя людини, пам’ятаючи, що її таємниця знаходить справжнє вияснення тільки в тайні Воплоченого Слова.

Специфічною метою згромадження є інкультурація Євангелія (євангелізація культури), яке має бути основою для культури кожного народу в цілому світі. Богопосвячені особи намагаються усіма силами сприяти втіленню Євангелія Христового в кожну ділянку культури того народу, до якого кличе Господь Бог і Церква.

2. Дата заснування і засновник

Згромадження Воплоченого Слова є спільнотою богопосвяченого життя, яку заснував в Аргентині 25 березня 1984 року аргентинський священик Карлос Міґель Буела і яка належить до Римо-Католицької Церкви.

Згромадження складається із трьох гілок – чоловічої, жіночої та третього чину, куди входять миряни, які відповідно до харизми допомагають монахам, співпрацюють зі згромадженням.

3. Духовність

Члени згромадження культивують тайну Воплочення, що є «фундаментальною тайною Ісуса Христа», намагаються бути другим воплоченням Слова, щоб воплотити Його у все людське.

Дух, який оживляє згромадження від його започаткування і визначає його власне обличчя в Церкві, є духом віри та любові. Цим духом члени згромадження мають переживати тайну Воплоченого Слова і його стосунок до кожного створіння: «Слово виявляє не лише Отця, а також усі істоти, …(яких) є виразником і чинником» (Святий Тома Аквінський, Сума богослов’я, I, 34, 3), тобто жити самому і спонукати жити інших під дією Святого Духа, закликаючи жити з повнотою свободи дітей Божих (див. Рим. 8, 21), бо «де Господній Дух, там воля» (2 Кор. 3, 17). Ченці ніколи не забувають, що Царство Боже є «праведність, мир і радість у Святому Дусі» (Рим. 14, 17).

4. Діяльність

По-особливому Воплочене Слово присвячується проголошенню (у всіх його формах) слова Божого. Цими формами є:

– вивчення Святого Письма, богослов’я, творів святих Отців, літургії, катехизму, екуменізму та інше;

– парафіяльні місії, духовні вправи, освіта та християнське формування дітей і молоді, діла милосердя для найбільш потребуючих (безпритульні діти, інваліди, хворі, літні люди тощо);

– видання книжок, трактатів, журналів, бо через усне та друковане слово продовжується Боже слово.

5. Історія

Згромадження започатковане 1981 року, коли отець Карлос Міґель Буела, парох парафії Богородиці Діви Вервиці в Буенос-Айресі (Аргентина), виявив бажання заснувати згромадження, яке мало б служити Богові та потребам Церкви. Однак офіційно згромадження засноване 25 березня 1984 року.

Чоловічі контемплятивні монастирі згромадження існують від 1990 року, жіночі – від 1991 року.

Відтоді монахи почали засновувати монастирський осідок на теренах Івано-Франківської єпархії. У вересні 1998 р. відкрився новіціятський дім, У навечір’я Воздвиження Чесного Хреста перші кандидати східного обряду прийняли монаший постриг, який здійснив правлячий архиєрей Софрон Мудрий, ЧСВВ, у катедральному соборі в Івано-Франківську, а вже наступного дня розпочався новіціат у смт. Богородчани. Восени 1999 року ченці переїхали до Івано-Франківська, де живуть і працюють до сьогодні. У березні 2004 р. засновано нову чернечу спільноту в смт. Дубове Закарпатської області. На сьогодні згромадження провадить душпастирську працю в трьох парафіях.



Згромадження отців-салезіян

Сьогодні українські салезіяни східного обряду мають чотири осередки-спільноти у Львові, збирають дітей та молодь у т. зв. «ораторіях» (з лат. «оratorium» – місце молитви), під час літа проводять літні табори «Веселі канікули», утримують Молодіжний навчальний центр, Гімназію Блаженного Климентія Шептицького та інші духовно-виховні ініціативи для дітей і молоді міста Львова. Опікуються Родинним домом «Покрова» для дітей-сиріт, що є при церкві Покрови Пресвятої Богородиці у Львові.

З вересня 2005 року розпочали виховно-душпастирську діяльність в Ужгороді, де починають впроваджувати діло святого Івана Боска – батька, учителя і друга молоді.

У 2006 року отці-салезіяни відкрили кандидатський дім у м. Винниках для виховання тих хлопців, які бажають вступити до згромадження, при ньому діє також молодіжний центр. Цього ж року розпочав свою діяльність і спортивний клуб «Дон Боско», при якому діє секція футболу, а його футбольна команда «Покрова» бере участь у Всеукраїнському чемпіонаті в 1-ій лізі.

Від 2007-го року працює салезіянське видавництво «Дон Боско», яке має на меті виховання-євангелізацію дітей та молоді через засоби масової інформації.
Воюючі сини Непорочного Серця Матері Божої

(Мілес Єзу, Воїн Ісуса)

Мілес Єзу є новим для мирян способом богопосвяченого життя в Церкві, церковною родиною богопосвяченого життя. Це мирянський інститут з окремою мирянською харизмою.



1. Харизма

Освячення щоденного життя кожного члена Мілес Єзу і його сім’ї, професії та оточення, а також прагнення, аби з кожним днем ставати покірнішими, палкішими і ревнішими за спасення душ.



  1. Дата заснування і засновник

Мілес Єзу засновано 12 січня 1964 року у м. Фінікс, штат Арізона, США. Засновником і першим отцем-генералом є о. Альфонсус Марія Дюран, уродженець Іспанії, бакалавр мистецтва Мадридського університету, випускник семінарії Кларетян. 1953 року склав вічні обіти. Після прийняття священства скерований у 1957 році до США. У минулому о. Дюран – головний редактор офіційного англійського перекладу міжнародного журналу «Ультрел», який видає рух «Курсільйос».

  1. Духовність

Духовність членів Мілес Єзу полягає у віднайденні особистого способу посвяченого життя в наслідуванні Господа, практикуванні євангельських рад вбогості, чистоти і послуху. Церква заохочує мирянський інститут «Мілес Єзу» зробити на найвищому рівні доступними для мирян засоби християнського вдосконалення.

Целібатні члени укріплюють євангельські ради прийняттям вічних обітів, інші застосовують їх відповідно до свого особливого стану.



  1. Діяльність

Інституція різними способами пропагує цінність гідності людського життя та родини, зокрема розповсюджуючи виданий різними мовами памфлет «Маніфест тисячоліття», який заохочує сім’ї до дітонародження.

Воїни Ісуса також організовують окремі притулки для хлопців та дівчат, аби допомогти покиненим і зневаженим дітям. Щодня вони годують 800 убогих в Україні, Росії, Нігерії, Індії та Мексиці.

Досить поширена діяльність команди «Epiphany Medical Mission» («ЕММ»), у якій є 4 лікарі, фармацевт і бізнесмен. Вони беруть участь у місіях, засновуючи клініки для бідних.

Особливу увагу Мілес Єзу зосереджує на праці з молоддю: організовує реколекції, проводить парафіяльні місії, щотижневі нічні чування, літні християнські табори в Карпатах, чування-почитання Пресвятої Євхаристії у храмі священномученика. Йосафата і всіх українських мучеників.


Згромадження оріоністів

Від 2001 р. члени міжнародного згромадження оріоністів поширюють слово Боже в Україні, у Львові. Вони розгорнули свою діяльність у кількох парафіях міста серед молоді та осіб з особливими потребами.

Згромадження прагне поширитись також і на теренах цілої України. Воно має обов’язок допомогти багатьом, особливо молоді, яка хоче присвятити своє життя Богові та Церкві.

Діяльність згромадження:

– євангелізація, катехизація, місії, екуменічна діяльність;

– праця на парафіях і парафіяльний апостолят;

– молодіжні центри, ораторії, школи;

– допомога особам з особливими потребами, хворим, людям похилого віку, сиротам;

– богословська та релігійна формації.
Жіночі спільноти богопосвяченого життя

Сестри-місіонерки Найсвятішого Ізбавителя (МНІ), Редемптористки

Діяльність сестер:

– праця на парафії отців-редемптористів у Кам’янці-Подільському;

– праця в захристії;

– катехизація дітей та молоді, підготовка дітей до Святого таїнства покаяння-сповіді, біблійні кола;

– волонтерська праця в будинку для старих;

– праця в майстерні для осіб з особливими потребами;

– праця з дітьми-сиротами в дитбудинку (Львів);

– викладання християнської етики в школах;

– місії та літні табори для дітей і молоді.



1. Харизма

Своє місіонерське посланництво сестри втілюють у дусі святого Альфонса Ліґуорі, засновника спільноти редемптористів. Насамперед ідуть до цілком покинутих людей або до тих, яким ще не проповідувано про відкуплення. Свою діяльність здійснюють у місійній та парафіяльній формах через пасторальну та соціальну працю.

«…велике в Нього відкуплення». (Пс. 130, 7)

2. Дата заснування і засновник

Чин сестер-місіонерок Найсвятішого Ізбавителя створено З жовтня 1957 р. в німецькому м. Ґарс. Це Мюнхенська провінція отців-редемптористів.



3. Духовність

Згромадження живе згідно з духовністю святого Альфонса Ліґуорі та Терези від Дитятка Ісуса – покровительки місій. Вони також є нашими покровителями.



4. Діяльність

Дитячий будинок №1, м. Львів, у групі 12 дітей (вік 3–4 роки).



5. Історія

Отці-редемптористи Мюнхенської провінції для місійної праці потребували допомоги сестер. Так виник задум створити згромадження зі спільнотним життям та обітами, структура якого була б такою, як у редемптористів.

27 квітня 1998 р. п’ятеро дівчат переїжджають до Львова, щоб жити у спільноті. Згодом до них почали приєднуватися інші. Поки німецькі сестри готували до розгляду на Генеральній Капітулі питання про формацію українських сестер у східному обряді, кандидатками духовно і матеріяльно опікувалися отці-редемтористи.

У січні 2000 р. на Генеральній Капітулі сестер було дано позитивну відповідь на запит отців-редемптористів про формацію сестер в Україні і призначено двох сестер – с. Марґрет Обередер і с. Гільдеґард Данкль. Цього року призначено ще одну сестру з Німеччини – с. Паулу Штрауб.

27 квітня 2001 р. сестри офіційно переїздять до України.

3 червня 2001 р. розпочався перший новіціят українських сестер.



Дочки Марії, Помічниці християн,

сестри-салезіянки

Мета діяльності сестер-салезіянок полягає у вихованні молоді добрими християнами та чесними громадянами.

Діяльність згромадження передусім полягає у служінні дітям, молоді, особливо найбіднішій, на всіх етапах їхнього розвитку, у різних виховних сферах, починаючи від дошкільного віку і впродовж юнацьких років.

Родинний дух, доброта, лагідність, проста й сердечна молитва, євангельська радість, сумлінна праця, урівноваженість характеризують спільноту й вимагають таких зобов’язань від кожної із сестер.


Служебниці Господа та Діви Марії з Матара,

жіноча гілка згромадження Воплоченого Слова

У січні 1999 р. в Україні було засновано першу спільноту сестер східного обряду.

У листопаді 2004 р. сестри заснували Містечко милосердя святого Миколая для всіх людей, що потребують особливої допомоги, незалежно від віку чи соціального становища. Метою Містечка є дати всім його мешканцям атмосферу родини і правдиве християнське виховання. Спільнота сестер-монахинь живе разом з іншими членами як одна родина і піклується про все необхідне для них.

Також сестри провадять місійну працю, допомагаючи отцям Воплоченого Слова у пасторальній праці на парафіях.

У м. Бурштині Івано-Франківської обл. засновано перший контемплятивний монастир згромадження в Україні.
Воюючі дочки Непорочного Серця Матері Божої

(Мілес Єзу, Воїн Ісуса)

Духовність членів Мілес Єзу полягає у віднайденні особистого способу богопосвяченого життя в наслідуванні Господа, практикуванні євангельських рад убогості, чистоти й послуху. Церква заохочує мирянський інститут «Мілес Єзу» зробити на найвищому рівні доступними для мирян засоби християнського вдосконалення.

Сестри Мілес Єзу залучилися до катехизації на парафії, до праці на доброчинній кухні святого Йосифа та в дитячому будинку для дівчат, що перебуває під їхньою опікою.

Члени Мілес Єзу не завжди носять спеціальний одяг і не прагнуть цього, бо їхня місія різниться від місій монаших згромаджень, оскільки вони покликані бути зануреними в дочасний порядок, «щоб збудувати його зсередини шляхом закваски» (див. LG) або впроваджувати католицькі ідеали та завдання у світі.



СПІЛЬНОТИ БОГОПОСВЯЧЕНИХ МИРЯН

В УКРАЇНСЬКІЙ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКІЙ ЦЕРКВІ
Філомена ПРОЦИК, КСІ

Головна директорка Інституту
Кожний історичний період має свої притаманні риси, є винятковим. Він має свої особливі характеристики та виклики і вимагає від людини нових способів думання і діяння, нових пошуків і відповідей для своїх прагнень і потреб життя. Перед Церквою Христовою постають ті самі виклики, що й перед світом. Святий Дух, що все творить, зроджує відповідно до обставин і потреб нові способи життя, нові харизми, які відповідали б потребам Церкви.

Маю завданням виголосити про богопосвячених мирян в Українській Греко-Католицькій Церкві з наголосом на світський Інститут катехиток Серця Ісусового. Богопосвячені миряни – це ті особи, які не відрізняються у способі життя від інших людей та, будучи спеціалістами в різних галузях, виконують апостолят, притаманний мирянам, з однією специфічною відмінністю – посвячуються Господу Богові євангельськими радами.

У нашій Церкві в Україні існує спільнота Мілес Єзу, яка об’єднує мирян (одружених і неодружених) та священиків. Це східна гілка Товариства богопосвячених мирян Латино-американської Церкви, яка від 1990 року діє на рідних землях, виконуючи мирянський апостолят, згідно з Догматичною Конституцією «Lumen gentium» Другого Ватиканського Собору. Про них, думаю, краще знаєте, бо вони ближче до вас.

Щоб говорити про Інститут катехиток Серця Ісусового, який зародився в нашій Церкві поза межами України, вважаю за потрібне, хоч коротко, пригадати дещо з історії світських інститутів.

Цей, можемо сказати, новий спосіб посвяти Богові через євангельські ради має свої початки ще наприкінці вісімнадцятого століття у Франції, коли о. П’єр Йосиф Клорівіер зібрав кількох єзуїтських священиків, які, не маючи змоги відновити заборонений чин єзуїтів, продовжували виконувати свою працю у світі, але зобов’язалися зберігати євангельські ради. У тому самому часі з допомогою о. Клорівіера побожна Аделайде Сіси згуртувала дівчат, які в такий самий спосіб посвятилися Господу Богові.

У дев’ятнадцятому столітті то тут, то там почали виринати ще й інші спроби, коли жінки, чоловіки, а також і священики, що не хотіли або не мали змоги вступати до чернечого стану, зобов’язувалися зберігати євангельські ради у світі. Церква визнавала їх як побожні асоціації приватного характеру. Пізніше, за бажанням Церкви, ці згуртування перероджувалися в чернечі спільноти для отримання офіційного визнання.

У двадцятому столітті, коли цей спосіб посвяти Богові вже був досить поширений у Європі, 1938 року у Швейцарії на прохання Папи Пія ХІ під проводом отця Августина Джемеллі зібралося 25 таких асоціацій. На цьому зібранні було стверджено, що хоч ці спільноти зароджувалася в різних місцевостях та в різних часах, не знали нічого про існування одні одних, та всі вони були між собою подібні у способі життя та у своїй місії. Результатом цих зборів було прийняття документа з проханням про те, аби Церква приділила їм більше уваги та визнала цей спосіб посвяти.

Варто згадати, що під час Другої світової війни, коли комунізм, фашизм і нацизм піддавали світ страшним тортурам, Святий Дух просвічує та зроджує до життя нові спільноти богопосвячених мирян, які в такому болючому контексті йшли назустріч потребам Церкви. Виникла потреба нового способу євангелізації.

В той час почали більше вивчати спосіб посвяти і життя тих мирян, які, зберігаючи євангельські ради й живучи серед світу, несли благовість спасення серед людей. 2 лютого 1947 року Папа Пій ХІІ видав Апостольську Конституцію Provida Mater Ecclesia (Дбайлива Мати Церква), якою Церква визнала, підтвердила й узаконила цей спосіб життя та надала цим організаціям назву світські інститути.

Другий Ватиканський Собор у Декреті про пристосоване оновлення чернечого життя Perfectae caritatis, (Досконалої любови), 1965, (далі - PC), п. 11, чітко заявляє, що Христова Церква визнає світські інститути й закликає їхніх членів, щоб, зберігаючи світський характер своєї посвяти, жили в досконалій любові й вишколювали себе у справах Божих і людських, аби стати «закваскою для світу» для скріплення містичного Тіла Христового. Згодом Кодекс Канонічного Права збирає й осучаснює всі норми попередніх документів, які стосуються світських інститутів, і систематично подає правила як результат довгорічних студій їхнього життя та діяльності.

Післясоборові Вселенські Архиєреї, як також Конгрегації у справах Інститутів богопосвяченого життя і Товариств апостольського життя кількаразово видавали документи про світські інститути. Папа Іван Павло ІІ у своєму Апостольському поученні Vita consecrate (Богопосвячене життя), 1996р., присвячує окремий розділ для цього способу посвяти. Маємо чіткий доказ, як Церква Христова з любов’ю піклується ними.

* * *


Перенесімося з європейського континенту до американського, краще до Південної Америки, а ще точніше, до Бразилії. З кінцем дев’ятнадцятого і з початком двадцятого століть Бразилія прийняла тисячі іммігрантів, які тут шукали кращих умов життя, адже на той момент існувала велика потреба робочої сили. Сюди прибули, в менших чи більших групах, японці, італійці, німці, українці, поляки та багато інших. Лихо, яке спіткало світ в часі Другої світової війни, не обійшло і Бразилії. Хочу тут згадати політику Адольфа Гітлера. На півдні Бразилії, точніше, у штаті Санта Катарина, оселилася велика група німців. Жили й працювали тут іммігранти та їхні нащадки. Хоч вони були громадянами Бразилії, мали також і німецьке громадянство й підтримували досить тісні стосунки з Німеччиною, очевидно, і з її урядом. Тому Гітлер намагався створити тут незалежний німецький штат, в якому він би керував та запровадив би свій порядок. Щоб запобігти цьому лихові, диктаторський уряд Бразилії строго заборонив усім етнічним групам вживати свою рідну мову та в будь-який спосіб виявляти свою культуру. Настав час так званої націоналізації. Українське населення від цього теж дуже потерпіло. Були переслідування і кари. Навіть наших священиків було ув’язнено за проповідь Божого слова в церквах українською мовою.

* * *


У такий неспокійний час, у вересні 1939-го року, приїжджає до Прудентополіса, де осіло найбільше число українських іммігрантів, молодий отець-василіанин – місіонер, повний завзяття, ентузіазму, відваги, а передусім любові до свого народу і своєї Церкви. Був це світлої пам’яті отець Христофор Гавриїл Миськів, який уже відчув страхіття Другої світової війни в Карпатській Україні та був змушений залишити рідний край.

Як місіонер, о. Христофор відразу помітив потребу навчання релігії рідною мовою між дітьми та молоддю. Він болів серцем і душею, бо вони виростали на чужих землях без знання рідної мови, релігії, культури і звичаїв. Обслуговуючи колонію Барра Вермеля, тут, на Прудентопільщині, на празник Христа Царя 1939 року, він постановив перебути цілу ніч на молитві, щоб виблагати в Бога якоїсь розв’язки цієї пекучої ситуації. Натхнений Святим Духом тієї ночі, о. Христофор пригадав собі світську організацію молоді «Апостоли Христа», про яку він дізнався в Чехії. Відтоді почав докладати зусиль і старань для створення ідентичної світської організації дівчат, зокрема вчительок, які могли б цілковито та з відвагою пожертвуватись релігійній праці серед українських поселень, яких було важко досягти священикам чи сестрам-монахиням.

Цей світлий задум здійснився вже в 1940 році, коли 31-го травня дві перші катехитки зложили Господу Богові свою посвяту. Були це Антонія і Надія Шульган – рідні сестри. Наступного року інші дівчата зголосились і бажали посвятитися Богові на служіння рідній Церкві.

Перші катехитичні спроби відбулись у січні 1941 року. Давши відповідне вишколення для 12-х дівчат, о. Христофор відправляє їх по дві до різних українських колоній навчати дітей катехизму й української мови. Катехитична діяльність поширилася по багатьох місцевостях, і до сьогодні катехитки навчають релігії, української мови та культури молодь і дітей на так званих січневих вакаційних катехизаціях і також виконують цей апостолят упродовж цілого року.

Від сорокового року, з допомогою інших отців-василіян, своїх співбратів, зокрема отця Йосифа Мартинця, який пізніше став першим українським екзархом і правлячим архиєреєм для українців у Бразилії, отець Христофор почав організовувати реколекції та щорічні катехитичні курси. З кожним роком число дівчат-учасниць на курсах релігії збільшувалося, як також число тих, що вступали до посвячених на цілковиту працю для своєї Церкви та свого народу. Так зародився перший і єдиний світський інститут у нашій Українській Греко-Католицькій Церкві.

1974-го року катехитичні курси, ідеологом яких був о. Христофор Миськів, перейшли на єпархіальний рівень, і вже тоді почали брати в них участь сестри різних згромаджень, як також дівчата, жінки та хлопці – лідери в церковних громадах усієї єпархії сятого Йоана Хрестителя. До сьогодні інститут вміщає єпархіальний катехитичний центр, надає свої приміщення та персонал для щорічних катехитичних курсів і координує їх. Під наглядом єпархіальної Катехитичної Комісії члени інституту укладають катехитичні підручники для навчання дітей.

Перше визнання товариства апостолок Ісусового Серця (так його назвав отець Христофор) Церква дала через латинського єпископа Дона Антоніо Мазаротто, якого поставлено опікуватися вірними українського обряду. 1950-го року Римська Апостольська Столиця дала своє визнання, поблагословила організацію й надала їй канонічну назву – Світський інститут катехиток Серця Ісусового. Із 12-го червня 1971 року інститут є папського права.

Метою Інституту катехиток є поширювати Боже Царство на землі й осягнути християнську досконалість своїх членів через посвяту Господу Богові в євангельських радах, живучи і діючи посеред реальностей світу. Катехитки можуть жити у спільних домах, а також окремо при церквах, школах чи у власній родині. Члени інституту, зокрема, посвячуються на катехитичну і культурну діяльність між українським народом. Для сповнення притаманної місії світських інститутів – бути сіллю землі, світлом світу та закваскою Божого Царства, значить, освячувати світ з його нутра – катехитки намагаються розвивати свою професійну працю всюди, де тільки можливо: у державних урядових органах, де стараються займати провідні місця, школах, шпиталях, крамницях, кухнях і т. д., бути лікарями, адвокатами тощо.

Духовість інституту ґрунтується і зосереджується на Ісусовому Серці. За прикладом Христа – образом Божої любові до людей – життя і праця катехиток мають бути пройняті цією духовістю. Словом, середовище є місцем їхньої постійної євангелізації.

У своєму складі інститут також має членів у ширшому значені слова – це жінки та дівчата, яких звемо катехитки-помічниці, що, хоча не живуть євангельськими радами, виконують апостолят по своїх громадах за вказівками і з допомогою членів інституту. Інші, зокрема старшого віку, духовно підтримують нас своєю молитвою. Їм усім організуємо щорічні реколекції та подаємо відповідну духовну й катехитичну формацію.

Наш засновник завжди старався, аби діти наших селян відвідували школу, щоб українська жінка, зокрема, мала змогу зростати інтелектуально й могла досягти вищого соціального становища. Тому при інституті від 1944 року діє інтернат святої Ольги, де вже тисячі дівчат мали змогу релігійно виховуватись, здобувати освіту та освоювати певну професію. Сьогодні велике число колишніх вихованок цього інтернату є успішними фахівцями, а також працюють на релігійному, культурному та соціальному полі по наших громадах.

Катехитки розвивають свою діяльність у різних місцевостях єпархії святого Йоана Хрестителя. Належать до різних єпархіальних комісій, де разом із владиками, священиками та сестрами-монахинями вкладають свої сили і життя в пасторальну діяльність єпархії. Одна з характеристик членів інституту – бути завжди готовими й спішити на служіння, коли цього потребує Церква чи громада.

Заснований на бразилійській землі Святого Хреста Інститут катехиток Серця Ісусового розгорнув свою діяльність також поза її межами: в Обері (Аргентина), Енкарнаціоні (Парагвай) та в Стемфордській єпархії Сполучених Штатів Америки.

РОЗДУМИ НАД БІБЛІЙНИМ ТЕКСТОМ
отець Тарас БАРЩЕВСЬКИЙ

Україна
Тема другого дня: Посланництво богопосвячених осіб


Слава Ісусу Христу!

«Говори, слуга Твій слухає!» – лише з четвертого разу відповідає хлопчина Самуїл на Божий голос, що кликав його тієї ночі на ім’я! Самуїл був покликаний, він навіть був відгукнувся на цей голос, три рази прибігаючи вночі до старенького Елі: «Ось я! Кликав ти мене?» Але це не Елі його кликав, а Господь. Як могло статися, щоб почути голос самого Бога і не розпізнати його, почути власне ім’я і не відповісти тому, хто кличе?

Розповідь про покликання Самуїла – останнього судді і першого пророка – розпочинається одним цікавим спостереженням: «Слово Господнє було рідким того часу, видіння не були часто» (1 Сам. 3, 1). Обряди і відправи не були рідкісними, релігійні свята також, і навіть прощі й жертвоприношення. Літургійне життя йшло вперед, святиня функціонувала просто чудово, хоч «Слово Господнє було рідким, і видіння не були часто»... Церква говорить завжди дуже багато про Бога. Говорить багато й тоді, коли Бог говорить мало. Говорить часом більше, ніж потрібно. Слово Церкви не є рідкісним, коли йдеться про Бога! Насправді його багато, і не тільки у храмах і численних святинях, а також і в позарелігійному середовищі, в публічній думці, у мас-медіа, більше або менше секуляризованих. Скільки слів про Бога! Частим є слово про Бога, за Бога, проти Бога, довкола Бога – рідкісним є слово Бога! Можливо, ці дві речі пов’язані, можливо, залежать одна від одної? Чим більше говориться про Бога, тим менше говорить сам Бог.

Відтак автор нашого уривку, намагаючись після другої невдалої спроби пояснити, чому Самуїл не розпізнає Божого голосу, робить ще більш приголомшливе спостереження: «Самуїл не знав ще Господа, бо Господнє слово йому ще не об’являлося» (1 Сам. 3, 7). Самуїл, отже, «служив Господеві» (в.1), але «не знав ще Господа» (в.7)!

Це страшна можливість, яка може статися саме у святині, там, де приноситься служба Богові: можна служити Богові, не знаючи насправді Бога. Але не варто дивуватися: коли слово Боже стає рідкісним, сам Бог наче зникає і стає незнайомцем. Виходить, що можна жити в Божому домі без того, щоб знати Бога. Так стається із двома синами того батька із притчі про блудного сина, які обидва жили з батьком, але жоден із них насправді не знав його. Може статися теж і по храмах, на богословських факультетах, у семінаріях, ба навіть у монастирях, щоб Бог був, або став, великим Незнайомим. Але також кожен із нас, як віруючий, не може не визнати, що відкриття Бога ніколи не закінчується і що навіть коли доходимо до кінця нашого життя, відкриття Бога є ще завжди на початках. Увірувавши і прийнявши Божий поклик, ми стали, якщо так можна сказати, учнями самого Бога, як Самуїл, і залишаємося ними на ціле життя.

«Слово Господнє було рідким», але не відсутнім; було рідким, але було! Слово Боже ніколи не стає Божою мовчанкою. Горе нам, якщо переплутаємо рідкісність Божого слова з його відсутністю і якщо уважатимемо Бога, який рідко говорить, за Бога, що не говорить ніколи, за німого Бога, за такого, яким є ідоли. Рідкісне слово не означає відсутнє слово! І це рідкісне, але не відсутнє слово несподівано лунає вночі, коли «світильник Божий не був ще згашений» (в. 3), тобто перед ранком. Рідкісне слово несподівано лунає вночі. І що воно каже? Яким є зміст цього слова? Що каже цей Бог, що рідко говорить? Відкриває приховані таємниці? Пояснює таїнства життя? Об’являє вищі світи, незглибимі істини, призабуті духовні досягнення, віддалені від нас у часі або й цілком втрачені? Розповідає про невимовні досвіди, що перевищують земні пороги видимого й відчутного? Ні, нічого з цього всього!

Коли Бог, який говорить мало, нарешті починає говорити, Він каже твоє ім’я! «Господь озвався: Самуїле, Самуїле!» (в. 4). Отак починається Боже слово: ім’ям – моїм, твоїм, нашим ім’ям. Бог починає говорити, щоб покликати нас, щоб покликати кожного з нас. Він це робив від самого початку: «Адаме, де ти?» (Бут. 3, 9), а відтак продовжує кликати людину з покоління в покоління. Адам сховався від Божого слова і втратив рай, але не Авраам, Мойсей, Самуїл, Єремія..., які своїм життям продовжили писати історію спасення, а зокрема Марія, якої оте «ось я, слугиня Господня» виявляє цілковитий послух Божому слову, послух, який, як молиться наша літургія, «повернув нам рай у Христі»123. Через непослух людина втратила рай, але тепер, завдяки послухові Божому слову, ми знову можемо замешкати в ньому.

Коли Бог кличе, а людина слухає, тобто відповідає на Божий поклик, тоді Бог відкриває їй свій задум, іншими словами, відкриває їй її окреме посланництво. Покликання і посланництво тісно пов’язані між собою, і одне не існує без іншого: нема покликання, що не було б посланництвом, і нема посланництва, що не було б покликанням. І хоч кожне покликання є інакше, особистісне, усі вони мають щось спільне: Бог кличе кожного на ім’я. Так само і кожне посланництво є інакше, але всі мають щось спільне: спільним є те, що всі вони вимагають зміни. Дехто міг би це назвати «наверненням», але це навернення перевищує визнання власних гріхів і постанову поправитися. Якщо покликання – це відгукнутися на Божий голос, то посланництво – це піти за цим голосом і повернути своє життя в той бік, в який кличе Бог.

Тієї ночі Самуїл уже не міг заснути: він мав донести до Елі страшний Божий вирок щодо нього самого і його сім’ї. Те священство і ту святиню, в якій батько Самуїла приносив жертву Господеві, в якій його мати виблагала його в Господа і в яку «віддала на увесь його вік Господеві» (див. 1 Сам. 1, 28), Бог відкинув. А що буде з ним, молодим хлопчиною, якого все життя, ба навіть саме народження, пов’язане зі священиком Елі і святинею, в якій він служив під його наглядом? Самуїл боявся. Боявся оповідати Елі про видіння (в. 15). Однак, коли Самуїл розповів, правда не без мольб, своє видіння, іншими словами, коли він не тільки відгукнувся на Божий поклик, а й прийняв і виконав доручену йому місію, стається щось надзвичайне. «Він, – каже текст, – виріс! Самуїл виріс, і Господь був із ним і не дав ані одному його слову впасти на землю» (1 Сам. 3, 19). Самуїл виріс (дослівно: став важким, вагомим), тому що довірився Божому слову і став вірним його речником, став пророком.

Однак, щоб так вирости, потрібно виконати одну умову! «Коли хтось хоче йти за Мною, – каже Ісус, – хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за Мною» (Мр. 8, 34). Тому що кожний, «хто не зречеться всього, що має, – підкреслює Ісус – не може бути моїм учнем» (Лк. 14, 33), не може «бути досконалим» (див. МТ. 19, 21). Самуїл мусив зректися «служіння Господеві під поглядом Елі» (1 Сам. 3, 1), щоб бути настановленим Господнім пророком (див. 1 Сам. 3, 20); Авраам – свого єдиного сина Ісаака (див. Бут. 22, 1), щоб стати батьком многоти народів (див. Бут. 17, 5); апостол Петро мусив зректися своєї впевненості: «...навіть якби всі зневірились у Тобі, я не зневірюся ніколи» (див. Мт. 26, 33–35 і пар.), щоб стати справжньою скелею і підтримкою братам і сестрам у вірі (див. Лк. 22, 32), а апостол Павло – своєї «запеклості прихильника передань предків» (див. Гал. 1, 14), щоб стати «служителем Христа Ісуса між поганами і виконувати священицьку службу Божої Євангелії, щоб жертва поган була милою і освяченою у Святім Дусі» (див. Рим. 15, 16).

Це, однак, не лише досконалість, що вимагає зречення, чи, як ми любимо говорити, жертви. А саме посланництво. Іншими словами: як можу промовляти «істинні Божі слова» (див. Од. 19, 9), якщо не відмовлюся від своїх? Як можу плекати «ті самі думки, які були в Христі Ісусі» (Флп. 2, 5), якщо моя голова переповнена власними (оригінальними!) думками? Як можу «навчити всіх про спасенний задум тієї тайни, що від віків захована була в Бозі, який створив усе» (Еф. 3, 9), коли у мене свої плани? Як можу отримати вічне життя в спадщину (див. Мт. 19, 29), якщо чи не зубами тримаюся за своє обмежене й смертне існування?

Тому досконалими, справжніми Христовими учнями, Божою сім’єю – матір’ю і братами Христа – можуть бути тільки «убогі духом», такі, як і Він, який, «існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини» (Флп. 2, 6). Тому що тільки там, де людина визнає свою неміч, свою потребу в Бозі, благодать Божа надмірно виливається на неї (див. 1 Тим. 1, 14). Так, як на Марію, через покору якої ублажатимуть її всі роди, бо Всемогутній вчинив їй велике (див. Лк 1, 48–49). І тому вона принесла Єлисаветі не тільки вітання і слово про Бога, а саме Слово Бога, зачате в її лоні! Тож і ми на завершення цього роздумування і впродовж цілого дня у наших молитвах, роздумах, нашою працею, наслідуючи Пресвяту Богородицю, промовмо «Величає душа моя Господа» (Лк. 1, 46 і наст.) і виконаймо наше перше посланництво: принесімо Христа тим, що шукають Його!
Хто має ухо, нехай слухає,

що Дух говорить Церквам!

(Од. 2, 7. 11. 17. 29; 3, 6. 13. 22).



ЧОГО ОЧІКУЄ ЦЕРКВА ВІД БОГОПОСВЯЧЕНИХ ОСІБ У СУЧАСНОМУ СВІТІ
Блаженніший Патріарх Любомир( ГУЗАР)

Україна
Блаженніший Патріарше Святославе, високопреосвященні та преосвященні владики, всесвітліші та всечесні отці, високопреподобні та преподобні ієромонахи, преподобні брати й сестри, монахи та монахині, члени мирянських інститутів, шановні пані та панове – делегати і достойні гості Собору!


Слава Ісусу Христу!
Сердечно вітаю вас, що зібралися на цю важливу подію в житті нашої Церкви − Патріарший Собор на тему богопосвяченого життя. Не можу безпосередньо брати участі в нарадах, але, заслухавши ці мої думки, зрозумієте, що душею я з вами у Прудентополі, на гостинній бразильській землі. Від щирого серця бажаю, і за це молюся до Господа, щоб ці наради принесли рясні плоди для нашої Церкви. Разом з вами прохаю Господа, щоб за заступництвом Пресвятої Богородиці та всіх святих, яких дала наша Церква впродовж віків на рідних землях та на новіших поселеннях, Він всіх вас рясно благословив.

Секретаріат Собору під проводом високопреподобного отця Тарсикія Залуцького ще влітку минулого року звернувся до мене з проханням підготувати доповідь на тему: «Чого очікує Церква від богопосвячених осіб у сучасному світі?» Я охоче прийняв це запрошення, хоча тоді ще не усвідомлював, яке це важке завдання. У запропонованій назві доповіді, по суті, поставлено два питання: по-перше, чого Церква очікує, а по-друге, від кого вона цього очікує. Щодо другого запитання, то більшість із вас здивується: зрозуміло, що очікування стосуються богопосвячених осіб, бо весь Собор, власне, присвячений богопосвяченому життю. Цей закид можна спростувати, якщо дещо уточнити. Проблема полягає у слові «богопосвячений». На одному зібранні, темою якого також було богопосвячене життя, один священик зауважив: «Про кого ви говорите? Я ж теж богопосвячена особа». Сподіваюся, що на V Сесії Патріаршого Собору буде вирішено, чи термін «богопосвячений» стосується лише членів монастирів, чинів, згромаджень та інститутів, чи його можна застосовувати до ширшого кола людей. Зазвичай ми вживаємо узагальнено, а тому часто неправильно, слова «монах» або «чернець» для означення всіх видів організованого богопосвяченого життя. Щоб вийти із цієї складної ситуації, ми почали застосовувати слово «богопосвячений» до всіх, хто присвятив своє життя Богові, тобто і до єпископів, священиків та мирян. Не намагатимуся розв’язувати цієї мовної проблеми, а навіть, зізнаюся, буду з неї користати, бо те, що стосується членів релігійних спільнот, можна і треба сказати також про інших богопосвячених осіб. Однак для зрозумілості викладу вживатиму слово «богопосвячений» до осіб, які публічно та за благословенням Церкви зобов’язалися провадити богопосвячене життя і роблять це згідно з правилом, що його поблагословила Церква. Тому моя відповідь на запитання, від кого Церква має сподіватися, така: від монахів і членів світських інститутів.

А тепер повернуся до першого запитання: чого саме Церква очікує від богопосвячених осіб? Не хочу бути злопам’ятним, але годі не згадати, що інколи на богопосвячених осіб дивляться зі суто світського, «практичного» погляду. Єромонаха (на виховання якого єпископ не витратив жодної копійки) сприймають як такого священнослужителя, якого можна посилати по всьому світі, бо він неодружений, а богопосвячену сестрицю використати як сумлінну, але водночас низькооплачувану вчительку, катехитку, медсестру або навіть служницю в парафії. Проте більша частина нашого церковного населення виявляє більш шанобливе ставлення до богопосвячених осіб як до тих, що, з одного боку, моляться, скромно живуть і, з іншого – є добрими працівниками. Таке сприйняття значно краще, але я хотів би зробити ще один крок вперед.

Цього року в Україні, головно в Києві та Львові, відзначали 10-річчя візиту до нашої країни блаженного Папи Івана Павла II. З цієї нагоди відбулися різні богослуження, наукові та культурні заходи, багато споминів про ті величні дні червня 2001 року було і в приватних розмовах. Немає сумніву, що цей апостольський візит десятирічної давнини залишив глибокий слід у душах людей різного віросповідання, різного віку та різного походження. Багато людей під час згадуваних вище заходів ставили запитання: чому це так? У чому таємниця такої тривалої пам’яті? Блаженний Папа Іван Павло II був освіченою людиною, мав оригінальні погляди, відвідав із пастирськими візитами ледь не всі країни світу, відіграв важливу роль у розпаді Радянського Союзу і звільненні Центральної та Східної Європи від комуністичного режиму тощо. Усе це поважні заслуги, однак цього не досить, аби пояснити, чому в день його похорону в Римі присутні люди просили проголосити його святим; чому наш народ, різні його верстви, зберігає у своєму серці такі живі спогади про його візит, з таким трепетом згадує його проповіді, промови під час зустрічі; чому на вулицях Києва та Львова, коли він проїздив, безліч людей його вітали; чому в негоду українці йшли на богослуження, які він очолював, хоча ніхто їх туди не гнав (у Львові на останню Божественну літургію несподівано для всіх зібралося близько півтора мільйона молільників!)? На всі ці запитання нелегко дати однозначну відповідь. Проте всі, що над ними замислювалися, раніше чи пізніше як остаточну причину такої неймовірної популярності називали його моральний авторитет.

Моральний авторитет – це поняття, якому важко дати визначення. Можна назвати певні елементи, які становлять це поняття, але важко описати їх сукупність: це треба відчути.

Хоча, як я вже зазначив, неможливо дати визначення поняттю «моральний авторитет», все ж таки хочу розглянути його докладніше, аби розвіяти поширені хибні уявлення про це. По-перше, уряд (посада) та моральний авторитет − це різні речі: можна посідати високий пост, але не мати морального авторитету. Уряд – це щось таке, що можна надати, а моральний авторитет тільки здобувають. Посада стає правочинною з моменту її отримання: наприклад, мене призначили ігуменом монастиря, і відтоді я маю повну владу як ігумен, а для того щоб здобути моральний авторитет, потрібен певний час. По-друге, не можна приписати собі морального авторитету, його мають визнати інші люди. По-третє, моральний авторитет може мати і відносно молода особа, яка не посідає якогось високого уряду. Загалом моральним авторитетом втішаються люди, які визнають загальнолюдські вартості та дотримуються засад моральної поведінки. А все це стає ще виразнішим та ціннішим, коли ті люди є християнами і керуються засадами християнської моралі. Постать вищезгаданого блаженного Папи Івана Павла II є яскравим прикладом того, якими важливими в житті людства є особи, що за ними суспільство визнає моральний авторитет.

Нагадаю, що темою цієї доповіді є питання: чого Церква очікує від богопосвячених осіб у сучасному світі? Потроху вимальовується відповідь, яку хочу запропонувати. Для того щоб наша Церква могла жити, розвиватися та справді служити своєму народові, вона понад усе потребує осіб, які мають моральний авторитет. А такими в нашій церковній спільноті мають бути, власне, богопосвячені особи як приклад та заохочення до справді християнського буття. Ми потребуємо побожних, мудрих, освічених, щедро обдарованих різними талантами, відважних, чеснотливих богопосвячених осіб, одне слово – ми потребуємо моральних авторитетів. Підсумую це цитатою, яка не є оригінальною, її знаходимо у Святому Письмі: «Ви – сіль землі… Ви – світло світу…» (Мт. 5, 13−14).

Додам до вищесказаного ще два спостереження. По-перше, моральний авторитет – це не почесний титул, а результат дуже наполегливої, послідовної та сумлінної праці над собою. Байдуже, чи люди називатимуть богопосвячених осіб моральними авторитетами, але важливо, щоб наші монахи та монахині, богопосвячені миряни ними справді були, аби члени нашої Церкви – від найстарших до наймолодших – сприймали богопосвячених осіб як моральних авторитетів. А народ стосовно цього є непомильним.

По-друге, хочу звернути увагу на питання зменшення кількості покликань. У деяких частинах нашої Церкви ця проблема є особливо гострою, але брак приросту відчутний повсюди. Стосовно цього скажу таке: нам бракує живих прикладів богопосвяченого життя, які, неначе магніт, притягали б вірних до наших монастирів, чинів, згромаджень та інститутів молодих людей. Найгірший осуд для нас, коли молоді люди кажуть: «Та вони такі самі, як ми». Богопосвячені особи не можуть бути такими самими, як всі інші, – вони мають бути настільки кращими, аби світська молодь не сміла себе до них прирівнювати чи злегковажити їхнім прикладом. Бо інакше наше майбутнє під знаком запитання.

Отже, дорогі богопосвячені брати та сестри, якщо ми ще не почали, то якнайшвидше берімося до праці над собою та будьмо слугами нашої Церкви, такими, яких вона потребує. І нехай милостивий Господь нас благословить!



ЧОГО  ОЧІКУЮТЬ МИРЯНИ  ВІД БОГОПОСВЯЧЕНИХ ОСІБ?
Євгенія В. ОСАТЧУК

Ріо Азул, Бразилія
       Почну свою співдоповідь цитатою про те, що згадуємо минуле для того, щоб на його досвіді будувати майбутнє.

      «Спогади можуть виявляти суб’єктивну індивідуальність без сорому, бо пам’ятається тільки те, що бачилося, що пережилося, що чинилося і відчувалося. Через спогади затримується минуле, щоб вонo ставало підпорою на теперішнє і майбутнє» (Елізабет дос Сантос Мовра Батіста, «A Vila do Coronel Kosme sob a ótica do idoso»).

      Випала мені честь говорити про богопосвячених осіб від імені нас, мирян, висловити, що ми від них очікуємо.   

      Думаю, що буде цікаво роздумати про цю тему на тлі історії української імміграції та УГКЦ в Бразилії, пригадати, що досі отримав народ від богопосвячених осіб, аби нижче висловити наші бажання до них на сьогодні й на майбутнє. Хочемо бачити в них  не тільки служителів літургії і святих таїнств,  катехитів, учителів та медсестер, але бажаємо, щоб вони були для нас світлом і прикладом духовного життя.

       Коли  наші діди й прадіди залишили свою Батьківщину 120 років тому, вони знали, що це тяжка й повна несподіванок дорога, але йшли за кращою долею. І ті несподіванки здійснилися: обманені пропагандою, принижені й погано розміщені в кораблях, пережили великі лиха, доки не доїхали сюди. Багато залишили й ще більше втратили, у подорожі стрінули різні недуги, кидали своїх померлих у море. Але, найголовніше, вони везли у своїх серцях сильну віру та любов до своєї Церкви та обряду, віру, яку від богопосвячених осіб там, на своїй матірній землі, навчилися цінувати.

Уже на бразилійських землях, особливо у штатах Парана та Санта Катарина, мусили боротися із всякими труднощами: інша мова, тропічні хвороби, брак помешкання, інші звичаї і т. п. Перші роки українських родин у Бразилії були справжньою боротьбою. Минали місяці й роки, життя поволі почало покращуватися, але бракувало найціннішого скарбу – української Церкви. Народжувалися діти, і треба було їх хрестити й виховувати у своєму обряді.

Поселенці організуються і звертаються до церковної влади в Україні, просячи священиків і сестер. Їхня просьба, Богу дякувати, була вислухана.  Приїжджають перші єпархіальні священики, а потім василіяни, які виконують тут жертовну місію:  хрестять і навчають дітей, вінчають молодят,  сповідають та організовують церковне й культурне життя.

Із великою спрагою за своєю Церквою, яка тепер уже тут народжувалася, українці під проводом священиків ідуть до праці й організуються до будови церков. Завдяки жертовності й праці народу підносяться серед бразилійської зелені круглобанні церкви. Нині історики з пошаною дивуються. Священики заохочували й духовно підтримували іммігрантів. Уже з початків Української Церкви в Бразилії виявляється гарне ставлення людей до богопосвячених осіб і, з іншого боку, цілковита посвята останніх для народу.

Уже  стало краще, світло Української Церкви  просвічувало життя. Але самі священики не були спроможні належно виконати тієї місії: віддаленість громад, погані дороги – це все не дозволяло дійти до всіх вірних, розсіяних по різних місцевостях.

Поселенці звертаються до України і просять сестер. На їхнє щастя, 11-го квітня 1911-го року вітають зі сльозами перших сімох сестер-служебниць Непорочної Діви Марії, які починають свою працю в Прудентополі та в Ірасемі.

Праця і співпраця священиків і сестер підбадьорювала духовно і культурно наші родини, розкинені по далеких околицях.

В особливий спосіб вірні Малету, Ріо Азул, Павло Фронтінь та сусідних громад півдня Парани ще відчували велику потребу цих осіб між собою. 1932 року єпархіальний священик отець Еміліян Ананевич зібрав деяких дівчат спеціально з Дорізону й заснував згромадження сестер-францишканок 3-го чину, що пізніше перейменувалося на згромадження сестер-катехиток святої Анни. Головна харизма цього згромадження є виконувати пасторальну працю між нашим народом.

1940 року о. Христофор Миськів, ЧСВВ, спостеріг, що народ потребував працівників до катехизування і культурних справ, які жили б між людьми. Він  заснував cвітський Інститут катехиток Серця Ісусового. Перші катехитки скоро пішли в апостолят між українські родини по селах-колоніях.

Пізніше ще прибули сестри святого Йосифа та сестри-василіянки, які до сьогодні здійснюють виховання дітей та катехизацію.

Сестри, катехитки і священики стали силою, прикладом та дороговказом для християнського життя. Працьовитість і відданість тих осіб своєму народові творили головну підвалину Української Церкви в Бразилії. Завдяки їхній праці християнський і український дух вливався в серця народу

Цей історичний відтинок від тих часів до сьогодні  ставить перед нами образ цілковитої відданості, послуху, жертви, життя молитви, покори та відповідальності богопосвячених осіб протягом цих 120-ти років Української Церкви в Бразилії. Чого ж ми, миряни, від них сьогодні очікуємо?

Нині часи інші, потреби інші, вартості, що керують життям більшості людей, інші. Світ безупинно йде проти релігійного, родинного, морального та богопосвяченого життя. Наші діти щоденно мають перед собою ці протилежні вартості через всякі канали. Треба, щоб ми, матері та батьки, міцно трималися вартостей, які дістали в спадщину від наших предків, священиків, сестер і катехиток, а найголовніше, щоб ми їх передали нашим дітям. І тут ми, родини, багато разів мусимо звертатися по допомогу до священика, сестер, катехиток з нашими труднощами й потребами, які є складніші, ніж колись. Молодь із добрих родин потрапляє в недобре життя, вживає наркотики, розбиває родину – і це творить батькам великий біль серця. І в кого нам шукати допомоги в тому всьому, як не в богопосвячених осіб? Вони мусять мати моральну силу, щоб вийти нам на допомогу. Мусять стояти на вищому рівні духовності, щоб подати нам помічну руку в тих труднощах.

У модерному світі, повному спокус, це сьогодні найголовніше поле праці богопосвячених осіб – між родинами. Своїм веселим обличчям, блиском очей, способом життя вони мають бути прикладом нового життя для батьків, молоді та дітей. Але, найголовніше, можуть своїм життям розбуджувати нові покликання між молоддю, бо знаємо, що слова переконують, але приклади спонукають. Це, що проповідують і навчають словом, мусить бути вислідом їхнього життя. Цього ми бажаємо і просимо в усіх богопосвячених осіб. В іншому разі матимемо важку недовіру щодо богопосвяченого життя.

Нинішне громадське життя вимагає співпраці в євангелізації. Родини зі священиками, сестрами та катехитками, без сумніву, можуть творити велику силу проти розпусти, наркотиків та життя, віддаленого від Церкви і Бога. Найперше, добрий приклад священика, сестри, катехитки, а після цього може йти прохання співпраці від мирян, які живуть у такому світі, де головне мати, а не бути. Вони не мають пристосовуватися до світу, а мають спонукати нас до того, щоб ми достосовувалися до їхнього правдивого й жертовного життя.

Доми сестер і катехиток біля наших церков мають бути вогнищем, яке зроджує довір’я і дає  духовну силу для мирян. Сьогодні наші громади назагал добре зорганізовані, вірні щораз більше займають місця у всяких пасторальних працях, але неможливо уявити Української Церкви без сестер чи катехиток, які, хай би і деколи, своєю присутністю не зроджували в громаді охоту до праці в Церкві й не були підтримкою в тій праці. Вони своїм духовним життям, проведенням богослужб, молитвою, добрим повчанням і прикладом показують нам, мирянам, ідентичність Української  Церкви та українського духу. Якщо стаються випадки, що вірні часто залишають наш обряд і йдуть до іншого, де шукати причини цього факту? Однією з можливих причин  є  недопрацювання та помилки богопосвячених осіб. У книжці «Як іти на Службу Божу й не втратити віри» о. Буш, який організовує богослуження Папи Венедикта ХVІ, каже, що причиною, чому нині народ менше йде до церкви, менша участь людей у Божественній літургії, є те, що священики, а навіть єпископи й з ними всі інші богопосвячені особи, не служать її побожно й за приписами, не зберігають літургійних приписів… Варто нам усім тут поміркувати й запитати себе, що можемо чинити, аби змінити цей період, який наша Церква переживає, а це стосується богопосвячених осіб та мирян.

За все, що було зроблене в минулому та до сьогодні, є в наших серцях любов і пошана до богопосвячених осіб. Коли щось негативне стається з ними, як-от негідна поведінка через людську неміч і спокусу, то смуток і біль проймають серця вірних. Зауважуємо нині великі труднощі на полі покликання до богопосвяченого життя. Виховати священика, сестру або катехитку – це як видовбувати діамант у глибоких  шахтах. Хто тут більше винен: ми, миряни, чи самі богопосвячені особи, які, може, не є тим світлом для нинішньої молоді й своїм прикладом її не захоплюють?

Постійна молитва за витривалість та за нові монаші покликання має бути головною метою всіх вірних, як також і матеріальна допомога та дружба, аби не почувалися самі в цій справі, бо віддають своє служіння громаді. Але, з іншого боку, богопосвячені особи мають своїм життям, відданим для Бога й для вірних, притягувати до себе нові покликання.

 У цілій Церкві миряни, напевно, очікують, аби богопосвячені особи у громадах були мов кольори веселки, що мають свою індивідуальність, а часто й немочі, але всі разом вказують на добру й світлу дорогу життя.  Вони, живучи по своїх домах, зі своїми талантами та прикметами, а головно зі своїм посвяченим для Божих справ життям мають показувати мирянам гарну дорогу  до здійснення Христового Царства між нами, мають бути тією дорогою.

Миряни і богопосвячені особи! Маємо бути одні одним заохотою, підпорою  і співпрацювати в наших громадах у цих нинішніх складних зматеріалізованих часах, коли цінні вартості духовності й життя все більше й більше потоптані й іґноровані. Якщо буде можливо так жити, то напевно покажемо нашим нащадкам дорогу спасення.

Лагідно звертаюся до всіх з моїм сильним бажанням, що,  напевно, є сильним бажанням усіх мирян, яких нині тут представляю, щоб богопосвячені особи були в наших громадах прикладом життя, людьми молитви, просвічені світлом Христового Євангелія, та щоб нас, мирян, зачаровували до кращого життя.  Якщо так будемо жити, то, напевно, українська духовність надалі процвітатиме по всіх громадах, де центром  є круглобанна наша церква, а в ній богопосвячені особи преставляють нам самого правдивого Христа. Напевно, так почнемо писати історію  наступних 120-ти років українців у Бразилії, де наші предки гарно це виконували досі, а на майбутнє ми, миряни, під сильним проводом вас, богопосвячених осіб, маємо велику відповідальність продовжувати й удосконалювати цю місію, розпочату на бразилійських землях.

 

Слава Богу! Честь Марії! Нам Мир!  



РОЛЬ БОГОПОСВЯЧЕНОГО ЖИТТЯ В КУЛЬТУРІ Й ОСВІТІ

отець Борис ҐУДЗЯК,

ректор Українського католицького університету

Україна
Вступ. Монашество i його вплив у моєму житті та в житті УКУ.

I. Історичні явища і статистика, над якими варто замислитися.

II. Виклики сучасної культури і монаші відповіді.

III. Роль монашества в сучасній культурі.

ІV. Яка роль освіти в житті сучасної богопосвяченої особи?

Висновок: ми хочемо бути учасниками вашого дивовижного дійства.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База данных защищена авторским правом ©bezogr.ru 2016
обратиться к администрации

    Главная страница