Кодекс Канонів Східних Церков, Рим, 1990. Ккц катехизм Католицької Церкви, Львів, 2002



страница5/23
Дата03.05.2016
Размер4.02 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Висновок

На завершення можна сказати, що ідентичність богопосвячених осіб не є чимось незбагненним. Так, мова йде про тайну, але тайну, укриту в лоні Пресвятої Тройці, тобто якщо ми чуємося розгубленими в цьому світі, то все одно знаємо, що Бог Отець відвідує кожну людину і, зокрема, богопосвячену особу у Святому Дусі, даруючи їй шанс віднайти власне покликання й ідентичність. Ця ідентичність має у своїй основі процес осягнення цілковитого єднання з Богом, або шлях переображення аж до обожествлення, що виявляється у плеканні синівського ставлення до Бога Отця через Сина у Святому Дусі через радикальне життя євангельськими радами.

На названому «подвигом» шляху до Отця необхідними є аскеза і набування чеснот. Внутрішніми підставами подвигу є молитовне правило і літургійне життя. Молитовне правило, спільне для всіх монаших спільнот, духовно об’єднує спільноту між собою, а літургійне життя, зокрема святе таїнство Євхаристії, інтегрує спільноти в Церкву як невід’ємні її частини. Отож, для віднайдення власної ідентичності немає потреби в надзвичайних ресурсах – треба жити покликанням, бути вірними тому шляхові, який ми обрали під впливом Святого Духа.

Одного разу Блаженніший Патріарх Любомир (Гузар) на зустрічі з монашеством в Україні у контексті звільнення богопосвячених осіб від обітів сказав: «Для того щоб переосмислити власне покликання, треба ним жити». Застосовуючи ці слова до питання ідентичності богопосвячених осіб, можна сказати: «Для того щоб віднайти власну ідентичність, треба нею жити».




ХАРИЗМА ЗАСНОВНИКІВ БОГОПОСВЯЧЕНИХ СПІЛЬНОТ У НАШІЙ ЦЕРКВІ (КОЖНОГО ЗГРОМАДЖЕННЯ)
сестра  Дія (СТАСЮК), ЧСВВ

Україна
Щоб говорити про харизму засновника чи засновниці, насамперед треба усвідомити, що суть дару міститься у Воплоченому Слові – Ісусі Христі. Саме Христос, в якого ми «одягнулися» в таїнстві хрещення, є тим незбагненним даром, який спасає й освячує. Благодаттю Святого Духа ми розпізнали голос Христа, який нас покликав до монашого і богопосвяченого життя.

В історії людства, у Старому і Новому Завітах, читаємо про дари, якими Бог наділяє осіб чи народи, аби сповнився Божий задум на Його славу й освятилися ця особа і цей народ.

Харизми засновників (засновниць) монашого чи богопосвяченого життя в нашій Церкві проявляються ясним світлом, яке освітлює не лише епоху життя самого засновника (засновниці), а й зроджує нові покоління послідовників. «Благословенний Бог, що вибирає собі в кожному роді тих, що подобаються Йому, і який відділяє вибрані посудини й уживає їх на служіння святим»103, – пише святий Василій Великий. Саме в цих посудинах міститься харизма, призначена на вилиття, служіння в Церкві і для Церкви – Божого люду.

Історики стверджують, що ще до офіційного прийняття християнства Київською Руссю в Х-му столітті при дворі святої Ольги були монахи. Вони прибували з Корсуня, Константинополя чи навіть із заходу Європи.

Засновниками монашества в Україні є святі Антоній і Теодосій Печерські. Св. Антоній прибув з Афону до Києва, відвідав монастирі, поселився в печерах біля города Києва і розпочав самітне (анахоретське) життя. Дар харизми, яку він «приніс» чи, радше, містив у собі, – це життя потужного подвижництва на самоті, в молитві і пості. З часом біля нього зібралися чоловіки-подвижники, які, за прикладом святого Антонія, бажали всеціло віддати себе Богові.

Святий Теодосій започаткував спільне аскетичне життя в київських печерах і застосував студитський устав царгородського патріарха Олексія. Устав містив елементи навчань святих Отців Пахомія і Василія Великого. Теодосій пристосував устав до київських обставин. Наприклад, Теодосій дозволяв мирянам приходити до монастиря, тимчасом як студитський устав із Царгорода забороняв стороннім заходити в монастир. Теодосій і печерські монахи були дорадниками, духовними отцями князів і бояр. На першому місці в щоденному житті були молитва і подвиг. Монастир дбав про бідних і надавав допомогу хворим. Монахи переписували книги, писали літописи та ікони. В особі святого Теодосія маємо харизму духовного отця кеновійного (спільнотного) життя, який своїм прикладом і поученням закликав братію до святості.

Святі Антоній і Теодосій Печерські заклали основи монашого життя, анахоретського і кеновійного, яке поширилося по теперішній Україні, Білорусі і Росії.

Першу історичну згадку про жіночі монастирі маємо з початку ХІ століття. Життя в жіночих монастирях було подібне до життя в чоловічих, де молитва, аскетичний подвиг і праця творили щоденну прославу Бога. Монахині також шили й гаптували церковні ризи, плекали церковний спів, а деякі переписували й навіть перекладали книги. Є згадки про те, що при монастирі виховували дівчат.
Святий Василій Великий

Визначним Отцем Церкви і монашого життя є святий Василій Великий. Як знаємо, його відповіді на запитання стали основою, на якій творилися чи то устав Теодора Студита, чи пізніше «Витяг з правил» митрополита Рутського, чи в наш час устави (конституції) Василіянського чину святого Йосафата, сестер чину святого Василія Великого та устави Студитських чоловічих і жіночих монастирів.

Світлий ум святого Василія чітко бачив, що сенс християнського монашого життя (монах – це досконалий християнин) є в особі Ісуса Христа і Його Євангелія. Заповідь любові до Бога і ближнього можна найкраще сповнити в спільному житті. Спільне життя стає школою святості, а сама спільнота – скарбницею дарів Святого Духа, якими Святий Дух обдаровує членів на користь Церкви.

Василій Великий – палаючий стовп любові (таким бачив його святий Єфрем), любові до Бога і ближніх. Василіїв дар (харизма) зігрівав і просвічував і далі зігріває серця і просвічує уми тих, які йдуть дорогою його повчань.

Ченці Василіянського чину святого Йосафата йдуть слідами святого Василія Великого і святого Йосафата. Душпастирська праця, видавнича діяльність і виховно-освітня праця василіян є плодом харизм святого Василія і святого Йосафата, що виявляється у любові до Бога і ближніх та у прагненні до єдності всіх християн.

Сестри чину святого Василія Великого зосереджують своє монаше життя на прославі Бога молитвою та праці на добро душ. Сестрам притаманна виховно-освітня діяльність: вони провадять вищі інститути, середні й початкові школи та плекають сакральне мистецтво. Василіянки відкриті на потреби Церкви і тому перебувають там, де є наші поселення.


Теодор Студит

На межі VІІІ – ІХ століть бачимо постать святого Теодора, який впроваджує реформу візантійського монашества. Святий Теодор випрацьовує устав для кеновійного життя, який побудовано на аскетичних творах святого Василія Великого. Теодор натхненно доповнює навчання святого Василія Великого і творить правило життя, яке стає основою монашого життя Візантії, а пізніше – Києво-Печерської лаври і монашества на українських землях.

Дар святого Теодора полягає в його вмінні творити живий монаший устав (уставу він не написав), який по суті є постійним подвигом, постійним змаганням, постійною боротьбою, безкровним мучеництвом. Приклад святого Теодора як духовного отця, того, що «народжує» і «виховує», ставить поважний виклик кожному, хто поставлений на провід душ.

Харизма святого Теодора – це отцівство, яке постійно заохочує, штовхає, напоумлює і провадить духовних дітей до повноти зросту у Христі.


Відродження монастирів

Наприкінці ХІХ і в першій чверті ХХ століття бачимо в історії розвитку богопосвяченого життя в УГКЦ віднову студитського монашества і розквіт нових згромаджень.

Митрополит Андрей Шептицький у 1904 р. відновив чоловічий монастир із давнім Студитським уставом. Спільна молитва, особиста молитва в келії, читання Святого Письма і праця були засобами до очищення серця, яке безнастанно шукає Бога і, «знайшовши Його, тісно поєднується з Ним»104.

Жіночу гілку монахинь Студійського уставу митрополит Андрей відновив 1924 р. Метою і завданням цих монаших спільнот є провадити глибоке монаше життя.


Нові згромадження

Можна сказати, що розквіт богопосвячених згромаджень і притаманних їм харизм розпочався з народженням згромадження сестер-служебниць Непорочної Діви Марії в 1892 р. Бачачи велику потребу праці над душею народу, о. Єремія Ломницький надав підтримку Михайлині Гордашевській (пізніше с. Йосафаті), щоб вона започаткувала нове активне згромадження. Завданням сестер служебниць є служити народові там, де є найбільша потреба, і це служіння є їхнім даром-харизмою у Церкві.

1898 рік зродив ще одну жіночу спільноту на терені України – згромадження сестер святого Йосифа – Опікуна Пречистої Діви Марії. Отець-прелат Кирило Селецький, засновник зромадження, палав особливою любов’ю до людей, «він любив людей, як власну душу»105. Під його дбайливим оком започатковане згромадження молитвою і працею спричиняється до відродження українського народу в Україні, Росії і на поселеннях у Північній і Південній Америках.

1911–1914 рр. записано в історії УГКЦ як роки почину трьох жіночих згромаджень: Згромадження сестер Пресвятої Родини (1911), відродження українського згромадження сестер святого Йосафата (1911–1914) і згромадження сестер Мироносиць.

Згромадження сестер Пресвятої Родини заснував о. Олександр Дикий, а співзасновниками були о. Теофіль Горникевич (перший настоятель, духівник та опікун) і перша сестра згромадження с. Тереса Текля Юзефів. Харизмою і завданням згромадження є «робити видимими діла Божі життям Євангельських рад за прикладом Святої Родини»106.

Хоча згромадження сестер святого священомученика Йосафата заснував у ХVІІІ столітті як ІІІ Василіянський чин на Підляшші о. Тимотей Щуровський, ЧСВВ, воно відроджується за старанням отців Олександра Дикого та Івана Жигала в 1911–1914 роках. Харизмою сестер є життя у спільноті, «щоб молитвою, святим життям, словом, працею і жертвою за прикладом святого священномученика Йосафата випрошувати в Бога єдність українського народу із Вселенською Церквою, плекати в ньому вірність Вселенському Архиєреєві та постійно посвячувати себе справі з’єднання усіх Церков»107.

Згромадження сестер Мироносиць під покровом святої Марії Магдалини (1914 р.) за харизму має «несення миру, духовного і матеріяльного». Згромадження заснував о. Юліян Дацій, ЧСВВ. Сьогодні сестри несуть «миро» катехизації дітей і молоді, допомагають священикам у місіях та працюють медсестрами.
Чин Найсвятішого Ізбавителя

Дар святого Альфонса Ліґуорі в наш час втілений у богопосвячених особах чину Найсвятішого Ізбавителя (редемптористах), які за мету життя та апостольської діяльності мають спасення душ. Святий Альфонс жив словами «…і відкуплення велике в Нього» (Пс. 130, 7)108.

Митрополит Андрей Шептицький, який на власні очі бачив місійний запал і працю отців редемптористів у Канаді, запрошує (1913 р.) отців із Бельгії розпочати свою працю і дати почин східній гілці чину в Україні. Отець Йосиф Схрейверс, настоятель спільноти, зі священиками в короткому часі здійснює численні місії і реколекції. Бог поблагословив їхні зусилля новими українськими покликаннями. Місійна праця ченців Найсвятішого Ізбавителя – це проповідування Доброї Новини спасення і плекання набожності до Матері Божої Неустанної Помочі.
Згромадження сестер милосердя святого Вінкентія

Сестри милосердя у своїй посвяті наслідують харизму святого Вінкентія а Павльо (згромадження засноване 1649 р.), який за мету життя мав «не лише любити Бога, але чинити так, щоб Його полюбили інші. Не вистачає того, що я люблю Бога, коли не любить Його мій ближній»109. Проповідування Євангелія через діла милосердя для душі і тіла найбільш потребуючим є метою життя сестер. Митрополит Андрей Шептицький започаткував це згромадження в нашій Церкві 1924 року. Сестри милосердя із жертовністю надалі опікуються упослідженими та хворими. Своїми дарами діляться з іншими, прославляючи Бога молитвою, співом і служінням.

Життя нашої Церкви динамічне. У довоєнний час, за період світових воєн тисячі наших земляків виїхали на заробітки до Канади, Сполучених Штатів Америки, Бразилії та Аргентини. До земель поселення також поїхали богопосвячені особи – отці-ченці й сестри-монахині, аби не лише надати духовну й матеріальну поміч емігрантам, але, несучи в глиняних посудинах харизми своїх засновників, ділити щоденний досвід на чужих землях.

Отці-василіяни, редемптористи, сестри-василіянки і сестри-служебниці дали доказ своєї любові до Бога і до ближніх у жертовному багатогранному служінні. Плодами їхньої праці постали храми, монастирі, школи, сиротинці, друкарні та шпиталі.

Божа благодать, діючи в серцях вірних, зродила нові згромадження на поселеннях. У Бразилії в 1930-х роках отець Еміліян Ананевич поміг зорганізувати згромадження святого Франциска ІІІ чину східного обряду, яке згодом змінило назву на згромадження сестер-катехиток святої Анни. Харизмою згромадження є «простота, погідність і взаємна любов»110, якою члени діляться з вірними там, де вони є.
Світський інститут катехиток Серця Христового (Бразилія)

1940 р. отець Христофор Миськів, ЧСВВ, заснував світський інститут катехиток Серця Христового у Прудентополі в Бразилії. Політичний клімат у той час був критичним. Держава забороняла етнічним групам та їхнім дітям вживати рідні мови у церквах, школах та організаціях. Таке ставлення загрожувало душпастирській праці і збереженню власної ідентичності.

Отець Христофор, натхненний Святим Духом, заснував інститут, члени якого не відрізнялися від мирян, але, попри свою професійну працю, здійснювали євангелізацію та служіння. Харизма, яку члени мають у Церкві, – це «радикальне наслідування Христа – катехизація та євангелізація через життя у світі»111.

Згромадження сестер Матері Божої заснували 1944 року владики Константин Богачевський і Амвросій Сенишин. Їхня діяльність є освітньо-культурною, з особливою увагою щодо поширення знань про УГКЦ112.

Східні гілки латинських орденів також було засновано в нашій Церкві на поселеннях. Отці салезіяни, наслідуючи Дона Боско, заопікувалися молоддю, провадили малу семінарію в Римі (Італія) і душпастирську працю в Аргентині. Багато випускників малої семінарії сьогодні служать у Церкві як священнослужителі і владики.

Східну гілку францискан було засновано у США, Аргентині та Бразилії. За прикладом святого франциска з Асижу (1209 р.) своїм життям і душпастирською працею вони несли присутність Божу нашому народові на поселеннях.

Коли після лихоліть ІІ Світової війни на поселеннях розвивалося життя, то в Україні панувало жорстоке переслідування і мучеництво Церкви, мирян і монашества. У тих тяжких умовах 1945 р. о. Роман Бахталовський, ЧСВВ, засновує згромадження сестер Непорочного Серця Марії і віддає його під покров Фатімської Божої Матері. «Наслідуючи життя Пречистої Діви Марії, сестри покликані служити Господеві і своєму народові молитвою, контемпляцією, вихованням шкільної молоді, місійною працею, допомогою душпастирям при Церкві, адже «де твій скарб, там буде і твоє серце» (Мт. 6, 21)»113.

За часів підпілля УГКЦ Господь Бог надалі надихає вірні Йому душі і спонукує їх створити нову спільноту – згромадження сестер Пресвятої Євхаристії (1957 р.). Отець Петро Більо і с. Михаїла Крента звернулися зі своїм наміром до владики Миколая Чарнецького, ЧНІ, котрий поблагословив їхній почин. Харизмою згромадження є «славити Живого Бога на землі – Ісуса Євхаристійного – через молитву-почитання і апостольське служіння»114.


1991 року розпався Радянський Союз і настав час відродження держави, Церкви і богопосвяченого життя. Чоловічі й жіночі чини та згромадження розпочали новий етап свого розвитку.

У 1995 і 1997 роках ті, які шукали й бажали винятково східного монашого життя, згуртувалися в монастирях Студитського уставу в Колодіївці і Малих Бірках. Метою їхнього життя є постійна молитва споглядання і змагання до святості через очищення серця115. Моління, які заносять монахи і монахині на славу Божу, вимолюють для Церкви і народу Божу благодать.

Місійне Товариство святого апостола Андрія (1997 р.) головною метою має місійну працю116. За короткий час свого існування отці та брати провели багато місій і реколекцій та опікуються заробітчанами в Італії.

На межі третього тисячоліття християнства групка дівчат із допомогою отців редемптористів і місійного згромадження Найсвятішого Ізбавителя в Німеччині сформувала гілку редемптористок східної традиції. Основною харизмою згромадження є слова: «…і відкуплення велике в Нього»117. Сестри здійснюють пасторальне служіння, організовують табори та працюють в установах УГКЦ.

Численно найменше і наймолодше згромадження в УГКЦ – це згромадження дочок Матері Божої Неустанної Помочі, яке «будує спільноту любові, дбаючи про славу Божу, спасення й освячення своїх членів та довірених йому душ. Сестри творять чернечу спільноту в марійському дусі, тому стараються зосереджуватися на житті і чеснотах Пресвятої Богородиці та особливим способом наслідувати її»118. Сестри розвивають свою діяльність із сім’ями та молоддю.

За короткий час в Україну прибули згромадження богопосвяченого життя, які бажали сприяти відродженню і хотіли заснувати гілки своїх згромаджень в УГКЦ.

Воїни Ісуса (Мілес Єзу), Товариство Ісуса (єзуїти), згромадження Воплоченого Слова і францискани розпочали свою діяльність в Україні.

Чоловіча і жіноча гілки Мілес Єзу прагнуть до освячення щоденного життя. Праця з молоддю, опіка над сиротами, праця у притулках для хлопців і дівчат заповнюють дні членів інституту.

Чин Товариства Ісуса (єзуїтів) має довгу історію на терені України. Знані за свою освітню діяльність, єзуїти в 1882–1904 роках провели реформу Василіянського чину святого Йосафата. У теперішній час члени Товариства обох обрядів, східного і західного, надалі працюють в Україні. Єзуїти видають ігнатіянську літературу, провадять реколекційний дім, опікуються римо-католицькими парафіями, провадять реколекції та організовують конференції і навчання. Головною діяльністю Товариства Ісуса є змагання за віру і справедливість. Справи біженців, мігрантів і заробітчан займають пильну увагу і працю в цих ділянках, де йдеться про гідність людини, сотвореної на образ і подобу Божу. Харизмою єзуїтів є бути товаришами Ісуса119.

Члени згромадження Воплоченого Слова за особливу мету мають «інкультурацію Євангелія», сприяють «втіленню Христової Євангелії в кожну ділянку культури даного народу»120. Душпастирська праця, катехизація, опіка над сиротами є виявом їхньої посвяти і їхнього дару Церкві.

Отці і брати францискани (чин Братів Менших) «в дусі братерства й применшення, яке проявляється у служінні»121, опікуються парафіями і працюють з молоддю.

Сестри-салезіянки, дочки Марії, Помічниці християн, східного обряду в Україні й вищезгадані отці-салезіяни докладають великих зусиль «для виховання молоді добрими християнами і чесними громадянами»122. Сестри провадять катехизацію дітей і молоді, організовують заняття у шкільні години і влітку виховно-відпочинкові табори. Отці опікуються парафією, при монастирі розвинули училища, де юнацтво вивчає необхідні для праці вміння й ремесла.

У 1990-х роках в Україні зродилися нові монастирі та згромадження.

Як ми прослухали у цій співдоповіді, Господь обдарував нашу УГКЦ різноманітними спільнотами, які, віддавши своє життя Богові, є в Церкві і для Церкви. Викликом для членів кожного чину, згромадження та інституту є бути вірними своїй харизмі та зуміти відчитати «знаки часу» й застосувати своє служіння в потребах Церкви.


У написанні співдоповіді «Харизма засновників богопосвячених спільнот у нашій Церкві» використано Матеріали конференції монашества УГКЦ «Преображення у Господі» (2003 р.) і довідників українською та англійською мовами «Монастирі Української Греко-Католицької Церкви» (2006 р.).

ПРИСУТНІСТЬ ВІЗАНТІЙСЬКИХ ЗГРОМАДЖЕНЬ,

ЧИНІВ І КОНГРЕГАЦІЙ ЛАТИНСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ В УГКЦ
отець Луїс (ГЛИНКА), ЧБМФ

Аргентина


У Римо-Католицькій Церкві від середньовіччя почали виникати через діяння Святого Духа богопосвячені чини, що жили з милостині, а відтак конгрегації зі своїми особливостями, харизмами, місіями і євангельською духовністю, затверджені церковним урядом. У Римо-Католицькій Церкві розвивалося не тільки контемплятивне монашество, а також місійні, євангелізаційні згромадження та чини милосердя. Останні досі не знані між східними Православними Церквами.

Присутності візантійських гілок тих спільнот богопосвяченого життя в історії Української Греко-Католицькій Церкві завдячуємо великій церковній візії Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, який між своїми великими вчинками на добро своєї Церкви випросив у настоятелів релігійних чинів та конгрегацій, щоби підготували та виховали чернечі чоловічі й жіночі згромадження у візантійській традиції, які мали б спільно євангелізувати українських вірних, зберігаючи свою харизму, духовність, а також пристосовуючи їх до літургійних і релігійних традицій українського народу, а не накидаючи латинських, впроваджуючи з тим якийсь літургійний гібрид. Цією дорогою він бажав відзначити єдність у цій самій вірі і відмінність у харизмах, якими Святий Дух обдаровує Церкву Христову.

На це запрошення Слуги Божого Митрополита Андрея відгукнулося кілька чинів і конгрегацій, приславши священиків і монахинь, які були підготовлені у візантійсько-українській традиції.

За короткий період, під час комуністичного переслідування, ці східні гілки богопосвяченого життя виконали дуже важливу місію як у підпільній катакомбній Церкві, так і в діаспорі.

Візія Митрополита Андрея сповнюється, й Українська Греко-Католицька Церква стала не тільки споглядальною, а також через любов до ближнього є теандричною (Бог і людина) Церквою. Об’єднує дві богословські концепції, дихаючи «двома легенями», – так, як проповідував Папа Іван Павло ІІ, що з’єднані у вірі та євангельськім милосерді й у відмінностях традицій і культур.

Нижче розкажу Вам про присутність деяких візантійсько-українських спільнот латинського походження, що діють у нашій Церкві.



Чоловічі спільноти богопосвяченого життя
Чин Найсвятішого Ізбавителя (ЧНІ)
Монахи цього чину невтомно працюють у Христовому винограднику, трудячись для поширення Божої слави та для спасення людських душ.

Редемптористи духовно провадять деякі жіночі монаші згромадження, викладацьку та наукову діяльність. Вони – капелани в лікарнях та у спільноті «Віра і Світло», катехити у школі та у в’язниці. Духовну літературу видають у видавництві «Місія Христа».



1. Харизма

Проповідування Євангелія духовно покинутим і бідним за посередництвом місій та реколекцій, водночас плекаючи життя спільноти.

Як дороговказ чернечого життя й апостольської діяльності редемптористів святий Альфонс Лігуорі – засновник згромадження – обрав слова «…і відкуплення велике в Нього» (Пс. 130, 7).

2. Дата заснування і засновник

Чин Найсвятішого Ізбавителя заснував у м. Скаля на півдні Італії 9 листопада 1732 р. святий Альфонс Марія Ліґуорі – учитель Церкви, покровитель католицьких сповідників та моралістів.

Він був надзвичайно інтелектуально обдарований: здобув подвійний докторат – із цивільного та канонічного права – і став одним із найвідоміших адвокатів Неаполя. Мав і неабиякий мистецький хист: Альфонс був поетом, музикантом, архітектором і живописцем. Однак несподівано програвши одну судову справу й розчарувавшись у правовій системі, він побачив світ таким, яким він є насправді, і вирішив докорінно змінити свій спосіб життя. Прийнявши єрейські свячення 1726 року, Альфонс вирішив присвятити своє життя служінню передусім низам неапольського суспільства – людям, які опинилися на маргінесі як соціального, так і церковного життя. Саме задля них він організував так звані «вечірні каплиці», де збирав людей, тлумачив їм правди віри.

1732 року Альфонс залучив групу священиків до євангелізації цілком покинутих людей. Так постав чин Найсвятішого Ізбавителя.

Святий Альфонс написав понад 100 книжок. Тоді, коли серед священиків панував моральний ригоризм і багато з них трактувало релігію як щось елітарне, де неприпустимі характерні для простого народу почуття та вияви побожності, святий Альфонс намагався показати, яким Бог є насправді. Для священиків створив підручник із морального богослов’я, де запровадив новий підхід до моралі – моральність любові й милосердя. Зокрема, в книжці «Слава Марії» святий Альфонс розповідає про доброту Матері Божої. Серед його відомих книжок – «Практика любові до Бога» і «Відвідання святих таїнств». Багато писав він і про тайни воплочення, страстей і смерті Христа. Святий Альфонс писав книжки для всіх –монахів і мирян, але найбільше зусиль зосередив на євангелізації убогих, адже саме служінню убогим він присвятив усе своє життя. Його твори значною мірою формували тогочасне релігійне мислення.

У 66-річному віці Альфонс став єпископом дієцезії святої Агати Готської. За час 13-літньої діяльності він, незважаючи на слабке здоров’я, відновив семінарію, організував місії по всій дієцезії, провів перепідготовку священиків і, що найважливіше, не оминув убогих і закликав захистити їх.

Після єпископського служіння Альфонс повернувся до свого згромадження як духовний наставник і письменник, віддаючи весь вільний час палкій молитві. Тоді чин Найсвятішого Ізбавителя мав 183 члени.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База данных защищена авторским правом ©bezogr.ru 2016
обратиться к администрации

    Главная страница