Дз «Державна бібліотека України для юнацтва»



страница1/3
Дата22.04.2016
Размер0.56 Mb.
  1   2   3
Міністерство культури і туризму України

ДЗ «Державна бібліотека України для юнацтва»




«Буття

прочинилося

навстіж…»
Емма Андієвська
(до 80-ліття з дня народження)
Біобібліографічний покажчик

Київ 2010

ББК34Укр 6 –8я1

Б 93
«Буття прочинилося навстіж…» Емма Андієвська : до 80-ліття з дня народж. : біобібліогр. покажч. / уклад. О. Круківська ; ред. С. Чачко ; ДЗ «Держ. б-ка України для юнацтва». – К., 2011. – 52 с.

Покажчик підготовлений до ювілею від дня народження Емми Андієвської – відомої української письменниці та малярки з Німеччини.

Емма Андієвська – лауреат премії Фундації Омеляна та Тетяни Антоновичів за «Роман про людське призначення» (1984), Міжнародної літературної премії «Тріумф» (2003), літературної премії «Глодоський скарб» (2009), премії журналу «Ї» (2002, Львів).

У покажчику зібрані твори, видані як окремо, так і в різних антологіях, хрестоматіях та часописах, у тому числі іншими мовами світу; каталоги виставок малярських робіт мисткині з 2007 р.

Матеріали розміщено в алфавітному порядку в межах тематичних розділів.

Покажчик стане у пригоді бібліотечним працівникам, вчителям, старшокласникам загальноосвітніх шкіл, студентам, всім, хто цікавиться українською еміграційною літературою.

Укладач О. Круківська

Редактор С. Чачко

Відповідальний за випуск Г. Саприкін

©Укладач О. Круківська, 2010

©Державна бібліотека України для юнацтва, 2010



«МАЮ ЕНЕРГІЮ БЕЗ КІНЦЯ»

(короткий огляд життя та творчості Емми Андієвської)


Емма Андієвська народилася 19 березня 1931 р. у м. Сталіно (тепер Донецьк) у родині вченого-хіміка Івана Андієвського. У зв’язку з хворобою доньки батьки напередодні війни змушені були переїхати до Вишгорода. Батька при відступі з Києва у 1941 р. застрелили енкаведисти. Коли відступали німці, мати з двома дітьми (Еммою та її братом) виїхала на Захід. У Німеччині Емма здобуде вищу освіту. У 50 – 60-х рр. проживатиме у США, де отримає громадянство. Вийшовши заміж за Івана Кошелівця, переїжджає жити в Мюнхен (Німеччина), де проживає і нині.

Член ПЕН-клубу, Спілки професійних митців Німеччини, Вільної Академії в Мюнхені, Національної спілки письменників України.

Перша, скромно видана збірка 20-річної Емми Андієвської «Поезія» (Вид-во «Україна», 1951 р.) вразить літературних критиків української еміграції 60-х рр. ХХ ст. абсолютною новизною, свіжістю, несхожістю ні на що до того читане. Ігор Костецький назвав молоду авторку геніальною, Володимир Державин порівняв літературний дебют Емми Андієвської з дебютом Павла Тичини та Артюра Рембо.
Порічок гроно, наче сонм плянет,

Застигло в нерухомім танку –

Закам’янілий пірует

На вічному світанку.

(Ця строфа стала хрестоматійною).


...Зорям на небі тісно,

Троянда пішла від місяця.

Дерева, як з діжки тісто,

Муром стікали в барвисте,

Де вітер від пахощів світиться.

(Із вірша «Троянда пішла від місяця», зб. «Поезії»).


Або

...Нехай тремтять в руках старечих

Зірки. О, вони не знають болю.

А простір падає на плечі

Поволі,

Мов зачарований падінням.

(Із вірша «Колись», зб. «Поезії»).


Наступні збірки викличуть полярні думки: від абсолютного несприйняття й неприйняття і до солідних досліджень різних аспектів феномену Емми Андієвської, зокрема мови її творів.

Так, провідний літературний критик діаспори Юрій Шерех у «Великій статті про малий вірш» назвав поезію Андієвської «протимовною, що свідомо ламає мовні норми» [17, 338 – 342]. Василь Барка у своїх «Увагах про поезію старовинну і сучасну. Емма Андієвська» у мовній манері поетки звертав увагу на «вражаючі знахідки ліричного образотворення... аж до якоїсь іраціональности первісного видива людей, коли зрослися з чарівництвом природи» [4, 22 – 23]. Уже згадуваного Володимира Державина не перестає вражати поезія Е. Андієвської як поезія «перфектної естетичної конструкції» [8, 98]. «Поетична мова Андієвської слов’янська просто до меж орієнтальності» [6, 366] – проголосили укладачі антології української еміграційної поезії «Координати» Б. Бойчук та Б. Т. Рубчак. Розвинув цю думку Марко Роберт Стех. Саме він скрупульозно обгрунтував «орієнтальні» риси мовленнєвої тканини творів письменниці. Виходячи із потебнянського розуміння секрету внутрішньої форми слова («Сила впливу твору мистецтва... проявляється у певній гнучкості образу, в силі внутрішньої форми збуджувати найрізноманітніший зміст» [12, 49]), Юрій Лавріненко підкреслює особливість студії слова в Емми Андієвської, «його можливостей стати ключем концерту чи сценою для краєвидів і дійств. Так одне якесь слово родить цілу поему; левада, кінь, базар, ріка, кавун, риба, яблуко розгортаються під пером поетки у всесвіт». «Її світ у своїй розмаїтості і плинності єдиний, мов океанічна сфера, немов «водоймище речей» за власним виразом поетки» [10, 262].

У новому тисячолітті з’явилися нові збірки та перевидання прозових творів Емми Андієвської. Так, коштом авторки вийшли у видавництвах Львова і Києва книги: «Межиріччя» (1998 р.), «Атракціони з орбітами і без» (Львів, 2000 р.), «Вілли над морем» (Львів, 2000 р.), «Хвилі» (2002 р.), «Хід конем» (2004 р.), «Погляд з кручі» (2006 р.), «Півкулі і конуси» (2006 р.), «Фульгурити» (2008 р.). З 2004 року в Україні розпочато 10-ти томне видання творів Емми Андієвської. Кожне із вищезазначених видань представляє багатовимірний, безмежний світ поетки, зреалізований у своїй більшості в улюбленій віршованій формі – сонетах. Їх уже більше 3 тисяч, написаних з використанням дисонансів (принагідно зауважу, що ця статистика із розмови з Еммою Андієвською). Наведемо приклади віршів, у яких використовуються консонанси (неточні рими, зумовлені лише співзвуччям приголосних).
На ріку

Стань. Відпочинок, водою підточений,

Поруч тече.

Сонце війнуло на воду калачики

Й плити води покалічило.

Качка з води, як з четвертого виміру,

Лапками – віяло вилила.

(Із зб. «Наука про землю»).



Буття – на пагорбі – ще раз – зразок,

Щоб – і ніщотам – старт новий – внизу,

Де й легіт – нігті – від нудьги – гризе –

Весь світ – собі – привласнила – гроза.

Із сонету «Напливи» із тієї ж збірки

Сіяч світів, – птах, що іде за плугом.

За ним комахо-риба – стрімко – плига.

Хоча – обоє – людську тінь, – колеги, –

Що – духу улоговини – розлогі.

(Уривок із сонету «До змін охочих», збірка «Фульгурити»).

«Поезія – це завжди втілення невтіленого, чи бодай прагнення зобразити незображальне, що вислизає з-під точних окреслень, але що його все-таки дано прочувати» [1, 3] – так задекларувала своє поетичне світовідчуття молода поетка (у статті з нагоди 100-річчя Шарля Бодлера, якого, поряд зі Стефаном Малларме, вважала своїм поетом). А пізніше вже зріла поетеса розвине свою думку далі: «Людина не призвичаєна до складного відображення світу. Поезія логічна, заримована існує й існуватиме. І поезія числа, яка рухається над логічним, і властиво це і творить справжню поезію. Хоч ще раз підкреслюю, що не заперечую логічної поезії. Але ні та, ні інша поезія не може поглинати усю, бо тоді духові не буде де ходити» [16, 138]. Літературознавець і філософ Тарас Возняк називає поезію Емми Андієвської справжньою, оскільки, як вважає вчений, «правдиве поетизування відбувається у ширших рамках – воно є креуванням світу/мови, а, відповідно, і омовлюванням світу, прирощенням цього світу через творчий акт поета… Поезія Андієвської для української мови, безсумнівно, є креативною» [7, 224].

Для Андієвської малювання – це «розгортання метафори» [16, 136]. Вона вважає, що не обов’язково вдаватися до «самого рисунка», оскільки «то належить більше до сфери розумової, то радше конструкція». Тому малярство її «більш безпосереднє», схоже на дитячий малюнок. Недаремно на її картини добре реагують саме діти.

Вплив примітивізму на мистецтво Емми Андієвської, як відзначають мистецтвознавці, очевидний. Зацікавлення ним виявляли різні художні напрями у ХХ столітті, «реабілітуючи «дитинство людства» задля нового переживання «емоційної правдивості» первісного мистецтва» [5, 360]. Малюнки Емми Андієвської відрізняються своєрідністю. За словами художниці, картини з’являються у її свідомості в завершеному вигляді, і їй залишається лише перенести їх на полотно. Якщо не зробити це своєчасно, то вони, картини, як стверджує авторка, «поступово розсотуються» [2, 5]. Так, до 13 років у ній звучала музика, яку не вміла записати, тому і зникла із душі. На зміну їй прийшла поезія.

Картинам Емми Андієвської притаманні відсутність лінійної перспективи, замкнутість простору, заокругленість зображуваних об’єктів, краплеподібні форми. Усі вони виконані у техніці олійного живопису на полотні, з використанням в основному червоного, зеленого, жовтого, синього кольорів. Саме завдяки кольорам, як вважає мистецтвознавець Г. Праздников, малярці вдається «подолати жорстокість і статичність зображення, вносячи в нього динаміку та експресію». При цьому, продовжує свою думку автор, «вона [Андієвська. – О. К.] … ніколи не порушує його цілісності й гармонії» [13, 6 – 7], оскільки має природжений смак і почуття міри.

Часто зображує малярка комахоподібні створіння. В одному із інтерв’ю вона пояснює це так: «Комахи – це світ, який навколо нас, але якого ми не помічаємо, до якого ми не маємо жодного доступу. У мене ж комаха обернена на дорадника, янгола. На моїх картинах вони більше схожі на бегемотиків. Але це саме те, що наближає їх до людськості. Бо людина може сприймати те, що інакше, лише у якійсь трансформації» [2, 15].

Живопис, поезію та малу прозу (новели) Емми Андієвської треба розглядати у їх цілісності. Це не означає, що вони доповнюють одне одного. Для малярки-письменниці «воно (малярство) своєрідний різновид поезії... Це та сама поезія, але виражена іншими засобами» [3, 6]. На наш погляд, доречним буде тут згадати про щорічник «Нові поезії» (видання Нью-Йоркської групи), зокрема № 6 за 1964 рік. На сторінках 16 – 22 у рукописному вигляді (дрібний, акуратний почерк, з ретельно виведеною кожною літерою) подані твори Емми Андієвської: поема «Перетинки» (із зб. «Первні», 1964 р.), уривок із вірша «Базар», а також її коротке есе про синтетичні вірші. «Синтетичні вірші... – це поєднання слова, малюнку й музики. Музичні «Невми» в тексті означають не тільки окремі тони або їх співвідношення, але й цілі музичні фрази, залежно від контексту...»[11, 21]. Окремою сторінкою (у вигляді розгортки) подана таблиця музичних знаків, «бо звуки не ідентичні з досі відомими» [11, 21]: по написаному червоним чорнилом тексту позначені кружальця червоні і чорні – напівзафарбовані, повністю зафарбовані і просто кільця з крапочками всередині і без. Вони (кружальця) розташовані парами (більшість із них паралельно одне одному, або частково накладені одне на одне). Крім кружалець («невм»), зображені ще 4 знаки лише чорним кольором. Через весь текстовий листок тягнеться червоно-чорний знак у вигляді вісімки (символ безкінечності).

Є у Емми Андієвської книжка-альбом «Мова сну = сегменти» – яскравий приклад поєднання кольору/слова у сновидних малюнках. (Синтетичний світогляд – одна з ознак сюрреалістичного мислення).

На запитання, чи ця теорія знайшла свій подальший розвиток, пані Емма відповіла, сміючись, що вона завжди любила щось вигадувати. Коли вивчала санскрит, то постав Джалабіда, «що походить з двох санскритських слів: Джалібідар – батько води і Джалікара – той, хто живе у воді. От і народилася істота, що має в усьому плинні якості. Лише єдине, що в нього стале, – це безмежна доброта, все інше може перевтілюватись» [16, 133].

Нещодавно побачила світ невеличка за розмірами книжка-альбом «Джалапіта» німецькою мовою (художнє оформлення самої поетки). І тут ми стикаємося із загадкою літературного світу Емми Андієвської. Знаючи про нестямну, палку українськість Емми Андієвської («Україна влетіла в моє серце і назавжди там лишилася» [2, 15]; «Що мене українізувало? Зневага до всього українського. Отож я поклала собі, що буду українкою, навіть, якщо існуватиму одна-єдина на всю планету..» [16, 136]), через що жодного твору не писала іншими мовами, крім української, і раптом твір Андієвської німецькою. Виявляється, що твір вийшов у перекладі Діорга Штрігеля.

У своїй передмові до першого тому 10-ти томного видання творів Емми Андієвської письменник Петро Осадчук згадує про таку цікаву рису літературного хисту письменниці, як псевдопереклади. Такого жанру українська література не знає, але у світовій це не новина. Він приводить приклад псевдоперекладів шотландського барда ІІІ ст. Оссіяна англійським письменником Дж. Макферсоном (опублікував переклад 1760 р.), «Пісні Білітіс» як переклад з давньогрецької французом П’єром Луї, який жив на межі 19 і 20 століть. Поетична збірка Е. Андієвської «Риба і розмір» (1961 р.) також містить переклади творів поетів, які не існують, Варубу Бдрумбгу та Арістодімоса Ліхноса. Повернімося до Діорга Штрігеля. Він також не існує. Псевдопереклад «Джалапіти» здійснила сама Емма Андієвська, про що мені й розповіла.

Спільним українсько-канадським проектом стало перевидання прозових творів «Роман про людське призначення» (1992 р.), та «Роман про добру людину» (1993 р.). Однією із особливостей романів Е. Андієвської є відсутність лінійного часу як такого. Замість нього існує «круглість часу, багатосторонність, делінеарність простору» [16, 135]. «Круглий час – це об’єднання подій та явищ, неможливих у «нашому» часі. Наприклад, в круглому часі народження, життя, смерть – синхронні. У нашому «логічному мисленні» – це абсурд... Круглий час – це оксиморон. Проте він справжній» [14, 156]. Так трактує письменниця «ідею круглого часу» у листі до М. Р. Стеха. Вона переконана, що «круглий час – це дійсність не викривлена» [14, 156]. Ще однією характерною рисою великої прози Емми Андієвської є те, що «увага читача концентрується на внутрішньому баченні, зоровій дії. Незвичайний кут зору оприсутнює нову реальність, нову можливість буття» [9, 80].

«Казки» (Париж-Львів-Цвікау, 2000 р.), «Проблема голови» (Львів, 2000) та «Тигри» (Нью-Йорк, 1962 р.) – це так звана мала проза Емми Андієвської, яка, поряд із збіркою казок, слугуватиме для вдумливого читача доповненням до біографії авторки, але не у сенсі даних життєпису, звичних для нас. Швидше, це внутрішня «біографія» митця із баченням надреального світу.

«Провидіння не любить ледачих» – часто повторює Емма Андієвська. І справді, працездатність її вражає. На відпочинок відведено 4 години на добу. І постійна праця, праця, праця... «Маю енергію без кінця». Так вона пояснює свою здатність не відчувати втоми. І далі розвиває думку щодо джерела своєї енергії. «Думання про себе паралізує велику частину вашої енергії. Думайте про речі, які ви робите. Якщо ви скеровуєте свою енергію на те, щоб вам хотілося втілити, ви випростовуєтеся. Провидіння дарує кожному скарби» [2, 6]. На сьогодні – більше 11 тисяч картин, нова збірка «Ідилії», яка вийшла у Видавничому домі «Всесвіт» знову ж таки коштом авторки, і безмежний оптимізм. І безмежна віра у доброту людську, яка, «попри зорове сприйняття світу, завжди найбільше цікавила» [16, 138] Емму Андієвську.
Гарбузові флейти, горіхові дзвіночки –

один поперед одного до виднокола.

Той – драбину до місяця, цей –

Драбину до раю.

А мені – аби до серця приступці.

(Із зб. «Наука про землю»).



Олена Круківська, ст. науковий

співробітник Національного музею літератури України,

бібліограф ДЗ «ДБУ для юнацтва»

Використана література:

1. Андієвська Е. : «Основоположник новосучасної поезії» (з нагоди 100-річчя Ш. Бодлера) / Е. Андієвська // Укр. вісті. – 1966. – 8 лип. – С. 3.

2. Андієвська Е. : «Я свою Україну ношу, як равлик…» / Е. Андієвська // Погляд. – 2006. – 29 верес. (№ 77). – С. 5, 6, 15.

3. Андієвська Е. : «Депресія – це розкіш, на неї немає часу…» / Е. Андієвська // МБ-Субота. – 2006. – 30 верес. – С. 6.

4. Барка В. Земля садівничих / В. Барка. – Мюнхен : Сучасність, 1977. – С. 22 – 23.

5. Біла А. Український літературний авангард: пошуки, стильові напрямки. – К. : Смолоскип, 2007. – С. 359 – 360.

6. Бойчук Б. Координати: Антологія. В 2 т. Т. 2 / Б. Бойчук, Б. Рубчак. – Мюнхен : Пролог, 1969. – С. 366.

7. Возняк Т. «Небуття хамелеон» у поезії Емми Андієвської // Тексти та переклади / Т. Возняк. – Харків : Фоліо, 1998. – С. 224.

8. Державин В. Поезія Емми Андієвської / В. Державин // Кур’єр Кривбасу. – 2004. – № 170. – С. 98.

9. Зборовська Н. Про романи Емми Андієвської / Н. Боровська // Сл. і час. – 1994. – № 4. – С. 80.

10. Лавріненко Ю. Дві течії в поезії Емми Андієвської // Зруб і парости : літ.-критич. ст., есеї, рефлексії / Ю. Лавріненко. – Мюнхен, 1971. – С. 262.

11. Нові поезії / ред. : Б. Бойчук, Ю. Тарнавський. – 1964. – № 6. – С. 21 – 22.

12. Потебня О. Естетика і поетика слова : зб. / О. Потебня. – К. : Мистецтво, 1985. – С. 49.

13. Праздников Г. Простір живописної магії / Г. Праздников // Емма Андієвська / за ред. М. Маричевського. – К. : Мистецтво, 2000. – С. 6 – 7.

14. Стех М. Р. Далекосхідні стежки до межневимовного / М. Р. Стех // Кур’єр Кривбасу. – 2005. – № 189. – С. 156.

15. Стех М. Р. «Іншим обличчям в потойбік…» – поезія і проза Емми Андієвської / М. Р. Стех // Кур’єр Кривбасу. – 2004. – № 170. – С. 85.

16. Тарнашинська Л. Закон піраміди / Л. Тарнашинська. – К. : Пульсари, 2001. – С. 133, 135 – 136, 138.

17. Шерех Ю. Велика стаття про малий вірш // Пороги і Запорожжя: Література. Мистецтво. Ідеологія. У 3 т. Т.1 / Ю. Шерех. – Харків : Фоліо, 1998. – С. 338 – 342.

ТРИ МИСТЕЦЬКІ СВІТИ ЕММИ АНДІЄВСЬКОЇ
Емма Андієвська не перестає дивувати: кольором, словом, образом... Відома поетка й прозаїк (у її творчому доробку близько тридцяти книжок поезії та вісім – прози), неповторна малярка, вона надійно ввійшла в свідомість та історію української та світової культури ХХ – ХХІ ст.

Слово Емми Андієвської воістину долає простір і час, показує все в русі, причому – спроектованому на кількашаровість, багато-площинність буття. Її романи, по суті, є віддзеркаленням конфлікту між розумом і духом, раціональним мисленням та ірраціональною суттю світу. Часопростір, із його безкінечністю, глибинною позамежовістю, захоплює людину не так фізично, як метафізично. Несподівана, оригінальна метафора, подана крізь призму сюрреалістичного бачення, робить поезію Е. Андієвської завжди несподіваною. І хай дає вона відчути несправжність, якусь мовби умовність мистецтва, нам однаково бажаний чар її слова, метонімічного, часом гіперболізованого, іноді сновидно-алогічного, відстороненого, ускладненого, ба навіть герметично замкненого. Вона ж як митець прагне осягнути світ не стільки розумом, який є надто обмеженим, налаштованим на програмування, скільки підсвідомістю, довірливо звертаючись до сфери ірраціонального, щедрого як на творчі імпульси, так і на несподівані асоціації, відкриття. Тобто її творче «розгалуження» вглиб художнього тлумачення цього світу та вшир інтерпретаційних можливостей читача являє нам досить своєрідне явище індивідуалізованої гіперлітератури.

Як людина творча, пані Емма ховається у своє парадоксальне мислення, мов у якийсь дивовижний інтелектуально-чуттєвий сховок, щоб бути почутою лише тими, хто має бездоганний мистецький слух і кому підвладний шум води, затиснутої в морську мушлю. Тим-то твори Емми Андієвської, що є, по суті, «запрошенням» разом із нею засобами поетичного слова прозондувати перехідні, межові стани й реальності, досить важко аналізувати й пояснювати. Однак немає жодного сумніву в тому, що саме так – через парадокси, містифікації, персоніфікації – вона й осягає ту сутність буттєвого, яка не обмежується для неї ламаною лінією обрію: він, як міраж, щоразу оддаляється від неї, і тільки мистецька інтуїція – що завжди безпомильна! – потверджує правильність власного творчого шляху і переконання в тому, що тієї нездійсненної мети таки можна сягнути.

Емма Андієвська упродовж десятиліть не припиняє свого «експериментаторства». Саме як експериментально-інтелектуальний напрям – найчастіше визначають її творчість. Хоча, радше, можемо говорити про сюрреалізм, зваживши, проте, на суттєве уточнення І. Фізера щодо того, що її сюрреалізм є не інакше, як українським (далі це повторив і Б. Бойчук). Йдеться про ірраціональний «вихлюп» зніченої свідомості у таємничому й непізнаному, а від того й не вельми затишному світі, де площини, межі, стосунки і зв’язки усього з усім розмиті, зміщені, контури звичної логіки здебільшого уявляються ламаною лінією, а автор художнього віддзеркалення цих алогізмів та контурних розривів сприймається чарівником, який відчайдушно намагається згармонізувати дисонанси, виладнувати в одне ціле хисткі й розпливчасті, завше мінливі лінії, барви, тони й напівтони, зв’язати розірвані нитки речей і понять, аби відтворити якщо не цілісний світ, то бодай уявну модель світобудови, «логіку» ірраціональності.

Мисткинею керує прагнення охопити зором та мистецькою уявою весь світ, інші виміри: і то завше природнє для неї середовище поетичного побутування, бо без нього не осягнути того, що первісне. Тим-то вона дошукується першооснови слова (звідси – назви її книжок «Первні», «Знаки»), очищуючи його від нашарувань цивілізації, прагнучи повернути йому первісне значення. Її цікавить ядро кожного слова, його коріння, кущі, що сягають глибини віків. Вічні пошуки джерела, що неодмінно приводять до скарбів «золотого руна», – це той національний грунт, той сталий фермент, що й визначає «українськість» її сюрреалістичного світовідчуття, бо забарвлює зазвичай деперсоналізовану фактуру поезії, її інтелектуалізм тим м’яким відсвітом романтизму й ліричності, що його – хоч на мить – таки прагне українська душа.

На відміну від більшості з-поміж сущих на цій землі – тих, що бояться хаосу й ховаються од нього у власноруч, по-ремісничому «змайстровані» схеми, Емма Андієвська того хаосу засадничо не боїться, вбачаючи у ньому якраз найвищий порядок, недосяжний буденному зорові, і намагається той хаос впорядкувати у свій спосіб – відповідно до власного світовідчуття й світобачення. Звідси – калейдоскопічність зорових і слухових вражень, а відтак – асоціацій, здавалося б, алогічний монтаж ірраціональних зв’язків, несподіваних, ба навіть позасмислових зіставлень, на перший погляд, непо-рівнюваних порівнянь, що призводять до нагромадження метафор, отієї надметафоричності, яка і є прикметною ознакою сюрреалізму.

Через метафори Е. Андієвської діє, можна сказати, «імажинативний конструктивізм» (часто з епатацією), – наголошував В. Барка, – «при найбільшій перевазі просторово-видивного складу. Зрівноважене враження від найнежданнішої сполуки найдальших уявлень з’являє остаточний ефект тропаїчного вислову. Але надзвичайна вибірність незмінно відчутна у кожному випадку». Суверенне поетесине «я» (якраз відстоюючи свою суверенність, вона заперечує тезу літературознавців про свою приналежність до Нью-Йоркської групи) народжується з її відчуття множинності реальностей, багатовимірності світу, який вона як митець осягає з допомогою мистецьких прозрінь і прозирань крізь межі матерального світу. Нерідко її ірраціоналізм бере витоки зі сновидного простору. Власне, з допомогою свого арсеналу художніх засобів авторка показує, «якою цілісністю, якою множинністю, якою дійсністю є проста цілісність особистости», те, що насправді важливе, за А. Бергсоном, для філософії. Отже, цілісність через множинність, дійсність через часткове й загальне, коли проблема «якою» стосується вглиблення у підсвідоме, бо «твір проростає із несвідомих глибин...», адже, за К.-Г. Юнгом, «якщо гору бере Творче, то гору бере Несвідоме як формуюча життя доленосна сила на противагу свідомій Волі, і Свідомість, часто безпомічно споглядаючи події, підхоплюється навалою якогось підземного потоку».

Для Емми Андієвської поезія – це завше «вища алгебра метафор», а метафора – одна «з найплідніших можливостей людини» (Ортега-і-Гассет), і в цій площині її слово справді межує з чаклун-ством. І як усе справді чудодійне залишається непростим для розуміння, так і її метафорична система залишає простір межи нашим бажанням збагнути і нашою здатністю збагнути – і цей незаповнений простір не заповнений у кожного своєю мірою. Він звужується відповідно до нашого наближення до художнього світу Емми Андієвської, «доростання» до окресленого нею обрію, що насправді тієї окресленості й не має, але, звужуючись, навряд чи може зникнути зовсім. І це – нормально. У цьому – її таємниця, збагнути яку до решти чи й потрібно – інакше вона перестане бути таємницею.

Оригінальна метафора, подана крізь призму сюрреалістичного бачення, робить поезію Емми Андієвської завжди несподіваною. І слухаючи, як вона читає свої вірші, піддаючись магії озвученого нею слова (де інтонаційна пауза має вагоме смислове навантаження, що дає простір уяві слухача дещо інший, аніж при їх німому читанні), іноді хочеться погодитися з тими критиками, які радять ставитися до цієї поезії пасивно, мовби піддаючись гіпнозу її слова. Емануїл Райс відзначав, що Еммі Андієвській якимось «нам не зрозумілим чином вдалося зберегти повнотою один з найбільших скарбів кожної людини – її дитинство», до того ж збагатити «культурою й життєвим досвідом дорослої людини і виявити її в дуже своєрідній, складній поетичній суверенній формі, що блискуче їй удалася».

Показово, що останніми десятиліттями в поетичній творчості Е. Андієвської домінує жанр сонету (вона їх написала понад дві тисячі!), який потребує чіткої побудови, впорядкованої рими, а тому в лещатах цих обмежень, вважає вона, «революція більш помітна, ніж у вільному вірші, де все дозволено». І коли вдається попри те «насадити вітер волі», коли словесна матерія втрачає свій опір, тоді зникають останні бар’єри й зрештою народжується сонетарна багатовимірність, багатозначність, кількаплощинність мовленого. Сонетарій Емми Андієвської (зб. «Вілли над морем», «Хвилі», «Півкулі і конуси», «Рожеві казани» та ін.) репрезентують її потяг до строгої композиції, «дисциплінуючої» форми, що, можливо, є своєрідною компенсацією (чи пошуком рівноваги) за ті порушення мовних норм, до яких вона зухвало й беззастережно вдається, передусім відкидаючи дієслівні форми, замінюючи їх багатозначним, інваріантним тире. «Поверхня дійсности, яка зашерхла» й провокує її на різні, здавалося б, незбагненні дії та вчинки: то податися «у звук – босоніж», то зібрати докупи «тліну шепіт» й «вибух тиші», то за-зирнути в «циклону око», то побачити «галактику на грудях – як краватку»…

Поетична творчість Емми Андієвської перейнята, безперечно, езотеричним світобаченням, тільки та езотерика «присутня» тут не як «сухий матеріал», а у вигляді «самих тільки полисків, як отой наліт на сливі. Хто цікавиться цим – той неодмінно помітить, а хто ні – буде думати, що то метафора». Та обставина, що авторчине «я» – деперсоналізоване (тут сповідується, очевидно, принцип улюбленого Малларме: на її думку, те, що він зробив у поезії – це Айнштейнова революція, і всі поети «ходять» у тих залах, що їх він по-відкривав, почасти аліричне, позбавлене емоційного підгрунтя й підживлення, дає право говорити про поезію Емми Андієвської як про герметичну, а ще – закодовану систему світобачення з ускладненими асоціаціями, багатозначною метафористикою, виразно інтелектуальну, відсторонену, яка (і на цьому варто наголосити особливо) зондує перехідні, межові стани й реальності. Такої надреальності Емма Андієвська досягає тією «якістю образу», яка визначається швидкістю асоціацій в проміжку між першим враженням та остаточним його вираженням і, звичайно ж, мовно-стилістичними засобами, де поетеса відпрацювала свій стиль до автоматизму.

Однак сюрреалізм Емми Андієвської особливий: я би назвала його до певної міри логічним сюрреалізмом, оскільки всі її фантасмагорійні «витівки» зі словом підпорядковані чіткій мовній системі з неодмінними дієслівними пропусками (досить ефективні паузи інтерпретаційного розмислу), яка не тільки надає її поетичному слову багатоваріантності, але й виструнчує художньо-образний світ, зводячи його до якоїсь внутрішньо-просторової логіки, осягнути яку можна лише, сповна занурившись у той її стереоскопічний світ і віднайшовши всі явні й приховані просторово-часові й культурологічно-мовні взаємозв’язки. Так звані «вільні асоціації» свідомості, а радше занурення поетичної уяви й вивільнення в слові глибин під-свідомого відбувається в неї як спонтанно, так і підкоряється чітким законам мовно-стилістичної системи.

Для Андієвської немає норм і пут: вона однаково відкидає як дієслівні форми, замінюючи їх багатозначним (буквально, бо тут мається на увазі варіативність прочитання, тобто, широкий простір для читацької уяви) тире, яке, як правило, «ховає» смисловий код тексту, так само відкидає й строгу композицію, риму. Абсолютизуючи звук-образ, звук-ідею, поетеса увиразнює звукову систему.

Запрошуючи читача до співтворчості, гри його уяви (звідси – й абсолютизовані пропуски слів), щоб якомога повніше відтворити дійсність, якомога більше вражень «втиснути» в слово, «видобути» з нього більший пучок асоціативних «іскр», поетеса вдається до синтаксично ускладнених, алогічних виражальних засобів, її абстрактні образи конкретизуються, часто набирають барокових форм. «Мені йдеться про те, як, скажімо, оте складне явище якомога чіткіше втиснути в слово, – так тлумачить сама письменниця свою творчу манеру. – Для цього інколи потрібні алогізми, але вони мусять приходити не з розуму, а з нутра, тоді вони стоять наче в якійсь додатковій іншій площині і малесеньким ліхтариком освітлюють те, що ви зробили. І всі речі, які, здавалося, освітлені так, раптом отримують додаткове освітлення, й ви бачите, що це й так, і не так. Але, звісно, тут рецептів ніколи не можна давати. Бо кожен творчий акт неповторний. Найкращим, що є на світі, є для мене оця змога реалізувати туманну матерію, розлиту навколо, яка ще не втілилася в думку, скажімо, реалізувати її (зокрема, йдеться про поезію), де не конче треба висловлюватися цілком граматично правильно, щоб зайвого не внести. Бо якщо, скажімо, я щось випускаю в своїй поезії, то це означає, що воно цілком непотрібне. Особливо часто це дієслово. І тоді, коли його немає, тоді мимоволі той, хто читає, шукає, які дієслова тут можуть бути – три-чотири, і тоді всі значення тих, які можуть бути, але тут не є... Це дає додатковий вимір сприймання якогось явища». Таке, здавалося б, дієслівне фрагментування світу (через віртуальну множинність дії – що, очевидно, можна віднести до ознак гіперлітератури) насправді його не фрагментує, а несказанно помножує, якщо брати до уваги всі варіативні спромоги й підтексти авторки та інтерпретаційні іночитання. Отже, світ постає гіперсвітом, а не тим лінеарно-уявним вузьким світцем, який кожен із нас бачить чи уявляє в міру своєї освіченості, вдумливості та гри фантазії.

Якщо перший її роман «Герострати» несе в собі спробу поєднати художній текст з філософським трактатом (ідеї людини, Бога, Вічності та великої людини подаються крізь призму геростратизму), а наступні – «Роман про добру людину» та «Роман про людське призначення» перейняті патріотичними почуваннями, де Україна піднята до рівня символу, а міфологізація, біблійність виступають засобами переосмислення дійсності (сюжети, до речі, побудовані на реальному грунті), то створюваний нині роман «Лабіринт» – це задум показати хаос (а лабіринт – як його певну модель чи символ) бездоганно виладнуваною системою вивершення людського духу, що пересічній людині, неспроможній побачити згори довершеного розпланування дійсності, може залишитись і незрозумілим. Кон-цепція «круглого часу», за словами Д. Струка, з «тотальним синхронізмом» (круглого не тому, що він повторюється, а тому, «що не має ні початку, ні середини, ні кінця»), який набуває розвитку в «великій» прозі цієї письменниці, виводить читача на розуміння круглої тривалості або позачасовості, а авторку спонукає до делінеарної оповідності. Тут кожне підрядне речення – це нова площина, що разом творять нову культуру складного, всеохопного речення, що його Андієвська виписує старанно, продумано. Бо вона переконана, що в граматично правильно побудованому реченні можна передати різні часові пласти, і той, хто послуговується цим формальним засобом, мусить нагадувати піаніста, який повинен грати так, щоб йому не запліталися пальці; але якщо він буде думати про те, щоб вони не запліталися, ніколи не спроможеться на інтерпретацію. Тобто, вдаючись до такого способу вибудови своєї мистецької дійсності, письменниця дає змогу читачеві бути у кількох місцях одночасно, спостерігати за діями кількох героїв одномоментно, позбуваючись таким чином децентралізації, звичної нам лінійної послідовності у розкритті сюжету.

Загалом проза Емми Андієвської трактується як синтез протилежностей: «... Андієвська посилається на три принципи світобудови: вага як рівновага, число як кількість і співмірність усього. Формула рівноваги в тому й полягає, що гармонія випливає з подібності протилежностей (смерть – життя, матерія – дух, світло – пітьма), число є масштабом подібності, а ступінь відповідності є міра. Такий співмірний світ, спрямований на синтез протилежностей, обмін у межах єдиної субстанції, упорядкований і гармонійний, представила Андієвська у своїй книзі про таємницю безсмертя, явлену в тлінних знаках».

Саме так – через парадокси, містифікації, персоніфікації – вона й осягає ту сутність буттєвого, яка не обмежується для неї ламаною лінією обрію – він, як міраж, щоразу оддаляється від неї, і тільки мистецька інтуїція – що завжди безпомильна – потверджує пра-вильність власного творчого шляху і переконання в тому, що тієї нездійсненної мети таки можна сягнути.

Загалом тяжіючи до великих, «монументальних» прозових форм, письменниця все ж завжди толерувала й короткий жанр, що засвідчують збірки новелеток (її власне жанрове означення) «Подорож», «Тигри», найбільш знані дослідникам її творчості. Прозові з’яви письменниці, зокрема книжка новел «Проблема голови» та «Казки Емми Андієвської» – це також спроба структурувати власне уявлення про світ як складну взаємопов’язану й взаємообумовлену систему. Але не заради того, щоб укласти те уявлення в якусь схему, а для того, щоб через філософські медитації знайти найкоротший шлях до мети, бо «мета випростує світ, що, за браком відповідно гострих упорядковувальних сприймачів, збивається в клубок поплутаних ниток у людині, а це кінець життя. Аби існувати, людина мусить розплутати нитку, цим самим вибираючи лінію, а не коло, з якого треба тільки якнайхутчій – геть, і подорож саме цьому й слугує, якщо, звісно, людина заздалегідь подбала про визначену мету» («Мета»). Казки Емми Андієвської – це казки для дорослих: мають вони філософське підґрунтя й несуть великий моральний заряд (силу, за Г. Сковородою), оскільки письменниця обстоює перемогу тих моральних опор та ціннісних орієнтирів, які ми звемо загальнолюдськими.

Такі моральні «підказки», що їх знаходимо на сторінках казок, є своєрідною антитезою до тих риторичних запитань, що ними «пересипані» сонети Андієвської. А все разом і творить той неповторний обшир відчуттів, коли «світ – все ще є, хоч вже його й нема». За таким принципом твориться її власний варіант гіперлітератури, коли автор «відсилає» своїх читачів до широких інтерпретаторських «здогадів», що, власне й вибудовує розгалужений гіпертекст її творчості, яка прочитується у кількох вимірах одночасно.

Аби побачити Емму Андієвську в європейському, ширше – зарубіжному обширі, варто також «увійти» у її візуальний світ. Розгортання метафори, що живиться переважно сферою підсвідомого, триває і в ті хвилини, які віддані малярству. А це – теж рівновелика частина означеної творчої тріади Андієвської, котра в усьому прагне бути адекватною собі.

Малярство її цікавило змалечку. Здається, навіть з-поміж талановитих творчих людей, яких завжди вирізняє індивідуальний стиль, важко знайти яскравішу, оригінальнішу особистість, у котрої стиль так згармонізовано як на внутрішньому, так і на зовнішньому рівнях, ніж Емма Андієвська. Один раз побачивши її малярські роботи – ніколи їх не сплутаєш ні з чиїми іншими. І ніколи їх не забудеш. Річ не тільки в особливих образотворенні та художній стилістиці, а й у тому, що вони несуть потужну добротворчу енергетику – якщо, звичайно, за доказ цього можна прийняти той незаперечний факт, що її дивовижні фантастично-сюрреалістичні малюнки завжди знімають із глядача емоційне напруження й викликають добру усмішку – при тому навіть, що спонукають до роботи уяву глядача, аби збагнути мистецький задум автора.

Емма Андієвська зізнається: хоч як це дивно, перше її сприймання світу відбувається через око, щойно тоді з’являється слово. «Річ у тім, – розповідає вона, – що в мене око десь там на дні завжди розділялося на слово й барву, отже, я можу малювати розмовляючи. Тепер я дуже інтенсивно малюю. Я просто мушу малювати – в мене десь там у підшлунку зберігаються всі картини, які тільки треба «витягти» пензликом, і я це намагаюся робити. Виставок мені справді не бракувало. Публіка в Німеччині тепер не дуже купує, то зиску це не приносить, зате задоволення... Вислів у творчості – це не просто хліб, а повітря, без якого я би задихнулася. Кожен, хто творить, має це відчуття. Малярство мало дуже великий вплив на мою поезію… Для мене це завжди розгортання метафори. Я дуже люблю фарбу. Звичайно, можна вдатися і до самого рисунка, але то, як на мене, належить більше до сфери розумової, то радше конструкція, а мої малярські роботи більш безпосередні. Я скрізь люблю ходити без доріг, точніше, скакати...».

Першу виставку Андієвська мала в Мюнхені вже 1956-го року, потім не було коштів займатися тим, бо щоб малювати – треба купувати дорогі фарби, папір, полотно... Врешті після того, як сто її картин десь пропали не з її власного недбальства, вона дуже розсердилася і вирішила малювати інтенсивніше. Кількість її картин давно перевищила вісім тисяч. «Я поспішаю малювати, щоб встигнути все, відпущене мені творчою долею», – зізнається вона.

Картини цієї мисткині зберігаються у багатьох музеях та приватних колекціях, має вона й солідні каталоги. Її малярські роботи неодноразово експонувалися у багатьох країнах світу… Особливо пишається Емма Андієвська своєю експозицією з 32 картин у палаці Фаціо в італійському місті Капуї – виставка була організована в рамках «Scavare il Futuro»1 доктором Ельмаром Цорном... Мала там успіх, мала пресу... Надзвичайно плідним виявився, скажімо, 2003 р. – декілька виставок у містах Німеччини, зокрема в Гоффойє залу Свободи в Гофі і в Кронаху (Розенберзька фортеця) – разом 200 картин і килимів за ескізами мисткині, в Українському Генеральному консуляті у Мюнхені, участь у річній груповій виставці професійних митців Мюнхена й Баварії тощо, подібно минув і 2007 р. – у роботі, вернісажах, зустрічах, нових творчих задумах... Зокрема, в серпні у Дюссельдорфі, в галереї «Еtage-20», де експонувалося 35 її картин на полотні, велику святошну доповідь про творчість української малярки виголосив доктор Ельмар Цорн... Є й надзвичайно хвилююча сторінка в мистецькій біографії Емми Андієвської – це її участь в Інтернаціональному Баварському кінофестивалі 2001 р. На ньому було вшановано 80-річчя всесвітньовідомого кінорежисера Франческо Розі: його ювілей було відзначено картиною Емми Андієвської «Золотий Христос» (розп’яття, 100х80 см, папір, акриль) – нині ця картина (з українською дедикацією на звороті) висить у Римській віллі Франческо Розі.

Емма Андієвська виявила у малярстві оригінальне візуальне світобачення та своєрідний інструментарій. Її малюнки – то не-повторна гра уяви, безпосередність, повна розкутість. Звідси – несподівана вигадливість, поєднаність кольорів і щоразу несподіваний ракурс, здавалося б, уже баченого, нетрафаретний погляд на якість клітинки життя, яке нас оточує – видиме й невидиме. Годі позбутися враження, що її картини перегукуються з її поезією, – такі це зримо виразні вивершення підсвідомого, ірраціонального, які беруть у полон своїми незбагненними чарами: чи то іскринки кумедності, чи то роздумливості, чи якоїсь мовби «підказки згори», якими ми не є, бо просто не бачимо себе об’ємно, багатоплощинно, але якими могли би бути, якби «доросли» до світосприйняття художниці. Приймаючи мистецтво як гру, мисткиня виражає в ньому свободу своєї індивідуальності, власне бачення світу, яким нерідко «заряджає» й інших, щоправда, готових до такого сприйняття.

Як зізнається сама пані Емма, вона дуже любить фарбу – для неї це справжнє дійство в барві, а не тільки розгортання метафори. Тож нерідко спостерігаємо у її картинах домінування якогось одного насиченого кольору: то вона розкошує в яскраво зеленому, то поринає в густий фіолет, то вся віддається глибині малинового, то «купається» у розливах золотого... А то раптом звертається до молочно-лілових розмитостей, або, як вона сама те називає, «роздробленого кольору рядна». Техніка (а це, як правило, акріл, олійні картини) не відіграє для неї жодної ролі. Захопилася віршомалярством, творячи свої непідвладні звичайній логіці «сигменти снів», тобто цілком послуговуючись сновидними враженнями, покладеними на фарбу.

Власне, її роботи треба бачити, щоб сприйняти або не сприйняти їх. Та одне безперечно: якщо ти вже хоч раз поринув у неповторний, не схожий ні на чий інший малярський світ Андієвської, який мовби накладається на її світ поетичний, доповнює, розширює, а, може, до певної міри й розкодовує його, то забути приналежних йому персонажів, хоч би якими недоречними чи неправдоподібними вони не видавалися, просто неможливо.

Художниця ілюструвала також практично всі свої поетичні збірки: візуальний ряд налаштовує на неповторні мандри у світі, витвореному її уявою. А радше – запрошує до несподіваних містифікацій, парадоксальних перевтілень.

З початку 90-х ім’я Емми Андієвської – як поета, прозаїка і, звичайно ж, мисткині, прийшло в Україну. Згадаймо її вернісажі для українських шанувальників: Київ (Державний музей книги й друкарства України, Державний музей українського образотворчого мистецтва, 1992; Національна Спілка письменників, Національний музей літератури України, Український Дім, 1993; 1994; Києво-Могилянська Академія, 1994/1995; галерея Тадзіо, 1997; НСПУ, 2002); Харків (Нова Харківська опера, 1994); Львів (Історичний музей, 2001; Український етнографічний музей, пасажна галерея, 1992; Львівський Палац Мистецтв, 2003)... Про неповторні малярські роботи часто пише зарубіжна преса, залюбки вміщуючи як фото цієї яскравої і вічно молодої жінки, так і репродукції її картин.

Тож Емму Андієвську можна вважати своєрідним послом України в світі…



Андієвська-поет, Андієвська-прозаїк, Андієвська-маляр... Три мистецькі світи витворюють один неповторно-вигадливий світ Емми Андієвської – і хоч як би ми намагалися роз’єднати їх, вони однак вибудовують її духовний всесвіт, являючи такий потужний вихлюп експериментування, що дозволяє вести мову про нову мистецьку дійсність, народжену уявою Емми Андієвської.
Людмила Тарнашинська, канд. філол. наук

поет, літературний критик літературознавець, співробітник

Інституту літератури НАНУ
  1   2   3


База данных защищена авторским правом ©bezogr.ru 2016
обратиться к администрации

    Главная страница